«Коли ти відкриваєш власну глибину, то усвідомлюєш, що твої пізнавальні можливості обмежені: ти не можеш знати все, бути абсолютно поінформованим, оскільки навколишнє середовище занадто складне і мінливе. Тому люди підмінюють процес постійного пізнання вірою в закостенілі категорії, фікції, стереотипи, за допомогою яких вони пристосовуються до свого оточення. Стереотипи об'єднуються в системи стереотипів. І так аж до стереотипу, що охоплює всі системи стереотипів, який можемо назвати „суб'єктивною реальністю“.
Світ у своїй повноті залишається за межами пізнання. Людина тільки може вихопити якусь його частину. Кожен може добре знати лише невеликий фрагмент реальності, бути фахівцем або експертом тільки у вузькій царині. Не пригадаю, де саме, але колись я прочитав дуже гарні слова: „Руйнуючи стіни темниці і прямуючи назустріч свободі, ми просто потрапляємо в просторіший двір ще більшої в'язниці“.

Пізнаючи власну глибину, ми дійсно бачимо світ, як щось цілісне, усвідомлюємо взаємопов'язаність та єдність, і це остаточно змінює нас. Але досліджуємо світ і взаємодіємо з ним за допомогою інтелекту, який має обмежені пізнавальні можливості. Ти маєш змиритись з тим, що повна картина світу тобі не доступна, але принаймні факт усвідомлення цього, постійна готовність піддати сумніву свої ж знання і переконання дозволять рухатись до більш цілісного пізнання. Досягнувши глибинного відчуття Життя, ти починаєш значно ефективніше використовувати свій інтелект. У тебе з'являється можливість постійно оцінювати, наскільки ті чи інші думки та переконання узгоджуються з тим, що ти віднайшов у своїй глибині. Ти можеш критично оцінити, які з них служать Життю та його цілям, а які – суперечать.

Ти починаєш краще розуміти багато речей, усвідомлювати, що є об'єктивною реальністю, а що – суб'єктивною.
Наш розум часто дуже негнучкий стосовно оцінки світобудови. Ми так застрягли в створених нами самими іграх для організації життя, що мислимо уже винятково в рамках цих систем. Намагаємось їх удосконалити, покращити, придумати якісь надбудови, але нам не вистачає свідомості, щоб глянути на це цілісним поглядом.

Ти коли-небудь спостерігав за дітьми, які бавляться в пісочниці? Вони ділять між собою ролі та іграшки, грають в ігри. Часто вони настільки поглинуті цим процесом, що забувають про те, що є щось за межами цієї пісочниці. Настільки приймають правила гри, що забувають, що це лише вигадані та нереальні правила. Це лише плоди їхньої уяви. І дуже часто, коли розвалиться їхній пісочний будинок чи зламається колесо у машинки, діти відчувають себе дуже нещасливими. Забувають, що це просто гра. Що завжди можна вийти за межі пісочниці, прогулятись околицею, піти додому з'їсти маминого борщу або, можливо, навіть придумати іншу гру. Ігри самі по собі – це не погано. Погано, коли ми забуваємо, що це гра. Тоді ми втрачаємо задоволення від неї, відчуття легкості та свободи.

Людям потрібно замислитись: можливо, ці вигадані нами системи уже не служать нам, а навпаки, уже ми служимо їм. Можливо, вони не відповідають уже вимогам часу, і потрібно від них відмовитись».

Уривок з книги «Три сторони Щастя»
https://three-sides.com/