Під таким заголовком майор армії США Роберт Г. Роуз (Robert G. Rose) у свої статті розмірковує над відмінностями між маневреною війною, та війною на виснаження, чи відповідає американська військова доктрина сучасним загрозам, та, що потрібно Україні для перемоги. Наводжу уривки у власному перекладі.
«Серед виноградників, усіяних саморобними вибуховими пристроями у Зхарі, Кандагар, не було можливості для маневру. До 2012 року таліби так замінували цей район, що будь-яка спроба діяти „за підручником“, як вчить армія США, була самогубством. Таліби були винахідливі. Вони знали, що, коли влаштують на нас засідку, ми спочатку шукатимемо укриття, а потім спробуємо обійти їх. Тож таліби закладали фугаси уздовж стін, насипів і будь-яких місць, які ми могли би використати.
Сьогодні у значно більших масштабах українські солдати стикаються з ворогом, який перешкоджає здійсненню маневру. У результаті українська армія вдається до виснажливого підходу, який краще відповідає обстановці.
Джерела в уряді США, які анонімно спілкувалися зі ЗМІ, не оцінили важливості поточної ситуації в Україні. Вони критикують українську армію за те, що вона не проводить „загальновійськовий маневр“. Вони переконують, що певний варіант американської доктрини, з трохи кращою узгодженістю дій та підтримкою з повітря, дасть змогу прорватися крізь мінні поля і вижене російську армію з окопів...»
Далі автор наводить визначення «загальновійськового маневру».
«Керівна настанова Корпусу морської піхоти, надає найбільш стисле визначення маневреної війни: „Філософія ведення війни, що має на меті порушити злагодженість противника за допомогою серії швидких, рішучих та несподіваних дій, які створюють бурхливу і швидко погіршувану обстановку, з котрою той не може впоратися“.
У 331 році до н. е. в битві при Ґаугамелі Александр Македонський продемонстрував маневр, прорвавши лінію оборони перських військ та ринувши на царя Дарія III, чим змусив його втекти і в такий спосіб порушив систему управління перської армії».
Порівнюючи маневр та виснаження, він згадує класичні приклади з історії
«Перемоги Німеччини на початку Другої світової війни, які часто розглядають як взірець маневру, були зумовлені певною стратегічною обстановкою. У Польщі перемозі Німеччини неабияк сприяла неповна мобілізація польської армії та її вразливе розташування. У Франції німецька армія скористалася прогалинами на флангах французів, бо основна частина сил союзників переміщалася для зміцнення позицій у Бельгії. У 1941 році Радянський Союз розгорнув свої передові війська у невигідну конфігурацію. Це дало змогу німцям знову досягти приголомшливих успіхів. Але до 1943 року Радянський Союз повністю мобілізував своє населення і впровадив ефективні методи оборони, а це призвело до того, що німецькі танки загрузли у щільних мінних полях під час Курської битви.
Востаннє Сполучені Штати мали справу з безперервною ешелонованою обороною під час Корейської війни 1951–1953 років. Після того як початковий етап маневреної війни завершився і Китай та війська ООН мали достатню щільність сил, щоб сформувати безперервний фронт, американські військові дотримувалися тактики виснаження. Саме тому Сполучені Штати відмовилися від маневру, попри перевагу в повітрі та наявність командирів, які мали досвід загальновійськових операцій у Другій світовій війні„
Чому український наступ не пішов за сценарієм західних планувальників? Чи міг взагалі такий підхід спрацювати?
«Ті, хто коментує війну в Україні, прагнуть поставити доктрину НАТО й особливо США в основу українського успіху. Це мало слугувати черговим підтвердженням переваги американської військової науки. Хоча навчання сучасних підходів і систем озброєння, безсумнівно, виявилося цінним, та невідомо, що нового Сполучені Штати запропонували Україні для розуміння загрози, з якою вона бореться з 2014 року...
... Україна протистоїть ворогу, який створив суцільну ешелоновану оборону. Росія витратила місяці на облаштування мінних полів, копання траншей і встановлення перешкод. Російська армія може зосередити артилерію на будь-яке угруповання, що намагається пробити мінні поля, і має резерви, готові контратакувати будь-який прорив. Цілком можливо, що надто оптимістичні західні радники підштовхнули Україну на початку її контрнаступу до спроби механізованого прориву оборони Росії. Під час цього українці втратили приблизно 20 % техніки, наданої Заходом...»
Далі Роуз розмірковує наскільки сама армія США готова до таких викликів.
