...Гей, ти! Відійди від злочинця!
- Хіба ви не бачите, що Він упав?!
- Симоне, ходи звідси швидше, чи ти хочеш дістати батогів?! Залиш цього мерзотника, Він має те, на що заслужив!
- Як ти знаєш на що Він заслужив?! Чи ж не ти тиждень тому кричав Йому «осанна»! І махав пальмовим гіллям?! Він — той же!
- Але світ інакший! Ми змінились. Все змінилось!...
- Як же швидко ви міняєтесь!
- В чому там справа? Чому зупинились?! — до скупчення людей на дорозі стрімко наблизився сотник у важких піхотних каліґах і запилюженому плащі.
Двоє воїнів стояли над тілом, приваленим зверху важкою перекладиною від ганебного стовпа, що вже був укопаний на Череповищі за Єрусалимом. Натовп цікавих реготав і лементував, тиснучись навколо. Навпроти солдатів стояв чоловік в поношеному хітоні і його розкуйовджена борода обурено стирчала в бік воїнів.
-Ти! — крик був різким, як удар батога, — Я бачу, хочеш допомогти цьому харлаку нести свою смерть?! — сотник різко шарпнув нахабу, що насмілився стати біля прибитого важкою деревиною засудженого і з розмаху вдарив того по обличчі.
Сонце стояло високо і конвой запізнювався до місця страти. А смерть істота нетерпляча, могла прийти і забрати своє ще в дорозі — спекою, виснаженням, непомірною ношею власного хреста і кривавими патьоками з-під тернового вінця.
Сотник не мав ненависті до того дивака, якого глумливо коронували терням його вояки. Йому треба було виконати завдання і допровадити цього «царя» до страти, щоб він помер саме розіп'ятим, згідно з вироком, а не спустив духа від виснаження по дорозі до місця страти. Сотник був воїном і римлянином, тому, порядок і наказ були для нього понад усе.
-Бери його хрест! — гаркнув сотник до нахаби, що упав після важкого удару його броньованої руки.
Чоловік в поношеному хітоні витер кров з обличчя і спробував зіп'ятись на ноги, смішно виклячуючи зад, спираючись одночасно на коліна та лікті. Натовп весело зареготав. Воно й справді було смішно — під важким брусом хреста лежав і стогнав Той, кого ще кілька днів тому обожнювали і вітали, наче Царя, а збоку незграбно вовтузився невдаха-Симон, який ціле своє життя потрапляв у халепи через свій довгий язик або невміння вчасно забратись з невдалого місця у невдалий час.
Симон зсунув важку колоду з тіла засудженого і взяв того під пахвами. Разом вони спробували піднятись під веселий регіт і кпини натовпу.
- Чи бачиш, Назаретянине, як швидко зараз міняється життя? — прохрипів натужно Симон, тягнучи догори обвисле скатоване тіло. — Ще кілька днів тому вони всі уважно слухали, як ти говорив їм про новий прекрасний світ, а нині вони й чути не хочуть твого стогону...
З важкою бідою Симон поставив на ноги скривавленого і виснаженого Назорея.
- Я не можу більше... — прохрипів Той
- Не бійся, я допоможу Тобі — Симон, сам не чекаючи від себе, нагнувся до довжелезної дровиняки і важко, неправильно та незграбно потягнув на себе того клятого хреста... Він закректав і, шарпаючись у різні сторони, ледве загромоздив ту жердину собі на плечі, сам дивуючись собі, що він тут робить, бо єдине, що хотів — просто втекти у натовп і розчинитись в ньому.
Але Симон, не був би тим Симоном, що завше втрапляв в халепи, якби сам не шукав тих халеп. Коли, важка долоня сотника опустилась на його голову, Симон пожалів, що зупинився над тілом розпластаного на землі злочинця, щоб пошкодувати його. Однак, коли вставав сам і допомагав тому жалюгідному встати, його взяло зло: а хіба, всі ці навколо, що так голосно кепкували з нього і Того нещасного були кращими?! Той тесля, що розказував дивні і добрі речі, якого величали Вчителем і вітали пишно на брамі Єрусалиму, Симону був не знайомий. Він тільки чув від товаришів, як захоплено вони розповідали про Пророка, який насправді є дійсним Царем Ізраїлю. Як то гарно було, коли вітали Його пальмовим віттям, як велично і страшно було, коли Він гнав торговців з Храму. Як мудро Він говорив до народу. І як вставали мертві з лож своїх, по слову Його, а немічні зцілювались...
Симон не порапив жодного разу на ті всі чуда та видовища — поле між горбами збоку Скорботної дороги забирало весь час. І, як він не хотів, врешті-решт, опинитися — хоч раз у житті! — у потрібному місці у потрібний час, а ніяк йому не виходило... Ось і сьогодні, наче злий кпин долі, повели того славнозвісного Вчителя уже на розп'яття, бо виявився шахраєм та богохульником — не помиляються ж фарисеї з Синедріону! — і Симон не прагнув уже Його бачити, а випадково опинився саме в ту мить на дорозі поблизу свого поля, як упав, під вагою хреста, Той, на кару приречений...
О, Боже Ізраїлю, чому ж ти посилаєш рабу своєму вірному, не шанс виграти, а нагоду постраждати?! О, чому ж ти Симоне, сину Адама, не потрапив під золотий дощ, а під зливу ляпасів?! Та ще й чого?! Бо пожалів того упослідженого?! Ох, ти ж доле моя, важка, як той хрест Галилейський....
Симон ніс довжелезну і важку жердину від хреста на плечі, а рукою міцно тримав обвисле тіло Царя Юдейського, як глузливо повідомляла табличка, написана римлянами та повішена на скатованого приреченого. Крок за кроком вони, оточені вояками та неробами з Єрусалимських вулиць, наближались до Голгофи. Симон уже забув, що йшов з поля додому, у протилежний бік, і не міг двигнути того хреста ще кілька хвилин тому. Злість на себе і на увесь світ змінилась відчуттям важливості того, що він робить. Раптом, стало дуже важливо, тримати за талію того нещасного і нести Його хреста. Чим він завинив, мирний тесля, який розказував про любов і співчуття? Що поганого зробив цей цілитель, коли повертав людям зір і життя?! І чому саме він має умерти нині, а не вбивця і злодій Варравва, про якого ходила зовсім інша слава, ніж про цього скривавленого чоловіка?! Симон закусив губу і прискорив ходу. Може, він і не потрапив ніколи в потрібне місце і потрібний час але там, куди його закидала доля, Симон завжди був за правду. І сьогодні та правда висіла на одній його руці, а на карк немилосердно тиснуло життя, яким воно сталось через ту правду...
Симон ішов. Все твердіше ступаючи до того лисого і страшного горба і, щокроку, намагаючись розправити плечі. Через півтора стадія, сотник гаркнув до когось з роззяв навколо:
- Заміни його! — показавши на Симона.
Але Симон вперто мотнув головою і тільки прискорив свою важку ходу, тягнучи скатованого і хрест. Вояки знизали плечима, а натовп притих і перестав лементувати та біснуватись.
Симон ішов.
Піт заливав йому очі, а ноги нещасного Галилеянина більше волочились по землі, ніж ступали нею. Хрест, проте, знайшов свою рівновагу на плечі і Симон правицею тільки підтримував ту жердину, а лівою рукою сильніше притис до себе вихудле тіло свого вимушеного супутника.
Симон ішов.
Сонце немилосердно палило обглодану землю Палестини і сотник повернувся до Симона та стримав його рукою. Короткий наказ — і один з воїнів підніс до вуст Симона бурдюк. Симон зробив довгий, як саме життя, ковток води з оцтом. Вдячно кивнув легіонеру. Сотник терпляче стояв і чекав, поки Симон нап'ється. Натовп мовчав. Симон підтягнув напівпритомного Супутника, поправив хрест і рушив далі...
..Вони зійшли на Череповище і Симон кинув перекладину хреста, а тіло свого Супутника обережно опустив долі. Один з воїнів приступив до них і знову простягнув бурдюк. Симон обережно ковтнув і трохи вилив води на долоню. Обтер лице і губи Назаретянина вологою долонею. Натовп навколо порідшав — мало хто захотів іти аж до Голгофи. Ніхто вже не кричав і не сміявся.
Центуріон Лонгіній підійшов до Симона:
- Іди. Ти вільний
- Я і був вільний. Я залишусь.
Центуріон дивився в очі Симону, а довкола шумів вітер. Колючі зіниці Лонгінія наче свердлили глибокі темні очі Симона. Сотник кивнув. Він підніс руку і важко опустив її на плече того, кого ще півтора години тому, ударив в лице. Тверді пальці стиснули плече:
- Тоді стань збоку. Ти вже нічим не допоможеш. Все, що міг ти для Нього зробив.
Симон похитуючись відійшов. Шумів вітер і з заходу стрімко насувалась хмара. Він відвернувся від трьох хрестів на вершині і заплакав.
Вперше в житті Симон зрозумів, що опинився в потрібному місці у потрібний час.