Я народилася 15 років тому в незалежній Україні, а зараз вже декілька років вчуся в США. Я також беру активну участь у студентському самоврядуванні на рівні школи, освітнього округу і навіть штату. Ми активно займаємося соціальним активізмом та наполягаємо на важливості участі учнів на всіх рівнях влади: ми знаємо, що маємо право буди за столами, де вирішується наше майбутнє як людей, членів громад, країни чи всього світу.

Коли я кажу «ми», я маю на увазі моїх друзів: відповідальних студентів середніх та старших шкіл. Вся наша діяльність — чиста локальна самоорганізація, що базується на двох основних принципах: віддавати треба більше ніж брати, і разом ми сильніші, ніж окремо. Найкраще, що роблять наші батьки – вони не заважають. Ми організуємося самі – і все працює!

Пару місяців тому я спитала, чому в моїй розвинутій школі в Україні такого не було: чому в нашій країні настільки слабо розвинена низова громадянська самосвідомість, що призводить до низького рівня самоорганізації / самоврядування, слабкого розвитку відповідальності та довіри в локальних громадах. Мені зацікавило, що в історії України пішло не так за радянських, дорадянських або пост-радянських часів, та чому українці настільки розрізнені, не довіряють один одному, та в більшості не готові брати на себе відповідальність.

За допомогою мого батька я змогла переадресувати це питання кільком відомим і шановним українцям, таким як Мирослав Маринович, Ярослав Грицак, Олександр Сушко, Євген Глібовицький, Євген Бистрицький, Сергій Плохій, Валерій Пекар, Слава Вакарчук, Наталія Попович, Олександр Саврук, Михайло Винницький, Данило Лубківський, Володимир Дубровський, Роман Шпек, Павло Шеремета та деяким іншим. Дякую їм усім за час, який вони витратили на виклад своїх думок.

Прочитавши глибокі та мудрі відповіді на це, здавалося б, просте підліткове питання, я сформувала для себе дві основні гіпотези причин слабкої самоорганізації в Україні на низовому локальному рівні: колоніальна і пост-тоталітарна травми.

Колоніальна травма

Так трапилось, що в довгий період засилля метрополій (Варшави, Відня, Москви) кращі, якісні та відповідальні українці (еліта) йшли на службу або були висланні в метрополії. Це призвело не тільки до формування слабкої центральної влади в Україні, але й до відсутності державного мислення на регіональному рівні. Як результат, століттями народ не визначав та не будував своє майбутнє, а працював помічниками, соратниками в поляків, росіян, совітів. Також це призвело до того, що регіональні лідери були слабкими, а місцеві еліти в підсумку не були сформовані.

Колоніалізм також фактично прибрав інструменти ухвалення стратегічних державних рішень з національного дискурсу і історично переніс їх в метрополійний. Як результат, в українському суспільстві не був сформований управлінський досвід, бо він був тільки в імперських панівних культурах. Це призвело до того, що більшість українців не мали спроможності управляти будь-чим, що виходить за межі сім'ї. Ця проблема не була вирішена і в сучасній Україні — система громадянської та управлінської освіти не впоралася з цим завданням в останні 30 років.

Крім того, історично в період метрополій влада (навіть локальна) була «чужою» і найчастіше експлуататорською. Громадянське суспільство в такій системі завжди було опозиційне до влади, що приводило до протистояння між «чужою» владою та «своїм» суспільством. В той же час зради, доноси, намагання вислужитися перед метрополією роз'єднували людей та громади.

Відсутність досвіду власної державності при ситуації, коли церков не усюди грала інтегративну роль, також призвела до відсутності / слабкості інститутів (державних та НДО). Як результат інституції (у тому числі інститут самоорганізації) не мають за собою «довгого сліду» та мають низьку довіру у суспільстві.

Пост-тоталітарна травма

У періоди кріпацтва та колгоспів на селян, частково кріпаків, накидали зверху державу-визискувача. Це призводило до формування дуже низького рівня довіри до будь-яких інститутів (навіть локальної) влади. А в суспільстві, де немає довіри та не практикувалася співпраця, не формувався соціальний капітал, важливий для побудови державності.

Викорінення нації через Голодомор, Гулаг, наслідки Другої світової війни, масове насильницьке переселення народів з інших регіонів та хвилі еміграції призвели до того, що українець виживав саме через «соціальне дистанціювання» (“моя хата з краю"). При цьому при виживанні кожен діяв сам за себе, а успішним був той, хто "намахав" інших. Де тут зародитися довірі?

