Я не про свято. Я про війну. Не про те, що вона в нас відбирає. Зараз про це важко говорити. Дуже багато хто вже ніколи нам не відповість на виклик в телефоні. Та ще дуже багато втрат попереду. Щоб не збожеволіти наша психіка вдягає режим пониженої чутливості. Ми досі наче в одному нескінченному дні, який ніяк не може закінчитись. 
 Але я зараз не про те. Я про те, що вона нам дає. Дає, вириваючи з наших рядів кращих. Знищуючи те, що було для нас цінним та важливим. Вимагаючи від нас всіх надлюдських зусиль. Відключаючи нам нервові закінчення. Закаляючи нас всіх до стану булату. 
 Кожного дня, під кожним постом, в особистих повідомленнях, в месенжерах, мене питають про інші ділянки фронту. Про які я не пишу. А от там... А як там .... А я не знаю. Я правда не знаю. Зараз такий час, що я не маю права казати те, про що не знаю достойменно. Я не знаю про те де мене нема. Де в мене нема стійкого оперативного зв'язку. Бо кожної хвилини все може змінитися. Бо ніхто зараз не знає, як воно десь там. В іншому місті. Де в мене, зараз і тут, може буди одне, а за 5 кілометрів може бути зовсім інше. Зовсім інше від того, що було 15 хвилин тому.
Так, є люди які володіють всім масивом інформації. Але масивом взагалі. В оперативному розумінні. Там де нема окремих людей та подій. Там де оперується поняттям угруповань, великих підрозділів, та кілометрів фронту. Наприклад Залужний по всій лінії фронту. Він знає де і що відбувалося протягом кількох годин. Або в меншому об'ємі, наприклад Мікац по ОУВ Слободі. Бо він тут керує обороною. Або ще детальніше Мельник з Зубанічем по самому Харкову. Але вони теж не знають, що там конкретно зараз, в цю мить, на конкретному рубежі з конкретною людиною. Бо це війна. Це надшвидкості в зміні обстановки та в прийнятті рішень. Так і я, саме зараз, знаю точно тільки те, що знаю я. Все інше або з затримкою, або фрагментами від людей, які знають тільки те, що знають вони. Та на той час коли дають мені відповіді. Це зараз так всюди. Саме тому вся інформація надається на прив'язку до часу.
 Знаєте, за ці два місяці я звик до стану, коли приходиться вирішувати тільки короткі, тактичні задачі. Бо загадувати більш ніж на два-три дні, це просто безглуздо. А ще, за два місяці нас всіх навчили і показали, що і як ми не просто повинні робити, а що ми можемо та будемо робити. Бо саме страшне що було в перші години і навіть дні вторгнення, це нерозуміння та невпевненість. Нас багато залякували «втарой арієй міра». Авіацією та ракетами. Нам вселяли страх, що ми нічого не зможемо зробити, що ми не зможемо протистояти цій навалі. І в перші дні дуже багато хто злякався. 
Але страх, дуже часто, від того, що ти просто не знаєш що тебе чекає. Це саме страшне. Ми готувалися до навали, яка по логікі повинна була розкатати нас тонким шаром и пройтись за два дні до Дніпра. А потім далі. 
 І саме важливе що трапилося, це те, що знайшлося багато мужніх людей, які показали нам всім що це не страшно. Що ворога можна і треба бити. Що маленький підрозділ може стримувати переважаючі сили неділями. Розумієте? Я не знаю, як там в Маріуполі. Я знаю що все що ми бачимо або читаємо не передає і сотої долі того, що там відбувається.
 Але я знаю, що захисники Маріуполя показали нам всім, як можна і як треба робити. На ділі. Своїм прикладом. Вони нас всіх навчили. Вони показали, як кожен будинок, кожна вулиця, кожен підвал може стати фортецею. Те ж саме зараз роблять захисники Рубіжного. В місті перемеленому артою в руїни, вони чіпляються за кожну стіну. За кожний уламок.
Захисники Харківського напрямку, які в день відбивають по 5-6 атак з артпідготовкою та танками. Південь, де крім захисту та глухої оборони вже почалося витискання противника. 
 Так, за все це ми кожного дня платимо величезну ціну. Але кожен день підсилює нашу впевненість. Бо ми знаєм що і як ми можемо робити. Чи може ворог перетворити Одесу в Маріуполь? Звичайно може. Чи може через три дні Харків стати новим Маріуполем? Звичайно може. Бо ми воюємо з варварами, яким чужі моральні принципи та людяність.
Але завдяки тим, хто встояв в перші дні, та досі тримає оборону, або зв'язує угруповання військ в оточенні, ми знаємо що ми будемо робити. Ми дивимось на них і крім безмежної поваги та шани, ми аналізуємо. Ми знаємо, ми готуємося до оборони і ми не здамо місто. Ми не здамо своє. Хтось інший не здасть своє. Я не знаю якої ціною і як саме для мене особисто це закінчиться. Та це в принципі і не важливо зараз. Важливо те, що мене навчили, як саме я маю робити якщо ворог не лишить нам міста для маневру. Мене навчили, як саме ми будемо захищати кожну будівлю.
 М знаємо що буде робити ворог. Ми готовимося до цього. Бо в нас перед очима те що відбувається в інших містах, які ворог намагається взяти.
Тому, коли ви питаєте, а як там на інших напрямках, я не можу вам нічого відповісти. Бо зараз всі сили всі ресурси ми кинули на рішення вузьких задач. Тут де ми. Зупинимо тут, підем далі. І думати будемо далі.
Дякуємо всім хто допомагає. Дякуємо за розуміння.
PayPal donikroman@ukr.net
donikroman@ukr.net
5168 7451 1010 5332
4731 2196 1942 3175
Донік Р