«Кожен, хто вважає, що Україна зазнає поразки через недостатнє опанування західної доктрини „загальновійськового маневру“, повинен відвідати навчання американської бригади в центрі бойової підготовки. Будь-які недоліки, виявлені під час українського наступу, як-от несвоєчасний удар артилерії чи транспортні засоби, не здатні розгледіти очищену від мін смугу, я особисто спостерігав під час майже кожного бригадного навчання за 30 ротацій, які провів у Національному навчальному центрі та Об'єднаному навчальному центрі бойової підготовки.
... Востаннє армія США проводила навчання рівня дивізії під час вторгнення в Ірак у 2003 році. Протягом останніх років командування Збройних сил США надавало пріоритет навчанням рівня роти і нижче. Бригади армії США тренуються як цілісний підрозділ лише в центрі бойової підготовки, яка відбувається приблизно що 18 місяців. Під час цих навчань бригадам протистоїть лише посилений батальйон умовного противника. При цьому сили ворога не формують безперервної ешелонованої оборони. Вони розподілені тонким шаром і дають атакуючим силам можливість охопити або обійти їх. Умовний противник не застосовує міни з такою щільністю, з якою зіштовхуються українці, він не концентрує вогонь артилерії (інакше батальйон, на перевезення якого до центру було витрачено мільйони, „знищать“ за кілька хвилин після початку „наступу“) і не використовує оперативні резерви для контратак».
Порівнюючи організацію артилерійської підтримки в українській армії та армії США, автор явно виступає не на стороні останньої:
«...коли ситуація на фронті змінюється, [американським] солдатам доводиться чекати на ухвалення рішень у штабі, розміщеному далеко від битви. Вони втрачають дорогоцінні хвилини і ризикують втратити позиції, доки вогневе завдання прямує від батальйону до бригади, далі — до дивізії, а відтак повертається до артилерійського штабу дивізії, батальйону польової артилерії і, нарешті, до вогневої батареї. Тим часом українці значною мірою використовують децентралізований підхід з БПЛА на рівні взводів, а вогневі завдання артилерії передаються через застосунок, схожий на Uber».
Аналізуючи дії росіян, Роуз порівнює їх з тактикою німців під час Першої світової:
«...у 1917 році німецькі військові розробили доктрину ефективної, еластичної оборони, яка могла амортизувати спроби прориву. Еластичність оборони полягала в тому, що на перших лініях окопів розміщувалася лише незначна кількість сил, що мінімізувало втрати від артилерійських обстрілів. Війська зосереджувались на наступних лініях для контратаки на фланги союзників після того, як останні досягали кульмінації наступу, вийшовши за зону дії власної артилерії. Сьогодні в Україні росіяни дотримуються основ теорії еластичної оборони кайзерівської Німеччини»
«Майте терпіння та віру в Україну» закликає автор наостанок, та наводить аргументи, чому Україна сама повинна обирати стратегію перемоги
«...американські військові не повинні підштовхувати українську армію до ризикованих дій у сподіванні на „вирішальну перемогу“. Україна, підтримувана всіма тими країнами, які виступають проти імперських загарбницьких воєн, має вдатися до виснажливого оперативного підходу як частини ширшої стратегії. Дехто побоюється, що це буде вигідно росіянам, але ідеальної альтернативи немає...
... Україні потрібно знищувати ворожу артилерію та завдавати таких втрат, які будуть перевищувати здатність Росії їх компенсувати. Це буде повільне перемелювання з постійною адаптацією до нових умов. Тут не буде ефектних перемог для соціальних мереж. Вінстон Черчилль сказав про перемогу в битві за Атлантику: „... вона мала форму статистичних даних, діаграм та кривих, невідомих і незрозумілих для громадськості“.
У якийсь момент на російських лініях можуть з'явитися вразливі місця, що відкриє Україні шлях до приголомшливих перемог.
... Важко передати умови, у яких воює Україна. Я досі пам'ятаю те дивне відчуття свободи пересування, коли наступного дня після повернення з Афганістану пішов прогулятися серед вічнозелених дерев Вашингтону. Можливість ступити куди завгодно, не стежачи за металошукачем, здавалася сюрреалістичною розкішшю. Україна не може дозволити собі маневр. Ми маємо бути готові підтримувати її доти, поки вона не виснажить російських загарбників. Сполученим Штатам не варто забувати, як невдало завершилася їхня остання спроба перекроїти чужу армію на свій лад.»