Шансон став таким же індикатором русскомірскості, як і колорадські стрічки, чи портрети Сталіна, а тому кримінальна субкультура агресивно не сприймається українцями.

Мабуть, чи не найбільш огидну реакцію навіть у незаполітизованих громадян викликає «шансон» із усієї радянської/пострадянської спадщини. Цей жанр буйно розквітнув після приходу до влади комсомольських вожаків та пострадянського криміналітету, і оформився у специфічну субкультуру, популярну як серед соціальних низів, так і серед президентів та депутатів.

Загальними рисами цей жанр нагадує ганстерський реп кримінальних угруповань США, де «бандитська музика» стала популярна не лише серед чорношкірих, а й латиноамериканців та білих. На пострадянському просторі блатняк, або інакше «шансон» набув популярності серед таких же люмпенізованих представників суспісльства, і його слухають не завжди лише російськомовні жителі України. Стереотипним прикладом можуть слугувати водії маршруток та предтставники соціального дна — колишні зеки, любителі алкоголю та наркомани. І від Луцька до Маріуполя — скрізь цей прошарок суспісльства звеселяє душу ритмами у стислі «гоп-гоп», співаючи про вєтєр сєвєрний і вертухаїв.

Навіть попри війну з Росією, такі прошарки суспільства не бажають відмовлятися від російського шансону. Мої знайомі постійно розповідають, як стаються конфлікти з водіями автобусів та маршруток, які включають блатняк. І стається це не лише на сході чи у центрі країни. «Воділи» люблять водити машини під такі ритми і на Західній Україні. Нещодавно конфліктні ситуації сталися у Івано-Франківську, на Львівщині та Закарпатті.

Чому одна частина населення так агресивно не сприймає зеківську блатну музику, а інші, навіть якщо не сиділи на зоні, так «ностальгують» за кримінальною романтикою, може розкрити лише історія та знання різниці між менталітетами українців та московитів.

Ще у ХІХ ст. історик Данило Мордовець у праці «Гайдамаччина» звернув увагу на той факт, що в українців взагалі відсутній розділ розбійницьких пісень, тоді як у московитів це надзвичайно поширений жанр, який займає вагому частку фольклору. «У цикл цих пісень входять і билинні пісні про Єрмака, про Стеньку Разіна, про першого російського емігранта, донського козака Ігнашку Некрасова, — пише Данило Мордовець. — Цей же цикл багатий піснями про моторних добрих молодців, про понизових бурлак і про всіх тих осіб, які були засновниками понизової вольниці. У піснях цих, добрі молодці часом відверто називають себе „розбійниками“. Хоча зміст цих розбійницьких або завзятих пісень вельми різноманітний, але по більшості цей зміст мотивується поняттям про те, що добрий молодець бачить себе поставленим у ворожі стосунки із суспільним порядком, з владою і законом. Одна пісня говорить, приміром, що пливе Волгою човен з моторними добрими молодцями, на цьому човні красна дівиця плаче, тому що вона бачила сон пророчення, що отаману добрих молодців бути спійманим, єсаулу бути повішеним, добрим молодцям голови позрубають, а красній дівиці у в'язниці бути. Змістом іншої пісні є те, що завзятий добрий молодець сидить у темній в'язниці, і засумує і заплаче він у цій темниці, тому що йому, добру молодцю доводиться у темниці голівоньку свою покласти. У третій — добрі молодці задумалися і засумували, похилили буйні голови через те, що лихий на них супостат злочинець, воєвода лихий, висилає він з Казані часті висилки, які ловлять і хапають добрих молодців, називають їх злодіями, розбійниками; та добрі молодці говорять, що вони не злодії, не розбійники, а люди добрі, хлопці усі поволзькі, і що ходять вони Волгою не перший раз, п'ють, їдять на Волзі все готове, барвисту одіж носять припасену — „злодійства, грабіжництва доволіє“. Або сумує завзятий добрий молодець за лісочками, лісами темними, за кущиками, кущами частими, за станочками, станами теплими, тому що усі кущики попалені, усі станочки розбійницькі розорені, усі його товариші спіймані і сидять ці товариші хто у граді Києві, хто у кам'яній Москві, хто у славному Пітері, лише він один зостався у темних лісах, та і цей добрий молодець почав конати і просить, щоб його поховали між трьох доріг, і в руки йому дали б шаблю гостру, щоб люди, проходячи повз нього, боялися, знаючи, що тут похований злодій-розбійник. Або врешті завзята пісня говорить, що далеко в чистому полі, при шляху, при широкій доріженьці, стоїть береза кучерява, а під тією березою стоять станиці злодійські, а в тій станиці красна дівиця виє-плаче, що вона сорок років з розбійниками ходила, сорок душ з душею згубила, і батенці, і матінці не попустила, і рід красна дівиця винищила; а добрі молодці шкодують, що не стало в них отамана, що засаджений їх отаман у темницю, і у темниці він тяжко, болісно зітхає, до серденька білі руки притискає, улюблений світ чай згадує: „Ой, світе ти мій, злодійський мій гай! Як же мені за тобою, гай, не журитися? Над широкою доріжкою не стояти, купецьких людей не розбивати, стільки злата й срібла не відбирати!“, — говорить Д. Мордовець. Як бачимо, історично так склалося, що більшість соціального спротиву сваволі дикунській бюрократії Московії складали саме злодії, які героїзувалися населенням. Прикладів цьому достатньо і без академічних творів, наприклад — Кудеяр часів Івана Грозного, Степан Разін, Омелян Пугачов, Ванька Каїн. У народній творчості вони відкрито зізнаються у злочинах, і називаються разбойнікамі і ворамі.

На відміну від московитів, українські повстанці, навіть локальні доби Козаччини, Гайдамаччини та Коліївщини у народній свідомості збереглися як святі борці за волю, герої, але аж ніяк не розбійники, та злодії перед громадою та законом. Якщо козак/гайдамака/колій і нападав на когось — це був акт помсти полякам/євреям/татарам/туркам за наругу над окупованою країною, відплата за здирства, але ніяк не розбійницький напад чи пограбунок заради наживи. Усі гайдамаки бачили у собі носія легенд батька Хмельницького, Наливайка, Косинського, Півторакожуха та інших героїв, які боролися з ляхами, євреями і татарами за рідну Україну, і кожний такий гайдамак вважав себе однополчанином Хмельницького та інших українських героїв. І у народній пам'яті усі ці мужні звитяжці одразу займали місця у пантеоні борців за Незалежність, як це ставалося у інших народів, які віками змагалися у таких же умовах: ірландців, сербів, болгар, греків тощо.

„Через це ігумен Мельхіседек благословляв Залізняка і все його гайдамацьке воїнство на битву з ляхами і окропив святою водою ножі, якими гайдамаки мали різати своїх історичних ворогів. Ножі ці називались «свяченими ножами», як «свячена паска» і «свячене яйце». Через це гайдамака чекала «лядська неволя» і «лядська темниця», і вішали його на лядській шибениці з вірьовкою, звитою з лядських клоччів, або пробивала його наскрізь лядська «паля» (кіл). Через те рідна мати не зрікалася гайдамака, як зрікалися російського завзятого доброго молодця. Через те південно-російська народна поезія представляє нам пісні колискові, любовні, весільні, сімейно-родинні, поминальні, веснянки, русальні, купальські, петрівочні, косарські, гребецькі, зажнивні, осінні, пісні і думи повчальні, думи і пісні билинні (історичні) — до часів козацтва, з козацтва до унії, від унії до Хмельницького, потім XVIII століття з невеликим циклом гайдамацьких пісень, врешті пісні козацькі, чумацькі, бурлацько-сирітські, солдатські, промисловські і жартівливі, але не уявляє тих пісень, які у великоросійських збірниках пісень називаються завзятими, розбійницькими, злодійськими. Українському доброму молодцю не було сенсу ставати злодієм чи розбійником: він міг бути тільки «лицарем» або «гайдамакою» — пізніший час. Він не крав і не грабував, а воював, руйнував лядську і татарську бусурманську землю, як землі ворожі і «шарпав» ворожі ворота і села. Замість «купецьких людей», яких грабував великоросійський добрий молодець, він обирав євреїв, вважаючи їх нехристю, христопродавцями. Замість же панів і воєвод, яких ненавидів його великоросійський собрат, він ворогував з «паном», розуміючи під цим словом неодмінно поляка, хоч свої пани були у нього набагато гірші за польських. Через те, якщо гайдамак похваляється тим, що він здобув коня недозволеними засобами, то він зізнається, що здобув цього коня у «пана», тобто у поляка, вбивши самого пана“, — зауважував Д. Мордовець.

