«А яка найсильніша емоція в твоєму житті?» — це колись мене запитали у намаганні взяти інтерв'ю, яке, втім, просто перейшло в розмову.

Найсильніша...

Це коли ти преш — Господь відає куди! — донецьким степом і, розумієш, що проскочив наш останній блок-пост... І, раптом, над сірим згромадженням бетонних блоків і складених з дикту та цементових плит халабуд — сині і жовті кольори. І тебе відпускає. І нашивки в приглушених кольорах на брудних, камуфльованих рукавах, непомильно кажуть тобі, що це не темно-зелений-брудно-бронзовий, а все той же, вічний — синьо-жовтий...

...це, коли у сірій депресії дороги Кряківка-Трьохізбенка око чіпляється за сонце-і-небо на обдертому «шишаріку» з бронежилетами на дверях кабіни і вибитим склом...

...це, коли ти чіпляєш свою першу нашивку на рукав: з золотим левиком і трьома коронами на блакитному тлі. Вони в польовому виконанні, бо, зрештою, не на парад. В пам'ять про тих молодих, хто прийняв зброю з чужих рук і на смерть стояв за СВОЮ землю під Бродами.

...це, коли тобі віддають розписаний по сонцю-і-небу прапор, де, «Йо-йо» бажає нам перемоги, а «Батя» каже «дякую від „Босфора!“. І, коли тебе питають, — „де цей «Босфор»?! Ти кажеш — це протока... Між Водяним і Пісками... І моя вчителька географії поставила б мені «два». Але чи вона знала, що «Босфор» не в Стамбулі, а за сімсот метрів від Донецького аеропорту?!

Моя найсильніша емоція має кольори Сонця і Неба. Але, щоб осягнути це, я мав дізнатися, що таке Кров і Земля.

З днем Прапора, Вітчизно.

Не забувай, що Сонця і Неба не буде без Крові й Землі.