site.ua
shershen.shershen
Шершень Шершень
член клубу

Сьогодні я запалю свічу не тільки за тих, хто вмирав у ті страшні роки. Я запалю її не тільки для того, щоб пом'янути жертв. Я хочу глянути в очі привидам, щоб побачити в них причину того, що вони вчинили. Я хочу знати, через що умирали в голодних муках мільйони. Я хочу переконатись, що цього ніколи не буде в наших очах. Та тільки, чи можу я на це сподіватись?

Здавалося, що у двадцятому столітті не може бути настільки массового голоду. Але він був. Встановлені причини його і за сухими цифрами зібраних пудів хліба, реквізованих у селян «незернових продовольчих запасів» та мертвим криком мільйонів замордованих, у тіні зловмисних підступів та комуністичних експериментів, стоїть головна причина Голодомору – Страх. Страх перед відповідальністю.

Цей страх мертвотною рукою вчепив за горло десятки, які зробили можливими смерть мільйонів. Де ви були, лідери і світочі Нації, коли вбивали тих, за кого ви відповідали? Де ви були, ті, хто у буремних 18-му – 20-му, мав шанси на перемогу, на славу і так бездарно, так по-дурному розтринькали їх. Винниченко? Грушевський? Легковажна Франція і курортний Кисловодськ носили по своїй землі ноги українських політичних лідерів. Вони не знали, як смакує лобода замість спаржі, а вишукані жаб'ячі лапки у французькому ресторані мало нагадували ропух, якими вечеряли українські діти у 33-му. Володимир Винниченко писав гнівні памфлети на СССР, Грушевського не стало й на це. А у 18-му році ці два кричали на Міхновського, що він ретроград і людиноненависник, бо хоче створити українську армію, а вони будуватимуть державу, яка ні з ким не буде воювати…

Ідіоти можуть мати прекрасну освіту. Ідіоти можуть писати геніальні художні твори. Ідіоти можуть будувати чудові моделі ідеального суспільства. Але ідіоти повинні залишатися ідіотами у пам'яті нащадків, які можуть оцінити їх практичні дії. «За плодами їх пізнаєте їх» і за тими плодами «пізнаєте правду і правда визволить вас». Так знайомо так правильно, так треба.

"Війна не видумка. Основою війни є вічний життєвий закон боротьби між націями... І сьогодні Україні треба воювати, треба армії, але й треба знати за що битися, з ким воювати… Заліза-криці на плуги-лемеші маємо з достатком, а багнет завжди буде запорукою, що на нашій землі панує не чужа, а наша воля". Це говорив у 1918-му році Микола Міхновський, творець українського війська, палкий націоналіст.

"Україні немає за що воювати, бо вона нікого поневолювати не хоче. Їй треба тепер закінчити війну й улаштувати разом із російськими працюючими класами нове життя у спільній державі – Росії". Так відповідав Міхновському Володимир Винниченко, письменник, публіцист, державний діяч, соціаліст.

Ця розмова відбулась 5 травня 1917 року на Першому українському військовому з'їзді, де Міхновський намагався сформувати українську армію для майбутнього вірогідного відбиття агресії зі сторонни сусідів. На цьому з'їзді, у присутності 700 посланців від майже мільйона солдатів-українців, нація ковтнула першу ложку своєї гіркої ганьби – статечний професор Грушевський, забувши про поважний свій маєстат патріарха і арбітра нації глузливо реготав над розумним і практичним Міхновським і силою, в шию, гнав того з трибуни. Винниченко, майстер слова і віртуоз софізму, базарно, по-бабськи лаяв Міхновського і його прихильників, обзиваючи їх «поміщиками», «ретроградами» та «тиловиками». Так, наче він хоч годину провів у окопі на передовій! Нерозумні сини України, втомлені безконечною війною, послухали медових слів соціаліста і професора та розійшлись по домівках. Трохи більше, як через пів року шкури Винниченка і Грушевського нікому було захищати від Муравйова і його п'яного воїнства. Очільники Центральної Ради вдерли геть з обложеного Києва, а на свій захист послали дітей, які, ще не звідавши щастя першого поцілунку, лягли у мерзлу землю під Крутами. Героїзм юнаків відбувся через ідіотизм поважних мужів. Спартанські воєначальники і царі самі ставали на чолі війська, українські «вожді» прикрились дітьми. Однак, міра кривавої данини, яку мала сплатити нація через свою дурість цим не вичерпалась.

