В історії стародавнього світу існує багато міфів, легенд і загадок. Серед них одним із найбільш цікавих є міф про Атлантиду. Суперечки про легендарну Атлантиду не стихають вже два тисячоліття — з тих пір, як великий Платон розповідав про неї у своїх діалогах «Тімей» і «Крітій». Де тільки не шукали цю загадкову країну: в Атлантичному океані та Південній Америці, Середземному морі та Африці, у Малій Азії, Північному морі та багатьох інших місцях. Але там, де Атлантиду «знаходили», вона ніколи повністю не підходила під опис Платона.

Попередники Платона теж писали про Атлантиду, але називали цю країну по іншому. Античні автори описували державу, яка знаходилася на одній стадії розвитку з Грецією, воювала з нею й по ходу цієї війни загинула в грандіозній катастрофі.

Якщо проаналізувати відомі нам факти і логічно їх об'єднати, то виявиться, що найвірогіднішим є припущення, що Атлантида була реальною державою, причому знаходилася вона в районі Чорного моря.

Уявіть собі один великий острів і поруч групу невеликих островів, оточених з усіх сторін прісним морем, яким було раніше Чорне море. Клімат на цих островах був м'яким і теплим, він дозволяв збирати хороші врожаї. Проблем з поливом полів і нескінченним джерелом пресної води ніколи не було. Сюда можна додати також хорошу захищеність з усіх сторін природними водними перепонами від ворогів, що робило цей куточок землі найкращим на планеті. Саме так колись виглядала акваторія Чорного моря. Таких місць зараз на нашій планеті вже не існує. Сучасні прісноводні Байкал та Великі озера Північної Америки знаходяться в холоднішій місцевості.

Припущення перебування Атлантиди в Чорному морі ґрунтується на співставленні наявних історичних, літературних, лінгвістичних і культурологічних фактів. Проаналізувавши їх, найвірогіднішою є гіпотеза, основні положення якої можна викласти таким чином.

  1. Атлантида знаходилася в акваторії сучасного Чорного моря. Форма основного великого острова Атлантиди, описана в стародавніх джерелах, була прямокутною або ромбовидною, як і форма сучасного півострова Крим. Група островів меншого розміру знаходилася в акваторії Чорного моря між Кримом і дельтою Дунаю.
  2. Атлантида з усіх сторін була оточена прісним морем великих розмірів, яке Платон називав Атлантичним морем. Це озеро наповнювалося водою з багатьох великих рік – сучасні Дунай, Дніпро, Дон, Дністер. Воно було замкнене з усіх боків і не сполучалось із соленим Середземним морем.
  3. Близько 5-6 тис. років до н.е. внаслідок великої природної катастрофи та наслідків глобального потепління клімату і таяння льодовиків рівень Світового океану піднявся. Тоді прорив природної дамби між двома великими водоймами на місці сучасного Босфору призвів до утворення Босфорського проливу, швидкого затоплення водою великих прибережних територій та формування сучасного Чорного моря. Це привело до зменшення розмірів сучасного Криму та затоплення групи невеликих островів у стародавньому Чорному морі. Свідчення про затопленні Атлантиди дійшли до нас у вигляді біблійної легенди про Великий Потоп, яка зустрічається майже в усіх стародавніх міфах у цьому регіоні і не тільки.
  4. Швидке затоплення великих прибережних міст Атлантиди призвело до того, що ті люди, що спаслися, покинули Атлантиду і розселилися в інших місцях. Більша частина населення втекла на ближчу територію сучасної України та Румунії, утворивши поселення Трипольської культури. Менша частина біженців на кораблях досягла віддалених територій та прийняла участь у заснуванні та розвитку відомих стародавніх цивілізацій і культур, зокрема Трої, Греції, Єгипту, Месопотамії, Індії, Криту.
  5. Переселення жителів Атлантиди на інші землі сприяло формуванню у місцевого населення нових навичок землеробства, тваринництва, виготовлення глиняної посуди, металургії, грамотності, державного управління.
  6. Потомки Атлантиди зберегли деякі загальні риси зі своєю прабатьківщиною: політеїчну релігію, культуру, символи, побудову мови, поховань у вигляді насипів, курганів і пірамід. Їх можна знайти в основних культурах, що з'явились на території сучасної України (Трипільська культура, скіфи, сармати, Київська Русь, Запорізька Січь). Тризуб – характерний символ державної влади Атлантиды – в якості державного символу зберігся і використовувався державними органами у ті часи, і використовується в якості такого символу дотепер. Утворена одразу після загибелі Атлантиди Трипільська культура була однією з найдавніших і найрозвиненіших цивілізацій того часу у світі. Розширення передових для того часу технологій Трипольської культури на території стародавніх культур Європи та Азії тривало ще протягом тисячоліть після загибелі Атлантиди.
  7. Після катастрофічної загибелі Атлантиди стародавні греки, як і їх попередники — пеласги, плавали чомусь переважно у бік акваторії Чорного моря, а не в напрямку, наприклад, Іспанії, Єгипту, чи інших районів Африки чи Азії. Усі відомі давньогрецькі міфи розповідають про відвідини саме поселень Чорноморського регіону, коли Атлантида ще була і пізніше, коли вона вже загинула. Це були добре відомі їм і проторені торгівельні шляхи.

Наприклад, міф про аргонавтів розповідає про похід греків у Колхіду через все Чорне море до його східного узбережжя. Спочатку до команди аргонавтів увійшов і Геракл. Але доплив він тільки до Дарданел (сучасна протока з Егейського моря до Мраморного), тому що відправився шукати заблукавшого друга, а корабель Арго з його командою поплив далі. Тому сучасні Дарданели — це місце, далі якого Геракл не пішов, пізніше стали називатися Геракловими Стовпами, за якими згідно Платону знаходилася Атлантида. Таким чином, Атлантида знаходилася за Дарданелами, які тоді були не проливом, а сушею. Коли аргонавти досягли Дарданелл, а Геракл зійшов з корабля, вони не змогли плисти далі. Тоді вони дванадцять днів тащили судно волоком по суші, як про це розповідається у міфі. Лише після катастрофи на місці цієї суші утворилась протока. І вже в більш позніх міфах, наприклад Одіссея, у Чорному морі стародавні греки на кораблях плавають безперешкодно.

Будь-яка розповідь про Атлантиду починається зі згадування двох діалогів Платона — «Тімей» і «Крітій». Платон писав: «... боги за жеребкуванням розділили всю землю ... Посейдон отримав острів Атлантиду і населив його своїми дітьми, зачатими від смертної жінки. Кинув жереб, він отримав у володіння море.

Зображення Посейдона у часи Платона було таким (рис.1). Тризуб Посейдона супроводжує всі його зображення та скульптури.

Рис.1. Посейдон. Римська мраморна копія з грецького оригіналу 4 ст. до н.е. (Рим. Музей Ватикану).

Походження тризубу можна пов'язати з повсякденною життєдіяльністю людини. Очевидно, на ранньому етапі розвитку спільноти стародавні люди почали користуватися таким знаряддям. Тризуб допомогав ловити рибу, полювати на звірів, боронитись від нападів. Зрозумівши, що цей предмет покращує умови проживання, людина починає схилятися перед ним, роблячи з нього предмет культу і символ влади. Тому ми бачимо цей знак в руках бога моря Посейдона, як символ влади над водними просторами і стихією. Згідно Гомера, коли вітри спускаються з ланцюгів, то Посейдон гасить хвилі, спасаючи моряків. Посейдон ходить з тризубом перед бурними потоками води і заспокоює їх. Щоби комусь дати силу, Посейдону варто лише коснутися того тризубом.

Крім того, у багатьох народів знак тризуба означає гори. Тризубец символічно зображує три горні вершини, що піднімаються над морем. Ці три горні верхівки с найвищою центральною, зазвичай помітні здалеку. Коли корабель наближався до Атлантиди, то з-за горизонту, якби з води, з'явився цей тризуб горних верхівок, або будівель міста. Не виключено, що у вигляді верхівки виділялося і центральна будівля головного міста — столиці Атлантиди, яке мало концентричну забудову, відповідно до давніх описів  (рис.2).

Рис. 2. Зображення столиці Атлантиди сучасними художниками.

Пізніше в Єгипті з'явилися гігантські піраміди. Якщо на них подивитися з південного заходу, коли  то їхні верхівки формують тризуб (рис. 3).

Рис. 3. Великі єгипетські піраміди; вигляд з південного заходу.

Вірогідно, одним із стимулів побудови фараонами цих пірамід було намагання відновити подібні елементи, які існували колись на їх давній батьківщині, причому подалі від моря (піраміди знаходяться в глибині Єгипту), щоб їх знову не затопило. Розкопки на острові Крит також показують, що навіть через чотири-п'ять тисячоліть після часу загибелі нащадки Атлантиди на цьому середземноморському острові прагнули селитися далі від берега. Перші центри землеробства, культури та міста також розташовуються на острові віддаленно від моря.

Таким чином, одним із символів Атлантиди був тризуб. Пізніше, після загибелі Атлантиди, наступні державні освіти на території сучасної України також використовували цей символ. В епоху Трипольської культури ми бачимо його у вигляді рельєфних зображень трипалого божества на керамічних горщиках. Тризуб зустрічається також на великих каменях українського археологічного заповідника „Кам'яна Могила“ (рис. 4).

Рис. 4. Зображення тризуба на кам'яних плитах Кам'яної Могили.

Наукова експедиція, яку очолював кримсько-татарський вчений Осман Акчокраклі, влітку 1925 року знайшла в Криму понад 400 знаків-тризубів (по-татарськи — тамга). Сьогодні золотий перевернутий тризуб (тамга) на блакитному фоні є національним символом кримських татар (рис. 5).

Рис. 5. Прапор кримських татар — жовта тамга на блакитному фоні.

З X-го століття н.е. тризуб відомий як великокняжий знак Київської Русі. Він був геральдичним знаком київських князів династії Рюриковичів. Зображення тризуба зустрічається на матеріалі (цегла, плити, кам'яні блоки), який використовувався для будівництва та оздоблювання Десятинної церкви в Києві, Успенського собору у Володимирі-Волинському, а також на стінах багатьох церков, замків, дворів, на посуді, зброї, каблучках, медальонах, печатях, рукописах. Сьогодні золотий тризуб є офіційним державним гербом України (рис. 6).

Рис. 6. Державний герб України.

Тепер читаємо, що пише Платон про розміри і форму островів Атлантиди. „...Держава ваша поклала межу зухвалості незліченних військових сил, спрямованих на завоювання всієї Європи та Азії на шляхах, що йшли від Атлантичного моря. На цьому острові, званому Атлантидою, виникло володіння і могутність царства, чия влада поширилася на увесь острів, на багато інших островів і на частини материку, більш того, з цього боку моря вони володарювали від Лівії до Єгипту і Європою аж до Тірренії. .. . Це був острів, що перевищував розмірами Лівію та Азію, нині ж він провалився внаслідок землетрусів і перетворився на непрохідний мул, що загороджує шлях мореплавцям...“ (у давнину „Азією“ називалася лише частина географічної Азії – сучасний Близький Схід, а „Лівією“ – невелика частина Північної Африки). Крім Платона ще Геродот, а потім і Плутарх писали, що Атлантику в певному місці було важко перепливти, тому що вона була повна рідкого бруду — „більше в'язкого, ніж болотний намул“.

Ось як описує Платон характерні ознаки острова. „...Увесь цей край лежав дуже високо і круто обривався до моря, але вся рівнина навколо міста оточена горами, які тянулися до самого моря; у довжину вона мала три тисячі стадій, а у напрямку від моря до середини – дві тисячі, ця частина острова була звернена до південного вітру, а з півночі закрита горами. Ці гори вихваляються переказом за те, що вони за величчю та красою перевершували всі нинішні гори. Рівнина по більшій частині була прямолінійним чотирикутником, а там, де його форма порушувалась, це виправили, обкопав зі всіх сторін каналом“. Рівнина розміром 2000 на 3000 стадій — це приблизно 370×550 кілометрів. Якщо припустити, що Атлантида розташувалася на території сучасного Криму, і порівняти ці дані з сьогоднішніми розмірами півострова (біля 180×230 кілометрів), то можна зробити висновок, що розмір півострова з тих пор зменшився майже наполовину (рис. 7). Але кримські гори  з тих пір залишились такими ж гарними.

Рис. 7. Приблизні умовні розміри Криму під час Атлантиди (до затоплення).

„Після великих потопів залишився, — пише Платон, — як це буває з малими островами, тільки кістяк стомленого недугою тіла, коли земля і вся м'яка і гладка земля виявилася змитою і тільки один острів ще перед нами. і високі гори, і рівнини, і рясні ліси в горах“. В цьому місці Платон прямо вказує, що збереглася частина острова, на якому розташовувалась Атлантида. Палеогеографія також дає нам свідоцтва, що підтверджує це оповідання. У ті давні часи на берегах Чорного моря дійсно росли » рясні ліси " і грунт був родючим.

В Атлантиді "... був і храм, присвячений тільки одному Посейдону, який мав стадію в довжину, три плетри ширини і відповідну висоту". Це означає, що в довжину храм мав 190 м, а в ширину 90 м. Пропорція 2:1 достатньо звичайна і для грецьких храмів. Зображення Посейдона з тризубом на колісниці з крилатими конями серед нереїд на дельфінах – звичайна тема давньогрецьких скульптур і мозаїк (рис. 8).

Рис. 8. Посейдон на колісниці з нереїдами.

Крім тризуба, символом державної влади царя Атлантиди був також лабрис (двогостра сокира) і букет з 10 вербових гілок — за числом міст Атлантиди. Це означало право здійснювати керівництво військами, наказувати і карати.

Далі Платон пише, що острів атлантів був багатий на метал. Згідно Платону, атланти знали орихалк, золото, олово, срібло, мідь, свинець і залізо. Під назвою орихалк (орихалк буквально означає "метал з гори"), ймовірно, розуміється сплав міді з іншим металом, скоріше всього, з цинком (пізніші римляни називали цинк orichalcum. або aurichalcum). Відповідно до довідників, у Криму з корисних досліджених перше місце займають залізні руди, а у горному Криму є запаси свинця, цинку, міді, ртуті, заліза, марганця, алюмінію.

У давньогрецькому джерелі "Критій" про війну між Атлантидой і праафінянами говориться, що "... дев'ять тисяч років тому була війна між тими народами, які жили по ту сторону Гераклових стовпів, і всіма тими, які жили по цю сторону. … На чолі останніх вела війну наша держава…". Ці дані свідчать про те, що два ворогуючі між собою коаліції держав територіально знаходилися порівняно близько одна від одної. Це було б неможливо, якщо б Атлантида розташовувалась занадто далеко від Греції, наприклад, в Атлантиці, або ще у більш віддалених місцях.

Із розповіді "Критій" дізнаємося також подробиці тієї першої світової війни, відомості про яку дійшли до нас. Тоді атланти задумали одним ударом захопити в рабство усі країни і землі з цієї сторони моря (за версією стародавніх греків). Афіни очолили союз еллінів, але через зраду місто виявилось наодинці перед ворогом. І все ж завойовники були відкинуті. За велінням Зевса атланти були затоплені морем через занадту гордість. Атлантида щезла, погрузившись в пучину. Нащадки афінян і Платон назвали це море Атлантичним. Після цього море стало несудноплавним і недоступним через величезну кількістю мулу, який залишив після себе осілий острів. Пізніше мул впав і утворилась протока, яка з'єднує Чорне море із Мраморним морем і відкрила морський шлях в країни Причорномор'я. Написані через кілька тисяч років після загибелі Атлантиди головні давньогрецькі епоси "Іліада" і "Одіссея" свідчать про непереборну тягу багатьох поколінь стародавніх греків досліджувати землі саме Причорномор'я. Усі їх походи, про які складено легенди, були направлені в акваторію Чорного моря, а не в інші землі.

Сучасні дані, отримані при бурінні свердловин у Гренландії та на американській антарктичній станції Берд, стверджують, що приблизно 10-15 тисяч років тому відзначалося глобальне потепління клімату Землі на п'ять градусів, що привело до значного відступу льодовиків у Скандинавії та Північній Європі. Багато сучасних вчених також вважають, що раніше на місці Чорного моря було велике прісне озеро, яке оточувало велику ділянку плодючої землі. Причиною загибелі поселення в цій місцині став потужний потоп зі сторони Середземного моря. Ця теорія Чорноморського потопу була викладена американськими морськими геологами Уільямом Райаном і Уолтером Пітменом. Іхній висновок заснований на вивченні сейсмічних розломів і осадових порід в районі Чорного моря. Вчені вважають, що в останній Льодовиковий період процес замерзання води призвів до того, що рівень моря спочатку знизився приблизно на 150 метрів. Потім льодовик став відступати, і рівень світового океану почав підвищуватися. Водойма Чорного моря була відрізана від Світового океану (відповідно і від Середземного моря) природною "греблею" на місці Босфорської протоки. В якийсь момент ця "гребля" була прорвана напором морської води. Вчені вважають, що процес був дуже швидким: вода могла прибувати зі швидкістю 1,5 кілометра на день. Візуально в районі прорваної греблі це виглядало як 10000 Ніагарських водоспадів. Дотепер рівень Чорного моря залишається нижче рівня світового океану (рис. 9). Тому зараз на дні Чорного моря знаходять залишки живих організмів, характерних для прісних озер.

Рис. 9. Рівень Чорного моря знаходиться на 120 м нижче рівня Світового океану і на 70 м нижче рівня Середземного моря.

Якщо об'єднати міф про Атлантиду і легенду про Великий Потоп, як пам'ять про одну і ту саму катастрофу, яка сталася у минулому, то існує цілком конкретна географічна прив'язка — після потопу біблійний Ной зі своєю сім'єю і тваринами зупинився на горі Арарат. Гора Арарат є однією з найвищих вершин гірського масиву Понтійських гор, які знаходяться в Турції на протилежному від частково затопленого тоді Криму березі Чорного моря. Облаштування біженців з Атлантиди на території сьогоднішньої Турції цілком можливо допустити тільки тоді, якщо Атлантида знаходилась саме в районі Чорного моря, а не в більш віддаленому місці, наприклад, в Атлантичному океані (рис. 10).

Рис. 10. Шляхи можливого розселення біженців із затопленої Атлантиди.

Пізніше, за відомостями з Біблії, ці біженці з Арарату прийшли в Месопотамію і заснували цивілізацію шумерів, яка вважається зараз першою цивілізацією на Землі. "Прийшовши зі Сходу, знайшли у землі Сеннар (Шумер) рівнину і поселились там" (Біблія, Буття 11,2). Якщо згадати, що у слов'ян існував Білбог (Білий бог) — бог добра, вдачі, щастя, і Чорнобог (Чорний бог) — бог смерті та руйнування, то цілком правдоподібним виглядає припущення, що море, яке зруйнувало високорозвинену цивілізацію Атлантів, було пізніше названо Чорним, а назва Атлантичного закріпилося за колись "Західним океаном". Відомо, що Атлантичний океан ще недавно, до середньовічної епохи Відродження, називався саме Західним.

Розселення стародавніх землеробів Атлантиди на півночі привело їх на територію сучасної України, де була заснована Трипольська культура, яка існувала з 5500 по 2750 рр. до н.е. (рис. 11). Атланти принесли з собою навички сільського господарства, культурні рослини (пшеницю, ячмінь, чечевицю), домашніх тварин, культуру і мову.

 Рис. 11. Район поселень Трипільскої культури.

Ряд авторів атлантологічних творів пов'язують із "працивілізацією" загадочну загальноєвропейську культуру мегалітичних будівель. Великі споруди з грубо обтесаних глиб зустрічаються на побережжі від Скандинавії до Африки. Є вони і на Чорноморському узбережжі Кавказу. Мегаліти дуже схожі один на одний. Це ряди або концентричні круги кам'яних глиб. Порівняно нещодавно, у 2006 році, і в Луганській області України виявили ще дві кам'яні піраміди, які були святилищами бога Сонця. Найвідоміша подібна знахідка на території України – це Кам'яна Могила. (рис. 12) .

Рис. 12. Кам'яна Могила. Автор на Кам'яній Могилі.

Кам'яна Могила — державний історико-археологічний заповідник, розташований під Мелітополем у Запорізькій області. Площа самої Кам'яної Могили біля 30 000 кв. метрів, її висота досягає 12 метрів. На мій погляд, Кам'яна Могила за формою є сильно зрізаною пірамідою, яка була колись високою звичайною пірамідою. Але верхня частина цієї піраміди не збереглася через те, що була викладена з більш дрібних кам'яних плит, які хазяйнуваті місцеві мешканці пізніше використали у своїх будівлях.

Кам'яна Могила містить близько 3 тисячі великих каменів з гротами і впадинами між ними. Дослідниками було виявлено 62 печери та 160 кам'яних табличок із письменами. Як стверджує відомий шумеролог Анатолій Кіфішин, йому вдалося розшифрувати написи на 40 панно і 16 табличках. Вчений прийшов до висновку, що піктограми Кам'яної Могили є протошумерськими, а сама вона протягом тисячоліть виконувала роль духовно-релігійного центру. На одній із плит Кифішин прочитав напис з великими, до одного метру висоти, знаками — "Шу-Нун", що в перекладі з шумерського означає буквально "Рука Цариці" (або "Закон Володичиці"). Кифишин вважає, що це самоназва святині. В українській мові корінь "шу" в значенні "рука" зберігся, наприклад, в українському слові "шульга" (рос. – левша). Цей корінь ми знаходимо є у назві давньої цивілізації шумерів.

На вершині Шу-Нун накреслено спрощений знак Інанні (рис. 13). Знак міфічної шумерської богині Інанни (Іштар), що складається з кругу (означає Небо) і зірки з 6 променями з центру (означає Сонце), які разом позначають "Ясне небо" (рис. 14), зображений також на саркофазі Ярослава Мудрого в Софії Київській (XII ст.).

Рис. 13. Спрощенний знак Інанни (знак Сонця) на глибі Кам'яної могили.

Рис.14. Знак міфічної шумерської богині Інанни — Іштар.

У трипільській культурі, як і потім в єгипетській, був культ бога Сонця — Ра. Пізніше сармати, що проживали на території сучасної України, називали головного бога "Раз", ще пізніше українці називали цього бога Ярило. З цього слова, як вважають багато дослідників, виникають слова "рай", "ранок", бойовий заклик "у-ра" — з нами бог, "уразити" (карає бог Раз) та ін. Так у сучасному фільмі "Король Артур", до створення якого були залучені вчені-консультанти та англійські історики, лицарі короля Артура названі сарматами (сармати  колись були союзниками давніх римлян, вони служили на окраїнах Римської імперії). По ходу цього фільму сармати часто кричать ім'я свого головного бога – "Рас", або "Раз". Навіть самого короля Артура, національного героя Великобританії, багато дослідників вважають за походженням сарматом Ар-Туром — вихідцем з наших країв.

З трипільської культури бере початок сучасне слов'янство. Давні язичницькі ідоли слов'ян обожнювали силу природи – воду, вогонь, землю, рослин, звірів. Східні слов'яни поклонялися озерам, річкам, деревам, тваринам. Вони вважали, що в лісах і домах живуть духи, в озерах, річках і водоймах — русалки. Вони приносили їм в жертву хліб, скот і різні страви, але ніколи — людей. Культ природи розпочав створення різних обрядів і свят, пов'язаних із змінами часів року — весни, літа, осені та зими. Вони збереглися до нашого часу у вигляді різних обрядів: щедрування, колядування, купальські свята, маслениця, веснянки та ін. У цих святах зберігся старовинний селянський побут українців та інших слов'янських народів. Культ роду проявлявся в обрядах, пов'язаних з народженням дитини, весіллям, смертю, похованням. Слов'яни вірили в життя після смерті і разом з померлим клали у могилу різні страви, зброю, прикраси. Над могилою насипали кургани і робили прощальну тризну. До нашого часу дійшов один із старовинних обрядів – святкування дня смерті. Наприклад, у більшості сіл Буковини поминальна (правідна) неділя святкується навесні у першу неділю після Пасхи. Язичницькі свята, що збереглися до цього часу в Україні, також несуть відгомін колишнього буття в Україні та культу бога Ра. Серед них найвідоміші:

  1. Коляда – початок укр. кола (рос. – круга) нового Сонця Ра — календаря і Нового Року (рос. — Нового Года). Відповідно лат. calendae "календи – перший день місяця". Зараз святкується від Різдва до Хрещення.
  2. Масляниця — свято весняного рівнодення, зустріч весни. Зараз відзначається перед Пасхою.
  3. Трійця – зараз святкується на 50-й день після Пасхи, зазвичай на початку червня. В дохристианської історії — свято шанування батьків і прабатьків і давньослов'янського триєдиного бога Триглава, об'єднані іпостасі "Яв" — матеріального буття (явище), "Неяв" — нематеріального духовного буття (уява) і "Прав" — свобода прав, правил і законів, якими керується світ.
  4. Купала — свято, присвячене літньому сонцестоянню, святкується 7 липня — свято води, вогню та літнього сонцестояння, свято спільного купання біля водойм, створення закоханих пар дівчат та хлопців.

Рахунок російською та українською мовами починається зі згадки бога Ра (пізніше – "Раз") – раз, два, три... Пізніше першим у рахунку почали ставити Одина. Один — верховний бог у германо-скандинавській міфології, бог-покровитель мудрості давніх рун слов'ян, бог-воїн. Одним оком Один бачив світ Яви, іншим – Неяви.

Велика держава, що існувала на території України в часи Трипільської культури, мала самоназву Аратта. Перша назва Аратта, як "Країна під сонцем", або "Країна оріїв", від укр. слова "орати") була позначена на черепі мамонта зі стоянки біля с.Межиріччя, між річками Рось і Росава (рис. 15).

Рис. 15. Череп мамонта знайдено в поселенні у с. Межиріччя (біля XII тисячоліття до н.е.).

Згідно з археологічними дослідженнями, культура Трипілля існувала на території України, Румунії та Молдови в VI — IV тис. дo н.е. Скупчення найбільших міст трипільської археологічної культури знаходиться переважно на території трьох районів Черкаської області. На них було розміщено 11 великих поселень трипольців. За тисячу років до появи шумерської цивілізації трипільці використовували колісні тачки, вміли користуватися місячним календарем. Чисельні знахідки, які дійшли до наших днів, свідчать, що саме Трипілля було колискою індоєвропейських народів.

Про давню культуру наших предків світ дізнався завдяки українському археологу (рис.16). Вікентій В'ячеславович Хвойка, народився в чеському селі Семині, був успішним аграрієм, навіть отримав на Паризькій виставці золоту медаль за вирощене просо. Він кинув свою роботу і переїхав до Києва працювати вчителем, щоби мати можливість займатися розкопками в Київській області. Почав дослідження у селах Щербанівка, Гребені, Юшке. На допомогу наймав місцевих селян, які копали метрові шурфи. Хвойка перебирав кучки землі і знаходив у них обломки посуду, ритуальних статуй, фундаменти будинків. Він казав, що ці релікти належать не римській, як вважалося до того, а іншій цивілізації, яку кінцем кінців назвали трипільською. Його доповідь на Всесвітньому конгресі археологів у Києві стала сенсацією, перевернула уяву про історію стародавніх культур. Тому що до нього вчені вважали, що давня Європа не була самодостатньою, а запозичила все краще зі Сходу і з Азії. Трипілля розбило вщент цю теорію і довело зворотне. Хвойка була похоронений у Києві в 1914 році.

Рис.16. Вікентій В'ячеславович Хвойка (1850-1914 рр.). Пам'ятник в Голосіївському районі Києва.

Зупинимося докладніше на Трипільській культурі. Адже саме так, або схожим чином, мала виглядати цивілізація Атлантиди, як сама близька до неї в географічному та історичному плані.

За п'ять-шість тисяч років до нашої ери жителі Триполя вміли побудувати двоповерхове житло (рис.17). Дома обмазували глиною з просом, дах покривали соломою, викладали печі. Пізніше ці навички були утрачені на тисячоліття і навіть триста років тому наші пращури ще не вміли будувати двоповерхові будинки. А в Трипіллі це було звичайним явищем.

Рис.17. Макет-реконструкція трипільского житла.

Міжповерхові перекриття робилися з дерева і обмазувалися глиною, як і стени. Другий поверх зазвичай був житловим, а перший — господарським. Пол і стіни пофарбовані в червоний і білий колір, покриті геометричним орнаментом, який оберігав жителів від внутрішньої сили (рис.18). Житлові кімнати опалювали відкритими вогнищами та печами. Уздовж однієї зі стін робили довгу глиняну лавку — на неї ставили посуд. Поряд часто робили глиняне корито, в якому поміщали камінь для розтирання зерна на муку.

Рис.18. Модель житла з настінним розписом. Глина. с.Ворошилівка. Вінницька обл. поч. IV тис. до н.е. Вінницький археологічний музей.

Навпроти єдиного округлого вікна, яке зазвичай робили в протилежній до входу стіні, споруджували глиняний жертовник — округлий або хрестоподібний. Вівтарь фарбували у червоний колір і прикрашали вирізаним спіральним орнаментом. Загальна площа трипільських будинків складала від 60-100 до 200-300 м2. У плануванні великих трипільських поселень археологи відзначають наявність вулиць і квартальної забудови, що дозволяє назвати ці поселення містами. У найбільших з них проживало близько 15-20 тис. мешканців. Крім домів існували також храми та інші громадські споруди. У нинішньому Тальновскому районі Черкаської області знаходилося понад 20 великих трипільських міст. Їх площа складала від 70 до 450 га. Для порівняння Урук — один із найбільших міст-держав Шумеру — займав площу всього 45га і мав навколо себе 23 поселення по 10-25 га. Трипільске житло у поселенні розташовувалось по колу (концентрична забудівля, як в Атлантиді), або у формі витянутого еліпсу. Як правило, рядів-овалів було два, іноді, як в Майданецькому, навіть чотири. Небіжчиків, вірогідно, спалювали і розвіювали над річками і полями, як дотепер це робиться в Індії.

Через певні проміжки часу поселення трипільці організовано спалювали. За наказом священників усі дома разом з гарним посудом, усе поселення спалювалось і люди переселялися в інше місце, до нових полів і угідь, залишивши старі поля пращурам. Землеробський цикл трипільців включав кожні 60 — 80 років будівництво нових поселень. Можна припустити, що традиція переходу поселень на нові місця через певні проміжки часу була викликана екологічними факторами (забруднення навколишнього середовища) і зменшенням з роками плодючості землі навколо поселень. Подібні процеси спостерігаються і зараз, якщо не підживлювати землю мінеральними добривами і не застосовувати севозміну. Вважається також, що саме екологічні проблеми привели до загибелі багатьох стародавніх цивілізацій, у тому числі американських.

Хоча населення міст Трипільської культури займалося переважно сільським господарством, однак там були і ремісники — гончари, ковалі, ткачі. Гончари на глечиках і мисках іноді зображували голови биків і оленів, наносили яскравий орнамент (рис. 19, 20).

Рис.19. Миска 4700 до н.е., прикрашена поглибленим подвійним спіральним орнаментом типу "Інь-Янь". Село Трипілля, Київська обл. Історико-археологічний музей "Давня Аратта-Україна".

Рис. 20. Зображення бика з символічними знаками. Глина, розпис. с. Кошилівці, Тернопільська обл. Львівський музей.

Деякі обриси тварин археологи навіть прийняли за єгипетські ієрогліфи. Вчені з'ясували, що трипільці знали більше трьохсот різновидностей малюнків. Вміли трипільці і ткати на станках, і вишивати, а жінки — робити 12 різновидів зачісок. На їх кераміці ми знаходимо малюнки людей, де можемо побачити моду того часу. Частіше усього це жінки у приталених платтях, з тонкою талією, від якої внизу і вгорі плаття закінчується трикутником. Низ оброблений довгими тороками, руки відкриті — у той час клімат був тепліший (рис. 21-22). Є статуетки, де помітне взуття, починаючи від чобітків і закінчуючи сандаліями, зашнурованими до колін, як і пізніше в Давній Греції.

 Це цікаво, адже за генетичними даними сучасної науки, до 80-90% людей, о проживають на даній місцевості, є не переселенцями, а нащадками тих народів, що жили на цій землі. Тобто переважна більшість українців походять від населення Трипільської культури. 

Рис. 21. Ритуальне вбрання жінок Трипілля до весняного свята.

Рис.22. Реконструкція ритуального вбрання жриці Триполя і її оточення.

Жіночі фігурки, у тому числі високопоставлених жінок і жриць зустрічаються частіше. Чоловічі фігурки зустрічаються рідше, але в їх костюмі можна побачити перев'язку, як, наприклад, у солдатів Наполеону. Це говорить про те, що їм часто було було щось підв'язувати, наприклад, зброю або якісь речі, які могли носити на цій перев'язці.

Різноманітне взуття, дивовижні зачіски і головні убори, чимось схожі на єгипетські. У поєднанні з багатим декорованим одягом вони створювали підкреслено-пластичні силуети, унікальні та самобутні комплекси нарядів, що носилися в VI-IV тис. до н.е., тобто раніше Шумерської та Єгипетської культури. Трипільці носили браслети, різноманітні буси з міді, кісток і дерева. Наприклад, у поселенні-гіганті Косенівка знайдено справжній скарб — заритий в землю горшик з прикрасами, в якому нарахували до 400 дрібних мідних бусинок. Серія спектральних аналізів металевих виробів свідчить, що трипільці використовували практично чисту мідь, тільки на більш пізньому етапі з'являються бронзові сплави. Трипільці робили пласкі сокири, хрестоподібні теслярські сокири, тесла, долота, мідний провід і пластини. Провід і пластини служили заготівками для виготовлення прикрас-підвісок, браслетів, бусин і т.п.

Проби пилку давніх рослин, відібраних у поселеннях-гігантах Доброводи, Майданецьке і Талянки, фіксують зменшення з часом ваги пилку дерев і зростання частки пилку хлібних злаків і бур'яну. Результати досліджень показали, що в першому місці серед вирощуваних злаків була пшениця. В долинах рік тоді були поширені широколистяні ліси. Це вказує на меншу континентальність клімату, порівняно із сучасним. Зимні температури були на кілька градусів вище, а літні — нижче, осадків щорічно було на 120-150мм більше, ніж у наш час.

Трипільці вирощували пшеницю і ячмінь кількох видів і сортів, їли каші з ячменю, проса, гороху і пшениці, полювали вони на звірів і їли черепах, які жили тоді у нас в Україні. Але в м'ясному раціоні на першому місці була переважно велика рогата худоба — до 80-90%. Як свідчать знахідки, трипільці раніше шумерів знайшли спосіб ферментації, що дозволило їм варити пиво. В сільському господарстві використовувалися приручені бики (воли).

Завдяки розвиненому сільському господарству з'явилася можливість кормити велику кількість населення, що проживала у величезних трипільських містах. Взагалі, не випадково перша історично достовірна землеробська культура людства з'явилася саме на території сучасної України, адже насправді тут сконцентровано майже половину чорноземних ресурсів усієї Землі. Тому логічно припустити, що саме на самих плодючих землях планети і виникла перша землеробська цивілізація і тваринництво. Пізніше передові навички обробки землі розповсюдждились далі, причому у зв'язку з настанням похолодання, в переважно південні райони з більш теплим кліматом.

Для трипільців багато слів мали символічне значення, а числа, короткі трем, були магічними, їх вирізали на амулетах. У своїх великих поселеннях мешканці мали багато сакральних глиняних виробів. Серед останніх — невеликі жіночі фігурки. Трипільці зображали богинь родючості, не покриті одягом. Фігурки мали на поверхні тіл особливі символічні знаки (рис. 23). Ці знаки відображають глобальний міфологічний погляд на ставлення неба до землі, що викликає родючість землі.

Рис. 23. Статуетка з вирізаним орнаментом. Глина. с. Березівка. Кіровоградська обл. IV тис. до н.е. Скульптура висотою 1,5м встановлена на даху арки, музей Трипілля. Київська обл.

На місці груді або лона богині була зображена подвійна спіраль, а на животі рисувався ромб, розділений на чотири частини. У кожну комірку втискувались (до обпалювання, у сиру глину) по одному хлібному зернятку. Спіраль є небесним символом. Ромб зі злаками, вірогідно, символізує ромбовидну форму головного острову Атлантиди (подібного до форми сучасного Криму), де також було розвинуте землеробство. Поєднання обох символів (спіралі і ромба) означає шлюб стихій неба і землі. Небо — батько, земля — мати. Крім цих двох символів, на стегнах, боках і сідницях, на всіх трипільських фігурках зроблені косі і спіральні орнаменти. Вони виражають символ захисту плодючості. Пізніше магічні малюнки стали переносити на одяг і посуд. Вишиванка, тканий пояс, рушник, покривало, килим, яйця – усі вони зображали дівніх духів – захисників людей (рис. 24).

Рис. 24. Ромб до наших днів є базовою фігурою узорів вишиванок і писанок усіх регіонів України.

До нас дійшов ще один прекрасний старовинний звичай. Почесному гостеві з далекого краю жінка у ритуальному одязі підносить хліб-сіль на рушнику, прикрашеному початково трипільською символікою. Жінка щиро передає у добрі руки долю врожаю та надр землі, всенародного добробуту.

Трипільці мали просте мальоване (ієрогліфічне) письмо, кожен знак у кому був у якійсь мірі словом, а в якійсь реченням. Наприклад, коли малюк каже "мама", це не означає просто слово "мама", так дитина і кличе маму, і так хоче звернути її увагу на щось. Тобто "мама" не просто слово, а ціле речення. Кожний знак передав певний комплекс сакральних, священних зображень. Вони у вигляді дерев, птахів, зміїв, зигзагів. І кожен із цих знаків був пов'язаний з певними міфологічними уявленнями. Частина письма трипольців — це орнаменти, і іноді дуже важко відрізнити орнамент від умовних знаків.

У 1963 році румунський археолог Влассі на розкопках трипільських поселень знайшов глиняні таблички з якимись знаками (рис. 25) . Ці таблички виявились на 1000 років старші подібних шумерських. Цю знахідку німецький шумеролог Фалькенштейн і московський Олексій Кіфішин у 1965 році визнали такими, що підтверджують, що трипольська культура мала писемність.

Рис. 25. Табличка з надписом, знайденим археологом Влассі у румунському місті Тертерія.

У державному історико-культурному заповіднику "Трипільська культура", який знаходиться між селами Легедзіно і Тальнянка Черкаської області, зберігаються зразки трипільського письма. Ці фрагменти написів трипільців знайдені в 1973-1975 роках в одному з найбільших стародавніх поселень у світі площею 200 га — в селі Майданецьке Тальновського району. Прокреслені знаки добре помітні. Ці письмена трохи схожі на клінопис, але мають певні заокруглення, "хвостики". Написи на трьох фрагментах горшків із музею історії землеробства на тисячі років старші стародавніх шумерських письменних знахідок. Давніші поселення трипільської культури на території України датуються другою половиною VI тисячоліття до н. е., а це майже на три тисячоліття раніше, ніж цивілізація шумерів. Трипільська цивілізація існувала приблизно 3 тисячі років, приблизно стільки, як і давній Єгипет, але набагато раніше за нього. Час занепаду Трипільської культури відноситься приблизно до початку розвитку шумерської цивілізації.

Цілком можливо, що зміна клімату (настання похолодання), призвело до того, що в ІV-му тис. до н.е. поступово зменшується кількість поселень і людей в Трипіллі і нинішня Черкаська область стає малолюдною. Вірогідно велика кількість людей мігрувала далі на південь, на Близький Схід і Балкани. Цим можна пояснити, зокрема, існування на території сучасної Сирії таких міст, як Триполі та Алеппо, які дуже нагадують за звучанням українські села Трипілля та Халеп'є Обухівського району Київської області, де були знайдені найбільші поселення трипільської культури.

Археологи неодноразово відзначали помітну близькість проявів культу богині-матері та культу бика в трипільській, давньобалканській та індійській культурах. І це яскраво підтверджується мовними ознаками. Так, ім'я давньо слов'янської язичеської богині Купала відповідає імені давньобалканської богини-матері Кібела. А в Індії є співзвучне релігійне національне свято загального купання Кумбха Мела (свято глечика), або свято всіх святих, яке регулярно, раз в 12 років, святкують в Індії дотепер.

Спеціальні язикознавчі дослідження дозволяють виявити, що в українській мові збереглося багато рис, успадкованих з мови трипільської культури. Праслов'янська мова, яка існувала приблизно з початку II тисячоліття до н.е. до середини I тисячоліття н.е., відрізнялася від інших рідних (індоєвропейських) мов тим, що в них усі слова були відкритими, існувала тенденція до рівномірного чергування голосних і приголосних. В цьому справедливо вбачається вплив нашої стародавньої мови, яка мала саме таку структуру. Не випадково, названі вище слова, для яких допускається трипільське походження, мають таке ж рівномірне чергування голосних і приголосних: кобила, Купала та ін. Така ж мовна особливість спостерігається в давніх мовах тих територій, культури яких були так або інакше пов'язані з трипольською — це стародавні мови Греції, Малої Азії (сучасної Турції), Месопотамії (сучасного Іраку). Мови інших частин світу часто мають іншу структуру.

Чергування у мовах нашого регіону голосних і приголосних можна прослідкувати з часів Атлантиди дотепер. Одним із лінгвістичних історичних доказів зв'язку Атлантиди і Криму також можна знайти у сучасних назвах розташованих на південному березі Криму міст (Ялта, Алушта, Алупка) поєднання букв а-л-т(п)-а, як і в слові Атлантида. Адже назви місць великих поселень найчастіше передаються через віки. Чергування у слові Атлантида подібних голосних і приголосних літер а-т(р)-а-т-д(т)-а повторюється і в назві держави Аратта. Багато дослідників Трипільської цивілізації V тис. до н.е., коли значно збільшилась кількість поселень і їх площа (до 450 га), називають Придніпровською Араттою. Ми не знаємо достовірно самоназви цієї давньої держави, але Платоном вона була названа Атлантидою. Цілком можливо, що це було слово, яке співзвучно з цією назвою, але не обов'язково воно мало мати саме таке звучання. Не виключено, що це слово за звучанням було ближче до слова Аратта. Цікаво, що і в слові "амазонка" теж можна прослідкувати чергування голосних а-а-а (у давньогрецьких епосах зустрічаємо плем'я амазонок, головну роль в якому грали жінки, що проживали на території північного Причорномор'я, тобто півдня України). Скіфів і сарматів стародавні греки називали ще словом "алани", також схожим за звучанням на слово "атланти". Пізініше, у середньовіччі жителів України часто називали словом "рос-алани", (звідси жіноче ім'я "Роксолана"), а запорізький гетьман Богдан Хмельницький називав себе ватажком роксолан.

Назва держави Аратта також співзвучно із українським словом "орати" (рос. – пахать), що наводить на думку про основне заняття її жителів і свідчить про те, що орання було богоугодною справою, освяченою богом Ра. Не виключено, що від назви землеробів "орій" походить термін "арийская" раса. Згодом придніпровська Аратта породила іранські Арту і Арію, індійські Аратову і Бхарату, етруську Артану, давньоруську Арту і Арсанію. Давнє давньослов'янське літературне джерело — Велесова книга, хоча вона і не визнається багатьма сучасними істориками. Згідно Велесовій книзі "Анти не звертали уваги назло й шли, куди Ор вказав ... Від батька Орія походимо" ( "Велесова книга", IV розділ).

У стародавніх шумерських міфах згадується далека казково багата країна Аратта, в якій можна було попасти, тільки подолавши високі гори. Жителі цієї країни були, за описом шумеров, великими майстрами в обробці металу і каменю. Вони могли на кораблях припливати в Месопотамію. Крім того, в Аратті знаходився дім богині Інанни. Шумери описують цю країну, як дуже давню.

Легенду про Потоп, як і більшість легенд ведічного характеру, принесли в Індію арійські племена, що прийшли в Індостан у II тис. до н.е. Веди (санскр. Veda — "знання") — це давньоіндійські сакральні тексти (Рігведа, Самаведа, Аюрведа та ін.). Тексти Вед складалися протягом тисячоліть, починаючи з епохи початкового розселення індоаріїв у північній частині півострова Індостан. Однак у слов'янських мовах це слово в тому ж значенні існувало завжди (укр. "відати" — знати, "развідати" – щось дізнатися, "відьмак" — людина з тайним знанням).

Відповідно до тієї ж "Велесової книги", арійці прийшли до Індії з північно-західних районів, із Північного Кавказу, з українських і поволзьких степів. Так вважають і сучасні історики. "Велесова книга" згадує й давнього індоєвропейського Бога денного неба Дієус (День). Мати асурів була Дана, тотожна слов'янській Дані, теж пов'язаній з водною стихією — залишки її імені можна і досі бачити в назвах річок Причорномор'я: Дніпро, Дон, Дністер, Дунай. Відомий фахівець з порівняльної міфології Ф.Кейпер вважає, що "не може бути сумніву в тому, що "Дану" — термін, успадкований з індоіранської релігійної мови, спочатку "потік", перш за все "перші води". На думку індолога Н.Гусєвої, в "Ригведі" слово "дану" означає ріку взагалі, однак у такому значенні воно не зустрічається у більш пізній санскритській літературі, що розвинулася вже на території Індії.

У 1984 році в Римі вийшла книга журналіста Петра Орешкіна (1932-1987 рр.) "Вавілонський феномен", в якій автор на основі давньослов'янської мови, яка близько до української, вперше дав розшифровку "фестського диску" (рис.26). Він розшифрував написи на етруських дзеркалах (рис.27), єгипетських пірамідах (рис. 28) та деякі інші. Орешкін стверджував, що всі стародавні цивілізації (о. Крит, етрусків в Італії, Греції, Єгипті, Індії) почалися від якоїсь давньої праслов'янської цивілізації, і склав алфавіт, де кожному знаку цих стародавніх надписів відповідала певна літера або склад давньослов'янської мови. На основі цєїєї абетки можна легко зробити переклад старовинних текстів, які дотепер не розуміють історики. До речі, етруски, які були попередниками давніх римлян, самі називали себе "Расенами". В італійському регіоні Венеція знайдено етруські поселення Славіна, Київ, Перусія та ін.., які могли виникнути внаслідок переселення сюди однойменних племен на чолі з Енеєм після падіння Трої в середині XIII ст. до н.е, яке ще раніше було засновано, вірогідно переселенцями з південного Причорномор'я. Тут, у Кречіо, у 1846р. було знайдено надгробок Енея (засновник вЕнеції) зі згадуваням Лади та Есменя Расії, які відомі також "Велесовій книзі".

Рис.26. Фестський диск вважається першим у світі друкованим текстом (о. Крит, XVI ст. до н.е.). У тексті, розшифрованого П. Орешкіним на основі слов'янських слів, мова йде про військову перемогу.

Рис. 27. Надпис на етрусському зеркалі, який треба читати з правого боку наліво. П.Орешкін переводить як "його рука знадобилась" (над рукою помітний напис "ЄОА РКА" — єого рука).

Рис. 28. Напис на сфінксі перекладається П.Орешкіним как "ЗЖР" — "зрі житіє рабів".

Усі слов'янські мови також належать до групи індоєвропейських мов. Більшість сучасних істориків вважають основним напрямком формування індоєвропейської групи мов шляхом розповсюдження санскриту вектором з початком в Індії до Європи. Хоча логічніше припустити, що ця група поширювалася з центрального місця, розташованого між Індією та Європою, рівномірно в різні сторони, а не в одному, тільки західному напрямку від Індії (рис. 29). Ця гіпотеза називається "Курганною", згідно з археологічними знахідками в могилах-курганах на території Північного Причорномор'я, які датуються 5000-4000 рр. до н.е.

До індоєвропейців відносяться багато стародавних та сучасних народів: армяни, балти, германці, греки, іранці, італійці, фракійці, хетти, слов'яни. До балтів належать сучасні латиші та литовці, а також стародавні пруси та деякі інші племена, сучасні германські народи — це австрійці, англічани, датчани, голландці, німці, норвежці, шведи, стародавні готи, вандали та багато інших стародавніх племен. Іранське походження мають перси, курди, осетини, памірські народи, таджики. До італійців відносились латини, від латинської мови яких виникають романська група мов, включаючи італійську, французьку, іспанську, португальську, румунську мови. Потомками кельтів є шотландці, ірландці, бретонці. До слов'ян належать сучасні українці, білоруси, болгари, македонці, поляки, серби, словенці, словаки, хорвати, чехи, частина росіян.

Рис. 29. Схема міграції індоєвропейців із прабатьківщини у відповідності із "Курганною гіпотезою".

Процес міграції так званих арійців (з Аратти) на захід у бік Західної Європи та на схід у бік Близького Сходу привів до створення на цих територіях розвинутих землеробських культур. Історики сучасної Греції стверджують, що грецькі племена прийшли на Балкани з півночі. Переселенці з Трипілля, ймовірно, заснували такі відомі археологам поселення як Езеро в Болгарії (3300—2700 років до н. е.) і Троя в Турції (3000—1000 рр. до н. е.). У давньогрецькій поемі "Іліада", автором якої вважається Гомер, описується війна греків з троянцями. Вперше на Балканах на короткий період з'являється похоронний обряд, який застосовувався жителями Атлантиди, арійцями і трипільцями. На поховальному вогнищі згорів Геракл, Гектор (син троянського царя Пріама), Ахілес, Патрокл.

На початку V-го тис. до н.е. ібері і кельти досягають Пиринейського півострову. Бріггі розселилися в Шотландії і на Британських островах, на території Ірану формується Арія. На схід арійці досягнули кордонів Китаю. Підтвердженням цього є те, що в соляних шахтах Західного Китаю в Урумчі знайшли мумії вождів місцевих племен — двометрових людей. Місцеве низькоросле монголоїдне населення канонізували цих явно європейського генотипу світловолосих мумій в ранг своїх богів. Вчені датують ці останки третім тисячоліттям до н.е. З ними виявлено насіння дикорослої пшениці — полби, аналогічній насінню, яке принесли із собою на Піринейський півострів ібери і кельти-землероби.

У VII-III ст. до н.е. на території сучасної України під ім'ям іраномовних (арійських) племен скіфів об'єдналися численні місцеві племена. Від скіфів залишилися величезні кургани, в яких вони ховали своїх царів. Цей звичай зберігся до наших днів і ми до сих пір після захоронення за старовинним звичаєм над могилою насипаємо горб. Разом із померлим у могилу скіфі клали зброю, ювелірні вироби, забитих коней і рабів. Скіфське мистецтво зіграло найбільшу роль у формуванні слов'янської культури. Воно було одним із джерел слов'янської художньої спадщини. Скіфи використовували усі форми декорації посуду трипільців, прикрашеного геометричним узором. Основним скіфським декоративним мистецтвом є зображення тварин (рис. 30 ).

Рис. 30. Золота пектораль зі скифського захоронення. IV ст. до н.е. Товста могила на Дніпропетровщині.

Після скіфів також залишилися великі кам'яні статуї із зображенням воїнів. Двогостра сокира скіфів (сагаріс) був грозною бойовою зброєю (як і у стародавніх греків, і у атлантів — лабрис). Про його використання скіфами писав ще Геродот. А Аристарх Самофракійський два століття потому приписує його використання амазонками, що жили у матріархальних поселеннях на території України в північному Причорномор'ї. Знайдені в наш час археологами давньогрецькі та критські лабриси мали в основному не практичне, а сакральне значення, і носії їх були майже виключно богині та жриці (рис. 31). На відміну від наших захоронень з практичними сокирами воїнів.

Рис. 31. Лабрис, виявлений під час розкопок храму на о.Крит.

Згідно з висновками українського академіка Омеляна Грицака, українці успадкували у скіфів чоботи, білу рубаху, козацьку гостроверху шапку, колчан і тому подібне. Для скіфів були притаманні патріархату, культ сонця з його символом — колесом, флективну говірку –словозміну шляхом зміни закінчень. Із початком грецької колонізації в Причорномор'я (VI в. до н.е.) великий вплив на скіфів мала антична культура, про що свідчать археологічні знахідки в Неаполі Скіфському поблизу сучасного Сімферополя. Традиції скіфського мистецтва у III ст. до н.е. – III ст. н.е. продовжили сарматські племена. У них також був пантеон богів, головне місце серед яких належало богу сонця, що називався Рас (або Раз). Сармати продовжили традиції звериного стилю в оформленні посуду, також були композиції міфологічного змісту.

Рис. 32. Запорізький козак.

Після сарматів на українській землі ще були готи. Згодом, після прийняття християнства, з'явилась доволі могутня держава Київська Русь (IX — XIV ст. н. е.), а після повалення Київської Русі татаро-монголами — Запорізька Січ ( XV — XVIII ст. н. е.). Козаки Запорізької Січі славились своєю відвагою і знаменитими хохлами-чубами на голому черепі (рис. 32). Такая зачіска означала єднання людини з небесними силами. Подібні чуби носили також давні венети, зображені на венеціанських панно (венети — засновники Венеції, які прибули на територію сучасної Італії з Трої на чолі з Енеєм), кельти і норми Західної Європи, київські князі до прийняття християнства (напр. князь Святослав Ігоревич, в описі Льва Диякона), єгипетські фараони та індійські жерці.

Згідно з сучасними ДНК-дослідженнями, сучасні українці найбільш близькі генетично і до скіфів і сарматів, тобто незважаючи на численні переселення народів, основна частина населення завжди залишалася проживати на певній місцевості століттями і тисячоліттями. Дані про те, що структура ДНК основної частини населення, що проживає на даній території, на 90% відповідає ДНК-коду їх предків, що проживають на цій території тисячі років тому, підтверджено й іншими науковими дослідженнями. У такому випадку саме близько розташовані у цій акваторії народи Чорного моря (українці, кримські татари, румуни) можуть виявитися генетично найбільш близькими нащадками врятованого населення затонулої у Чорному морі Атлантиди.