Як бачимо, сприйняття кримінальної музики та пісень тягнеться углиб минулого, і має дуже вагоме соціокультурне підгрунтя. При цьому, цикл розбійницьких пісень в Росії почав оновлюватися з розквітом єврейсько-російського криміналу в кінці ХІХ на поч. ХХ ст. У ті часи у портових містах, як Одеса, процвітали кафе-шантани та кримінальні забігайлівки, де популярна серед криміналітету музика отримала французьку назву „шансон“ (народна пісня). Але справжній бум у блатному фольклорі стався після приходу більшовиків до влади. Так як більшість партійних діячів ВКПб походили зі злочинного світу, серед них значної популярності набули злочинці та аферисти, що добре прослідковується у літературі 20-х років. У той час у середовищі комуністичних літераторів з'явилася мода героїзувати нальотчиків: „Бєня Крік“ у Бабеля, лєоновський „Вор“, „Мотька Малхамовес“ Сєльвінского, „Васька Свист у перепльоті“ В. Інбєр, кавєрінський „Кінець хази“, нарешті, фармазон Остап Бендер Ільфа й Петрова. Самі вихідці із кримінальних кіл, партфункціонери більшовиків через літературу намагалися показати, що навіть злочинців можна „перекувати“ для боротьби за світову революцію та перемогу пролетарів в усьому світі.

Останнім часом до цього сонму додали фейкових „робінгудів“ — відомих злочинців Мішки Япончика та Соньки-Золотої ручки. При цьому кремлівські піарники не побажали висвітлювати неприглядні факти біографії цих „героїв“. Скажімо, Япончик свій перший капітал нажив на тому, що змушував рідну сестру займатися проституцію у будинку, де вони проживали (він був її сутенером), або пограбуваня пересічних одеситів та роздягання їх на вулиці. Не такою й романтичною насправді є Блювштейн-Сонька, яка була звичайною аферисткою зі зв'язками у владі. Однак, для любителів блатної романтики Кремль створює рожеві образи „хороших бандитів“. Десь таку ж трансформацію образів ми побачили у героїзації звичайних кримінальників та злодюжок у терористичних бандформуваннях ЛДНР. Російські окупанти намагалися через ЗМІ створити певний ореол „хороших наших“, які колись „оступилися“, порушивши закон, але стали „героями“ на Донбасі.

Варто зауважити, що у сучасній Росії блатний шансон став частиною традиційної культури. І питання тут не лише у тому, що „Мурка“ чи „Гоп-стоп“ представляють як „народну класику“. Ця „творчість“ почала висвітлювати не лише кримінальну романтику, складні стосунки з мамою і мусорами, а й романтизувати життя „опущених“ на зоні (таке собі ЛГБТ у в'язницях).

Гей-шансон еволюціонує і має чимало прихильників, постійно розширюючи свою аудиторію, вбираючи сумбурну суміш клубних ритмів, звичного блатняка та дворових акордів. Відтак, шансон російський поступово заповнює усі ніші суспільного і культурного життя, перетворюючись на справді „народну культуру“, щоправда — маргінального штибу.

В Україні ж в маси шансон намагалися завести регіонали та інші проросійскі політики. Період Януковича українцям запам'ятався у першу чергу боротьбою із засиллям блатняка, який агресивно просували у всі сфери життя. Так, згідно з результатами опитування соціологічної групи „Рейтинг“ (3–12 жовтня 2009 року), 22% українців слухали шансон, або не відмовлялися його прослуховувати. Депутати ж регіонали у свою чергу щедро нагороджували виконавців блатняка державними нагородами, як у 2013 році звання народного артиста України присудили виконавцю шансона з нецензурною лексикою Олегу Гаврилюку.

Із завершенням доби правління Януковича завершилася і переможна хода шансону в маскультуру України та ЗМІ. „Шансон“ почали витісняти як маргінальний і російський продукт, тим більше, що більшість „співаків“ цього жанру підтримали окупацію Криму та Донбасу. Відтак, цим вони зробили послугу українському суспільству, ще більше відштовхнувши його від поширення субкультури серед широких мас.

Як бачимо, через історичні особливості, шансон і блатняк стали таким же елементом приналежності до російського маргінесу, як і „колорадські стрічки“, або сповідування ідей „русского міра“. Однак, субкультурно музика залишається популярною не завжди серед російськомовних, а й серед україномовних представників маргінесу. І при цьому не всі вони сиділи на зоні, і не всі мають бажання там опинитися, жерти баланду, давити шконку і нюхати парашу. Ці люди за інерцією залишаються у полі субкультурного впливу радянських рудиментів соціокультурних зв'язків „приблатньонних“, у якому їм комфортно почуватися. Навіть попри тривалу війну з Росією. Імовірно, слухаючи шансон, любителі блатняка просто переживають буйну молодість, або співчувають „чьотким пацанчікам“, яким у бандитські 90-і вдалося більше, ніж їм.