Я дуже хотів би знати чи у тридцять другому і тридцять третьому Михайлові Грушевському, тоді академіку АН УРСР, і Володимиру Винниченку – тоді політемігранту, не снились опухлі від голоду діти. Вина комуністів і Сталіна беззаперечна. Але це тільки наслідок. Причина ж у тих, хто через свою розумову убогість, через власний страх загубив справу, яку покликаний був звершити. Я написав тут про двох але їх було, на нашу біду, набагато більше. Мільйони знищених у кривавій м'ясорубці громадянської війни і встановлення радянської влади в Україні не було б можливим без ідейних комуністів–українців. Скрипник, Хвильовий, Шумський – це вінець тих, хто прирік свій народ на фізичне знищення. Малодушні доктринери, естети та теоретики у тридцять третьому самі мали змогу побачити, який «рай» і справедливий та прогресивний лад вони збудували для своїх єдинокровних братів. Вони не знайшли нічого кращого, як боягузливо застрелитись. Швидка милосердна смерть! Не безкінечна мука повільного вмирання з голоду, не безнадійна одчайдушна спроба вирватись за військові кордони навколо сіл, колошматячи голими руками, косами і вилами червоноармійські ряди, а смерть скунса зі смородними завиваннями в останніх своїх листах про вірність Марксизму, великому вождю товаришу Сталіну та справі Леніна. Шумський, взагалі, намагався виправдатись перед партією і спробував вчинити самогубство аж у 1946-му. Невдало. Вірного комуніста і невірного українця добили-таки за наказом його ж товаришів – Хрущова та Кагановича. Очевидно, з милосердя, щоб не плутався під ногами…

…Моя свічка палатиме до ранку. Не тільки як скорбна пам'ять про загиблих, а й як нагадування про правду – нас нищили не тільки чужинці. Вона пектиме, як совість, яка має нами бути віднайдена і переведена з розряду химер у дійсність. Вона має нагадувати, що свої власні шумські, грушевські та винниченки можуть не гірше за сталіних, постишевих і кагановичів знищувати українців. Подивіться навколо. Хіба зараз у нас нема високоідейних шумських? Хіба брак у нас високолобо-моральних і немічних грушевських? Хіба нема у нас популістів-винниченків? І все це при тому, що в Кремлі сидять духовні онуки все тих же комісарів, які убивали українців у 20-х, 30-х, 40-х і 50-х роках, а їх трупак-ідол все ще смердить на весь світ…

Ми маємо пам'ятати про те, що в той момент, коли в Україні вмирали з голоду люди, жодна країна світу, жоден народ не допоміг нам. Нічим. Вони брехали у своїх газетах про сите радянське життя і через багато років вони не хочуть не те що визнати за нами право на страждання, відмовляючи нам у визнанні трагедії 32-33-го геноцидом, а й, навіть, визнати своїх газетярів брехунами. Волтера Дюранті, журналіста, який стверджував, що голоду не було, у 2003-му році не позбавили Пулітцерівської премії. Навіть посмертно американського брехуна не визнали брехуном. Це пересторога для нас. Ми маємо знати, що ніхто ніколи ні в якому разі і нічим не допоможе нам. І тільки ми самі можемо убезпечити своїх дітей і внуків від страждань та негідної смерті.

Свічка світить, щоб розганяти морок забуття. Вогонь пече, щоб не дати заснути розуму. Пам'ятай про вбивць, щоб вони знов не з'явились між нами!

22.11.2008р.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація