Привіт, Хунта.

Моя оповідь сьогодні про стару весільну українську традицію, яка забулася, загубилася. На мою думку — дуже незаслужено.
Мене нещодавно попросили, аби я нагадав про дуже древній весільний звичай, про який знаю особисто, був головним учасником такого дійства, пройшов всі етапи та отримав не аби яке задоволення і дуже теплі спогади. Жодного разу після того я зі звичаєм більше не зустрічався, хоча люди за тим давнім, минулим столом про нього знали.
Відразу попереджаю — звичай неймовірний, незвичний, насичений, веселий, він може мати різноманітні варіації, продовження та наповнення.

Особливого поширення в наші часи цей звичай, або традиція, можуть набути завдяки соціальним мережам, смартфонам та великому колу друзів не тільки в Україні, а й по всьому світові. Якщо сподобається, звісно, неймовірна «жесть» цїєї пригоди, то це може стати навіть своєрідним челенджом, або навіть вірусним звичаєм ))

А тепер про сам звичай...

Як і казав, я сам був головним учасником цієї весільної традиції. У неї нема назви, більш ніде, окрім малої батьківщини про неї не чув, не зустрічався, при цьому час від часу цікавився про звичай на київщині, на черкащині, вінничині тощо.

Якщо Ви чоловічої статі, то хоч раз у житті вам доводилося бувати на парубоцьких вечорницях перед весіллям або в якості нареченого, або друга нареченого, або навіть БОЯРИНОМ чи Дружбою, старшим Дружбою, молодшим Дружбою.

Якщо Ви жіночої статі, то дівочі посиденьки перед весіллям також практикувалися, більше того, ще в недавній час це був цілий ритуал «проводів заміж», чи як там те дійство у дівчат називалося.

У дівчат, наскільки мені відомо, співалося пісень обрядових, навіть були пісні «з плачем». Хоча невідомо, з чого незаміжні плакали — чи їм жаль було за подружкою, чи вони й самі би заміж хотіли, а не складалося — то дівки самі краще знають...

Якщо збиралася парубота на «прощальну» парубоцьку гульку, коли за день-два малися товариша спровадити до подружнього життя. то ... в основному гиготіли, пили горілку, могли влаштувати ще якусь пригоду, не так рідко виникала, м'яко кажучи, «суперечка» між задираками — порядок цих подій міг бути в будь якій послідовності, але це майже обв'язковий джентельменський набір всіх проводів нареченого.

Що найголовніше — хлопці НЕ ПЛАКАЛИ при прощанні, і пісень таких в них не було, прощальних, не «розплітали» там чуба, сорочок-чепчиків якихось там не міряли, чи ще чогось подібного, як у дівчат, не було. Бо не було.

Який же вихід з ситуації? Як чоловічу вечірку зробити яскравою і неперевершеною?
Його неймовірно вдало відшукали наші предки. Він в собі поєднав як практичну, так і розвеселу обов'язкову подію будь якої прощальної вечірки нареченого.

Всі друзі нареченого, всі Бояри-Дружби, без виключень, мають сідати по черзі верхи на лаву, між ніг на лаву поставити миску. Коли один сидить, всі інші стоять колом поруч, недалечко і чекають свою чергу. Спочатку ті, хто стоїть поруч, підбадьорюють того, хто сидить на лаві. А далі — вже як у кого вийде.

Хлопці на дуже дрібну, спеціальну тертушку (жінки знають, на яку) розпочинають НАТИРАТИ ХРІН.

Справжній хрін, свіжий хрін, самий свіжісінький ХРІН. Ядерний такий хрін. Натирають хлопці ХРІН і НЕ ПЛАЧУТЬ. Жодного разу сльозу не пустять. Уявляєте таке?

Скажу по совісті — максимум хвилину-півтори зможе втримати найміцніший. А тоді — гаплик. Його змінює товариш і так по колу. Всидіти над мискою більше двох хвилин та вдихати той хрін і ще намагатися терти його на тертушку...то справжнє ОЙ...

Тече з очей, з носа, не дай Боже по обличчю рукою мазнути, по очам протягти...

Один натирає, інший серветкою йому писок витирає... Хоча, там як в кого вийде. Коли ми натирали той хрін, то рушник був. Або сам, або товариш соплі змахували... Куди тим дівчачим сльозам з їхніми пісеньками...
Натираєш, а кругом гвалт, свист та гиготіння таке, що в вухах гуде, а ти бігом свою пайку дотираєш, аби хоч на метр від тої миски відскочити і чергу передати іншому.

Мати нареченого, коли давала хрін, сказала натерти ВІДРО ХРОНУ, як зараз пам'ятаю. Тоді весілля по домівках справляли, шалаші зводили, гостей було неміряно, сотнями, якщо старші- пам'ятаєте. Тому відро хрону не виглядало нереальним.

Ми натерли не відро, але третину відра натерли. Ну і нас було немало, дружків. Десь з пів-літри кожен натер, мабуть.

На цьому епопея з хроном не закінчувалася. Традиція продовжувалася за весільним столом. Старший Дружба брав графин та чарку, а молодший ніс таріль, на якій були розкладені потапці. Маленькі такі осьмушечки підсмаженого чорного хлібця, хрусткі, масні, а зверху вишкварочка сала. Старший наливав чарку горілки, а молодший подавав закусочку. На той потапець зверху клалася гірка свіжого хрону з добру чайну ложечку. Уявляєте закусочку??

Чарка та закуска подавалася за весільним столом ТІЛЬКИ ЧОЛОВІКАМ — аби теж засльозилися, мабуть. Бо жоден не витримував тої дози, хоч вона була не така вже велика, як мені здавалося, після процедури натирання того скаженого хрону.

Я таких жінок веселих ніде і ніколи більше не бачив, як за тим весільним столом.

Ну і на останок.

Подія має відбуватися в закритому приміщенні, бажано без протягів. Ми натирали хоч і у великому, але коридорі, чи віранді. Нам казали, ще тиждень в ту віранду зайти без сліз було неможливо )))

Зараз Парубоцькі вечірки проводять в кафе. Думаю, будь-який заклад, адміністрація, з задоволенням підтримають такий захід, знайдуть підходяще місце, інвентар. І нехай хлопці натирають, проводжають свого друга, як і належить міцним чоловікам. Хрін піде на весілля, саме на ту закуску для чоловічої половини, як і було нашими предками запропоновано для веселощів та для прянощів на застілля.

Хто буде в силах — нехай записує відео. Пам'яті та розмов буде по тому — ого стільки.