В СРСР довіряти також було небезпечно, але все ж водночас було необхідно для виживання. Так, вкоренилася культура довіри до вузького кола "своїх". Так же була й вбита культура мерітократії та транзитивної довіри, та розвинуті непотизм та кумівство. Це призвело до феномену відсутності "спільноти спільнот", в якій довіра до "свого" могла би делегуватися ширшому інституту "знизу" а не насаджатися через децентралізацію "зверху".

Радянщина ж також призвела не тільки до формування феномену "совок" або homo sovieticus, але й до розуміння, що держава є основною загрозою, так як історично влада заважала, а не сприяла суспільним рухам знизу. Все це в корені руйнувало спроможність суспільства до вільної низової самоорганізації. А головне — закладало стійкий стереотип особистої безпеки через недовіру, підозріливість і громадянську пасивність.

Модерне мислення в Україні затрималося, а до того ж сконцентрувалося у великих містах. В таких умовах в країні залишалась пасивна логіка в культурі, а спроби відновлення громадянського суспільства відразу припинялися у різний спосіб. "Не висовуйся" (тобто не будь активним – хіба, що тобі це підкажуть) та "инициатива наказуема" були основними принципами виживання українців та знову-таки зменшували рівень базової горизонтальної довіри, особливо на регіональному рівні, в малих містах і містечках, які історично більше тяжіли до сіл, аніж до великих міст.

Громадянська активність та ініціатива в такій системі схвалювалися лише в одному випадку: якщо вони відповідали лінії партії. При цьому треба було бути обережним, бо лінія партії час від часу мінялася. В таких умовах і громадянська активність, і ініціативність втрачали свій глибинний сенс свободи і перетворювалися на сервілізм, пристосуванство та угодовство. Лідерська спроможність щодо колективної спільної відповідальності, як інгредієнта культури, не формувалась.

Виглядає так, що в українців як нації є ці дві родові травми. Я розумію, що всі ці практики: "отоманщина", "совок", "два українці – три гетьмани", "наша хата з краю", "инициатива наказуема" прийшли до нас з минулого та глибоко засіли в нашому ДНК. Також схоже, що саме колективний "совок", який наразі кількісно домінує в країні, і є головними "гирями", які тягнуть Україну додолу, не даючи модернізуватися. Адже в демократичній Україні цей "совок" вільно голосує, а відтак обирає і формує те керівництво, яке йому найбільш імпонує. Йде наче самовідтворення системи. Ось чому й після майже 30 років незалежності Україна все ще не може позбутися своїх "родових травм". На додаток Євген Глібовицький каже, що "коли ми маємо накладену одну травму на другу, то ми не тільки є уражені, ми не бачимо виходу з ситуації".

Але я народилася в незалежній Україні та навіть більшість життя моїх батьків проходить тут. Я не хочу дивитися назад на спогади про Радянській союз, яких вже не має у двох нових поколінь українців. Я на собі не відчуваю родові травми моєї країни. Однак, виявляється так, що за 15 років мого життя старше покоління зробило багато, але не достатньо, щоб дивитися в майбутнє, а не озиратися назад.

Хтось сказав, що щоденна зміна та модернізація в демократичній країні це "як їзда на велосипеді: треба невпинно крутити педалі", тобто ми повинні займатися щоденною громадянською активністю та навчанням нових та старих поколінь, щоб ми усі разом, а не хтось з сторони, будували майбутнє, таке як ми хочемо, дня нашої країни.

Перехід до відкритого суспільства з відкритою економікою і відкритою політикою в Україні вже почався – його не спинити. Чинний суспільний договір, настояний на корупційному консенсусі й цінностях виживання, повинен бути змінений, та, як каже Мирослав Маринович, нам потрібно пройти свій розрив історичної тяглости. "Старий цикл завершиться тим, що в нинішньому українському "коктейлі" віджилих концепцій і згірклих вірувань вибродить нова ідея, яка дасть початок новому циклові".

Так от я само про нову ідею і про велосипед, в якому нам потрібно щоденно крутити педалі. Я – про "суспільство небайдужих і консолідованих людей, для котрих цінністю є свобода, а запорукою свободи є відповідальність", як каже Лариса Денисенко. Я – про нове покоління.

Я — про моє покоління. Як зауважила Елла Лібанова: "за роки незалежної України народилося 13,2 мільйона дітей", у тому числі я. Наше покоління повинно бути готовим взяти майбутнє України в свої руки і точно не відати його "сусідам". Але це покоління ще треба підготувати. Згодна з Олександром Сушко, що це "спільне завдання політичного класу, інтелектуалів та лідерів бізнесу", але це й завдання для самої молоді також.

Дайте прочитати цей текст своїм дітям-підліткам. Якщо вони зрозуміють, про що я тут кажу, та побажають долучитися, нехай звертаються до мене – нам потрібно підвищувати швидкість на нашому велосипеді, адже смуга для розгону дуже коротка.