Головна загроза для іранських військових об'єднань сьогодні — не США і не Ізраїль.

Вся ця історія настільки сильно стосується України та російсько-української війни, що навіть якось не повертається язик сказати «не прямо».  УКР/ENG

Іранські проксі-сили: асиметрія конфлікту та короткостроковий прогноз

Влада без центру

Після фактичного знищення верховного командування Ірану політичний і військовий ландшафт країни радикально змінився. Централізованої сили, здатної віддати наказ «припинити вогонь» і бути почутою, — більше не існує. Збройні формування, що раніше діяли в рамках єдиної вертикалі, перетворилися на розрізнені угруповання з залишками високотехнологічної зброї — різноманіття проксі-сил з різною ідеологічною та територіальною базою та з частково/спорадичною військово-технічною підтримкою нафтових партнерів Ірану.

У цьому контексті спроби зовнішніх гравців вести «переговори» з «іранською стороною» мають скоріше ритуальний характер: домовлятися нема з ким, а будь-які декларації про припинення вогню від імені того чи іншого угруповання не мають обов'язкової сили для решти угруповань.

Асиметрія як стратегія

Ситуація, що склалася, демонструє одну з найбільш виражених асиметрій проксі-конфлікту в сучасній історії. Розрізнені формування завдають ударів по цивільній судноплавній інфраструктурі — танкерам, нафтовим маршрутам, — тоді як великі військові держави опиняються у структурно невигідній позиції: симетрична відповідь по розосереджених, юридично невизначених цілях є політично та логістично вкрай ускладненою.

Додатковий фактор — економічна взаємозалежність. Удари по танкерах, що везуть нафту до Китаю, зачіпають інтереси гравця, з яким ані США, ані Ізраїль не зацікавлені у прямій конфронтації. Це створює зону, в якій проксі-атаки фактично захищені самою архітектурою глобальних економічних інтересів.

Прогноз: дзеркальна динаміка

Аналітично передбачуваним наслідком цієї ситуації є дзеркальна відповідь — поява аналогічних за характером анонімних або напівофіційних угруповань, що завдаватимуть ударів по судноплавству, пов'язаному з іранськими проксі-силами.

Поріг входу тут низький: йдеться не про організацію великих військових формувань, а про перші прецеденти безпілотникових атак на цивільні судна або нафтоналивні термінали іранських сил. Потенційних акторів достатньо — як серед держав регіону, чиї економічні інтереси та суверенітети вже постраждали, так і всередині самого Ірану, де ставлення до дій КВІР на користь китайських торговельних маршрутів — за рахунок удару по сусідніх мусульманських країнах — далеко не однорідне навіть серед ісламських радикалів.

Таким чином, є очевидна швидка загроза, що асиметрія, яка працювала в один бік, почне працювати в обидва. Питання — не в тому, чи відбудеться це, а в тому, наскільки швидко складеться організаційна та фінансова база і осередки для подібних дій.

Окремий ризик

На цьому тлі риторика про удари по цивільній інфраструктурі Ірану в цілому — незалежно від того, ким вона виходить — додає до рівняння змінну, здатну якісно змінити масштаб конфлікту. Партизанська взаємна війна по економічних цілях і повномасштабне знищення інфраструктури держави — сценарії з принципово різними наслідками для регіональної та глобальної стабільності. Вони хоча б мають тимчасовий обмежений характер у порівнянні зі знищенням великих електростанцій та іншої капітальної інфраструктури.

*************** ENG

Iranian Proxy Forces: Conflict Asymmetry and Near-Term Outlook

The primary threat facing Iranian military formations today comes neither from the United States nor from Israel.

Power Without a Center

The effective destruction of Iran"s supreme military command has fundamentally restructured the country"s political and military landscape. The centralized authority once capable of issuing a ceasefire order — and being obeyed — no longer exists. What remains are fragmented armed formations operating independently, retaining varying degrees of sophisticated weaponry and receiving partial, sporadic military-technical support from Iran"s oil trade partners.

These formations no longer constitute a unified force in any meaningful operational sense. They represent, rather, a diffuse ecosystem of proxy actors with divergent ideological orientations, distinct territorial bases, and separate chains of command — or none at all.

In this context, attempts by external powers to negotiate with an "Iranian side" are largely performative. There is no counterpart with the authority to bind others. Any ceasefire declaration issued by one faction carries no obligatory weight for the remainder — a structural reality that renders conventional diplomatic frameworks functionally obsolete in this theater.

Asymmetry as Strategic Architecture

The current situation illustrates one of the most pronounced asymmetries in the history of modern proxy conflict. Dispersed, loosely organized formations are striking civilian maritime infrastructure — tankers, oil transit routes, chokepoints — while major military powers find themselves in a structurally disadvantaged position. A symmetrical response against targets that are geographically scattered, legally ambiguous, and deliberately embedded within civilian contexts is both politically costly and logistically complex.

The economic interdependency dimension compounds this further. Strikes against tankers carrying Iranian oil eastward to China implicate the interests of a major power with whom neither the United States nor Israel seeks direct confrontation. This creates a de facto protected zone — one in which proxy attacks are shielded not by military deterrence, but by the architecture of global economic entanglement. The aggressor, in effect, exploits the very interdependencies that constrain the response of state actors.

This represents a qualitative evolution in asymmetric warfare: the use of sub-state violence to generate economic damage at a scale and with a frequency that outpaces the political will of far more powerful adversaries to respond decisively.

Forecast: Mirror Dynamics

The analytically foreseeable consequence of this configuration is a mirror response — the emergence of similarly structured anonymous or semi-official formations prepared to strike shipping and infrastructure associated with Iranian proxy networks.

The entry threshold is low. This does not require the mobilization of large military formations or state-level coordination. It requires only the first precedents: drone strikes against civilian vessels or oil loading terminals linked to Iranian proxy supply chains. The technical and financial barriers to such operations have dropped significantly, placing them within reach of a wide range of non-state and quasi-state actors.

The pool of potential actors is substantial. It includes states in the region whose economic interests and territorial sovereignties have already been directly damaged, as well as forces operating within Iran itself — where support for IRGC actions that serve Chinese commercial interests at the expense of neighboring Muslim countries is far from uniform, even among ideologically hardline constituencies.

The asymmetry that has until now operated in one direction will, under this logic, begin operating in both. The question is not whether this dynamic will materialize, but how quickly the organizational infrastructure, financing, and operational cells for such actions will coalesce.

A Separate Risk Variable

Against this backdrop, rhetoric concerning broad strikes on Iranian civilian infrastructure — regardless of its source — introduces a variable capable of changing the conflict"s scale in a qualitatively different way.

There is a meaningful distinction between two scenarios that should not be conflated: a mutually escalating partisan war targeting economic assets, and the large-scale destruction of state infrastructure — power generation capacity, water systems, industrial facilities. The former, however damaging, carries an inherently limited and potentially reversible character. The latter produces consequences of an entirely different magnitude — humanitarian, political, and in terms of long-term regional stability — and historically tends to generate dynamics that outlast the original conflict by decades.

That distinction matters analytically, and it matters for any serious assessment of where the current trajectory leads.