У компанії людей, заради яких варто жити, ми п'ємо третій тост не за кохання і не за жінок. Ось уже три роки ми п'ємо третій тост за тих, хто не з нами. Хто не повернувся. За тих, завдяки кому, ми старіємо. За тих, хто ніколи не стане старшим від нас.

Той третій тост не приживається у шумних компаніях офісних та дружніх пиятик. Його не п'ють на весіллях і ювілейних бенкетах. Знаєте чому? Не тому, що не пам'ятають, а тому, що хочуть забути.

Хочуть забути свій власний липкий страх. Власну розгубленість. Власну байдужість.

Хочуть забути те, що можуть жити завдяки тим, хто повертався у цинкових трунах.

Згадайте їх сьогодні. Бодай сьогодні. Усіх. Старших і молодих, майже дітей. Тих, хто узяв до рук зброю. Тих, хто не боявся. Тих, кого не могли ідентифікувати, кого побратими збирали у чорні страшні пакети, хто живцем горів під «градом» і кого штматували осколки. Тих, кого не дочекались, тих, кого не долюбили.

Згадайте їх сьогодні. Вони не вип'ють чарку і не вкусять ароматної паски. Вони залишили нам дожити. Не достогнати, не доплакати, не доконати, не опустити руки. Вони ЗАЛИШИЛИ НАМ ЖИТТЯ.

Пом'яніть.
Помоліться. Хто навіть не вміє.
Пам'ятайте.

І, коли чергова проблядь, скаже, що з Росією ми просто ПОСВАРИЛИСЬ і ми з кацапами БРАТИ — не забудьте і цю суку. Заради тих, хто не вернувся. Не забудьте. Нічого, нікому і ніколи не забудьте.

....Його звали Микита. Про нього відомо, що він був неймовірно порядним офіцером, щойно після військового вишу. Екзотичною зовнішністю він завдячує матері – кореянці. Це він в одному з тих мішків.