Привіт, Хунта.
Мала дитина потрапила до своїх дідуся і бабусі в село. Туалет, звісно, в селі в старих будинках, не в домі, а надворі. Малій дитині показали, що до чого з туалетом, та й поготів. Хіба що сказали, що малеча може свої потреби відправити поруч з туалетом при необхідності, і не намагатися прилаштуватися в коробці з дірою..
Коли старші виходять з дому, аби збігати в літню кухню чи сарайчик, або по дрова, то на швидку взувають великі дідові галоші — то дійсно швидко та зручно.
Дитина то дійство з галошами бачить.
Припекло дитині в туалет так сильно, що ніколи було взутися у власне взуття, та й галоші он стояли самотні.... То малеча й плигнула в ті дідові галоші, які своїми розмірами були ледь не більші за ту дитину і почовгала надвір.
Сніг випав невеликий, але дитині то багато було, вже по коліна майже.
Дочовгала дитина до туалету, прилаштувалася поруч...
Бабуся сполошилася — де дитина, чого її так довго нема? Та й кинулася в двір. А біля туалету стоїть та дитина і плаче так гірко, що в бабусі ледь серце не заболіло.
Що сталося? Чому дитина ридма ридає і нічого не каже через ті сльози?
А дитя ще сильніше в сльози.
- То що сталося? Кажи вже.
- Я в дідусеві галоші накакала, — і ще більше заволало дитя.

З тих пір дитя ніколи не взувало чуже взуття, а серед тих людей появився крилатий вислів, коли хтось вступає не в свою справу, чи в розмову встряє, або лізе, куди не просять, або береться за непосильну ношу:

- НАСРАТЬ В ЧУЖІ ГАЛОШІ.

Дитину шкода, діло житєйське. Але я про інше.
Дивлюся я на нашу політику, на деяких наших лідерів, чиновників і чомусь мені здається, що вони таки не в своїх галошах.