Жінкам Революції і Війни. З пошаною і любов'ю.

Свобода пахне димком. Вона булькає у казані тим неосяжним запахом, що його жоден поет не передасть на папері. Свобода має рецепт. Якщо взяти пшеничної крупи і трохи сала, а до нього цибульки та часнику, а до того вкраяти шмат доброго та житнього хліба...

Свобода у дровах під казаном. Свобода на вістрі ножа, який нарізає м'ясо. Свобода смакує на відкритому просторі майданів міст 21-го століття та Дикому Полі Донецьких степів. Колись давно – століття тому! – так пахла війна: казанами і обсмаленими рожнами. Колись давно життя не домлівало на кухонних плитах і не доходило в печах. Колись – воно кипіло й смажилось на відкритих вогнищах і гуготіло незгасними ватрами полонин. У продублену карпатами тайстру вкладали не мелай, а волю і причащалилися нею в карпатських кичерах. І наскрізь просмалений чумак у просторах Таврії куштував з першого розкипу долю – не куліш! А гриз німецьку галету вприкуску не з солониною – затятістю – стрілець УПА у 43-му!

Вона, моя найбагатша у світі країна, яка – єдиною, мабуть, їла повною ложкою лише голод! — завше воювала не тільки мечем. Вона вміла годувати своїх воїнів. Вона горіла вогнищами Хотина у 1621-му, де чаділи похідні кухні Сагайдачного. Під Віднем 1683-го Вона забирала з розгромленого турецького обозу міхи нікому непотрібного чортячого зілля з зеленим зерням, щоб ввести Європу у вселенську першоспокусу ранкової кави. І Юрко-Франц Кульчицький – з Кульчиць під Самбором! – усміхаючись підносив віденцям запашну філіжанку саме тієї культової КАВИ, що без неї не стається світанку від Бреста до Бреста…

Моя Україна палала не тільки вогнищами болю. Моя Україна горіла люттю повстань. Байда, Остряниця, Бут, Хмельницький, Сірко, Гонта, Кармалюк, Довбуш, Шухевич – жоден з них не встав би на повен ріст і не відвернув би праведне рамено для рішучого удару без того казанка, що тихо докипав на роз'ятреній ватрі. Ніхто не стискав би зуби від люті, коли б стискало від голоду ребра. І, навіть коли хитало від голоду Україну, вона все ж примудрялася годувати своїх воїв. Як при Святославі. Як при Володимирі. Як при Хмельницькому. Як при Петлюрі. І били тому її не збройно, а підло, з-за рогу – забираючи те, що тримало егрегор народу незнищенним – хліб…

У 33-му Вона їла саму землю. Здавалось – не встане. Здавалось – умерла. А все ж виживала. І в жменях рятованого від комуніста зерна проростало нове майбутнє древньої нації. Вона ніколи не жила, щоб їсти. Вона завше їла щоб ЖИТИ! Як вчора. Як зараз. Як завжди.

Вона може затерти саламаху і зварити куліш. Вона може скапарити мізерію і вдерти шарпанину. Вона квасить сто своїх розмаїтих квасів і може зробити надзвичайну верещаку – печене м'ясо, мариноване в буряковому квасі. Ви бачили як вона робить вареники?! Ви можете, хоча б уявити, скільки різновидів голубців Вона готує одночасно?! На хвилинку, припустіть скільки рецептів борщу є у Неї! Не можете?! А й правда – зорі обліку не піддаються…

Вона знову встає до вогнища і нарізає дрібно при столі цибульку. Вона обтирає піт з чола дітей і кров з їх ран. Вона змочує їм губи. І наливає в миску гарячого Життя. Поїж, синку, війна зачекає! Поїж, дитино, тобі треба сили! Поїж, серце, вони не втечуть!

Вона знає, що мені треба. Вогонь і рожен. Ватра й казанок. Я їстиму волю – вона смакує найліпше. ЇЇ зготувати найважче. Може тому, що іноді цю кухню слід запалювати пляшкою з запалювальною сумішшю на центральній вулиці моєї Столиці.


Поїж, дитино!
Зараз, Мамо, розпалю!!!

22.11.2014р.