Пані та панове, ми критикуємо державу за її неправильні для нас дії або бездіяльність. Проте часто такою критикою розписуємося у власній меншовартості, якщо не робимо потрібне і можливе для нас власними силами. Тому що є багато чого такого, щоб мали ми робити самі, якщо держава не робить, проте не робимо або робимо вкрай неефективно.

Як на мене, держава вкрай неефективно використала можливості мінських домовленостей для нарощування воєнної могутності і обороноспроможності. Особливо це стосується підготовки військовонавченого оперативного резерву другої черги, мобілізаційного і громадського резерву для територіальної оборони, для покриття втрат і створення нових військових частин, для збройної партизанської війни. Такий резерв і організація масового руху збройного опору є необхідними у разі великої війни, без такого резерву і опору наші військові формування самостійно не здолають агресора.
Нам безумовно потрібне і гарно навчене, злагоджене добровольче військо для територіальної оборони, як це роблять в балтійських і скандинавських країнах і Польщі, і підготовка всіх громадян, хто готовий для цього, до збройного опору агресору власною зброєю.
Проте ми з вами ці три роки досягли дуже малого.Ми так само, як і держава, змарнували наші шанси, не скористалися як слід наданим нам часом.
Ми виявилися неспроможними знайти порозуміння між собою. Ми у масі своїй або не спроміглися усвідомити таку необхідність, або вважаємо її другорядною, хибно покладаючись в обороні країни винятково на нинішнє воєнно-політичне керівництво держави. Повністю покладаючись на Порошенка, Гройсмана, Парубія, Пашинського, Турчинова.
Стоп'ятьсотий раз повторюю: не буде жодного руху в цьому напрямку з боку державних керівників, ніякого правового врегулювання, ніяких законів, якщо ми, відповідальні озброєні громадяни, не створимо це де-факто. Доречи, у згаданих мною країнах відбувалося саме так: спочатку громадяни самі організувати ся, створили чисельні, керовані і дієві організації для збройного захисту своїх країн, і лише після того держави прийняли необхідні закони.
Нещодавно один з моїх знайомих публічно звинувачував мене, що я нічого не зробив для просування його законопроекту про Резервну Армію. Дійсно, нічого. І не буду. Тому що вимагати таких законів на папері, не маючи авторитету і сил їх добровільно виконати, як на мене безглуздо.
Мені представники влади і військові начальники правильно кажуть: для чого приймати такі закони, якщо добровольців для комплектування подібної сили нема. І насправді, де вони?
Не розглядаю УДА і Правий Сектор, вони перед собою мають головними дещо інше завдання, безпосередній збройний опір ворогу просто зараз у складі власних підрозділів. Згадаю лише організації, які не створювали окремих власних збройних формувань для фронту, а займалися винятково військовою підготовкою резервістів і тих, хто готувався на фронт.
Наприклад, Український Легіон. Організація гарно відома в мілітарній патріотичній спільноті, підготовку в ній набули тисячі громадян. Проте постійна її чисельність поза початкового вишколу ніколи не перевищувала чотирьох сотень активних учасників.В інших подібних некомерційних організаціях чисельність постійного активного ядра не досягала і такого розміру. Вже два роки як створений Рух сприяння територіальній обороні України, проте він сьогодні тримається силами невеликого числа ентузіастів і не може представляти перед державою всю незалежну воєнно-патріотичну спільноту.
Ніби то є такі організації, приєднуйтеся, люди, створимо загальнонаціональну структуру як Кайтселійт, Шауляй або Хомегарден. Проте ні, більшість грається у місцевих пісочницях, більшість не хочуть ніякої організації, ніякої дисципліни. Мають собі свої локальні групи, стрілецькі клуби, громадські формування, і ніякого бажання з кимось об'єднуватися для досягнення результату на національному рівні не мають. Звичайно, Збройні Сили з такими місцевими отаманчиками ніяких стратегічних стосунків не мають і не матимуть. Для військових потрібно розуміти: хто приймає рішення, які будуть виконані. Якщо такого нема, якщо не можна гарантувати виконання рішень з нашого боку з зрозумілими кількісними і якісними показниками, вони мати серйозну справу з таким ініціативами не будуть. І це абсолютно правильно з їхнього боку. Насамперед мене дивує пасивність саме власників зброї. Досвід Українського Легіону, інших громадських об'єднань засвідчив, що їх меншість серед тих, хто проходив підготовку для територіальної оборони або партизанського опору.
Що ж робити?
Якщо нам це потрібно, маємо створювати. Бути організованими, керованими, дисциплінованими, відповідальними. Готовність не в обуреннях і коментарях, а у визначеному місці в строю, в регулярній підготовці, в ресурсній та інформаційній підтримці.Так, і власними ресурсами. Бо без ресурсів нічого не буде. Потрібні стрільбища, потрібні професійні інструктори, потрібна навчальна матеріальна база. Я абсолютно впевнений, що підтримка ресурсами такої підготовки, такої організації дасть набагато більше для нашої оборони, ніж постачання громадянами волонтерської допомоги в Збройні Сили. Для держави то крапля в морі, для нас це буде значною можливістю. Я особисто продовжую цю справу, підтримуючи Стрілецький Легіон, який зараз проходить реєстрацію і цього місяця розпочне підготовку, і Рух СТОУ. Будемо мати єдність, зможемо засвідчити нашу дієвість і спроможність, тоді буде і закон і все решта.
Долучайтеся, власники зброї, стрільці, спортсмени, мисливці. Країна потребує наших дій.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація