...моє небо починалося там, за вербами на Завалою, де тремтливий обрій припадав до смарагдового розплеску просяних нив. Мої босі ноги — я реально ходив босим у свої десять років! — збивали Всесвіт до п'ят у полі між Загайною і Кончаками. І, прошкуючи повз вибілені до смертної білизни надгробками холерного цвинтаря, з далекого 1872-го року від Різдва Христового, я вибивав столітню куряву з польової дороги між Татарами і Дублянами літом 1366-го року Хіджри, що ми його за звичкою називали 1989-м Нашої ери...

Моє село звалось «Татари».

1683-го року від Різдва Христового і 1061-го року Хіджри була велика битва народів під Віднем. Мехмед Четвертий, найбільший володар під Місяцем і, навеличніший з усіх живучих під Сонцем, пішов війною на невірних у своєму поклику для Аллаха навернути народи до правди Його. І Ян Третій Собєський, обраний народами християнської Європи, а попри те все, мечем своїм право сили мавши, об'єднав під берлом своїм лицарів християнських, що стали щитом Європи від орд Сходу...

Правд у житті так багато, а істина — одна. Істинно кажу, вам, що після 1683-го року від Різдва Христова і розгрому мусульманського війська під Віднем, чотири сім'ї татарських — Касики, Кочубеї і ще дві — імен яких не знаю, бо не вижили до нині! — пішли в полон до, тих, кого мали за невірних, а — понад те! — і прийняли Христа.

І, на знак особливої милості, король Речі Посполитої трьох народів — Руського Польського і Литовсього — Ян Третій Собєський, дарував їм землю свою, щоб вони осіли на ній і, славою милосердя лицарського покриті, Всевишнього Єдиного — байдуже чи Саваотом, а чи Аллахом званого, прославили....

Так, на Самбірщині (Львівська область), постало село, яке 1949-го року комуністи перйменували з «Татари» на «Залужани».

Татари мали крутий норов. Серед усіх сіл Самбірської округи, єдині ніколи — 300 років! — не робили панщини. Не було там пана і рабів не родила та земля. З часом, забули Касики, Сулеймани і Кочубеї млосні заклики муедзина та вицвілі кольори степів Криму — нині пишуться як «Кісик» «Сулій» та «Коцопей» і дивуються вельми, як хтось каже, що родом вони з просторів Кириму...

...Всевишній має дивне почуття гумору і довершене відчуття такту. Через триста тридцять років після битви під Віднем та появи татарів на дрібних галицьких суглинках, у 2015 році від Різдва Христового та 1436-му році Хіджри, до мого міста знов прийшли завзяті кримчаки. Тепер, вони не приїхали на змилених конях і не палили вогнища під мурами Дрогобицького Дитинця, що його — з польського крою, уже літ п'ятсот вважають дзвіницею! — а прийшли, гнані ордою нелюдською і безбожною.

Вони не воюють більше мечем і не напувають своїх коней у річках моєї землі. Їх манери витончені, вони освічені й мудрі, вони пройшли крізь горнила комуністичних катівень і сибірських таборів. Їх двічі за століття викидали з власних домівок і висилали на вірну смерть. Народ, загартований болем втрат, лицарі, що прагнуть своєї Вітчизни, істинно вибрані, які йдуть до своєї Землі Обітованної над Морем предвічним, морем Чорним, сущими.

Киримли.

Ми називаємо їх татарами. Не від зла чи невігластва — так прийнято. Але у вустах їхніх, коли питаєш — хто ти, людино? — кільчиться «киримли». Вони снять тією видубілою під сонцем кримською землею. Вони марять тими південними скелями над предвічним Морем. І їх будинки, збудовані на пташиних правах, з милості новітньої недоукраїнської держави Кучми та Януковича, ніколи не відпустять їх душ.

Киримли.

Навіть на вигнанні вони не забувають творити Намаз. Вони моляться з подякою Всевишньому, за свої випробування. Десь там, серед вигадливих стрічок вишуканої арабської в'язі Священного Письма, живе їх надія повернути собі дім, украдений недолюдками. Я схиляю з ними голову у молитві.

І я подам їм руку в боротьбі. Бо де б не були киримли , вони знають — Millet Vatan Qırım!

Це залишиться без перекладу. Бо, тому, в кого Вітчизна в душі – зрозуміло.

Selâm, Qırımlı!