site.ua
член клубу

Настала весна – а з весною (як і восени) знову у різних школах виникає хвиля, м'яко кажучи, неоднозначних ситуацій. Про це говорять діти, про це говорять батьки, про це говорять керівники шкіл, про це знають в органах управління освітою.. Йдеться про випадки дивнуватої поведінки деяких вчителів.

Зараз буде вкрай делікатна і вкрай дратівлива тема, після якої автор, цілком вірогідно, отримає звинувачення у «недотриманні педагогічної етики» та запитання «а ти хто такий?».

Але не можна мовчки спостерігати за тим, як деякі «колеги» знущаються над дітьми та створюють у школі скандальну і нервозну атмосферу. Якщо мовчати, ситуація не зміниться. А проблема існує – і надзвичайно болюча.

Відразу констатую – і це не намагання виправдовувати освіту і не порожні слова (інакше взагалі цю тему не чіпав би) - у школі працює переважна більшість чудових фахівців і гарних людей, які ставляться з повагою до дітей і вміють гарно (зараз розповсюджений термін «екологічно») спілкуватися з батьками та колегами. Це – факт. Але проблема існує.

І вона полягає у тому, що у школах є невеликий (дійсно невеликий, це факт), але статистично значущий відсоток, м'яко кажучи, не зовсім адекватних осіб. Це також факт.

Я не стану тут писати про низьку зарплату, низький соціальний статус та психологічне вигоряння вчителя. Все це дійсно існує. Але жодна з цих причин не є і не може бути причиною або приводом знущання над дітьми. Причина – в особистості вчителя, його ставленні до дітей і до світу загалом.

Навіть маючи у школі переважну більшість адекватних вчителів, мушу з сумом констатувати, що цілком достатньо однієї-двох не дуже врівноважених персон, щоб завдавати дітям важкі психічні травми або вкрай загострити стосунки між колегами і створити у школі атмосферу постійного скандалу. Що також аж ніяк не йде на користь психологічному комфорту та освіті дітей.

За прикладами далеко ходити не треба. Те, про що напишу нижче, відбувається у різних школах: це і мій власний досвід, про це розповідають і батьки дітей, і колеги.

  • Мати розповідає, як вчителька змушує дітей стояти урок з піднятими руками у якості покарання за будь-яку «провину». Наприклад – бігали та голосно кричали на перерві.
  • Вчителька скаржиться колегам на дітей, які, нібито, за нею «посипають», бо хочуть її «наврочити». І відповідним чином ставиться до дітей як до злочинців, які її «переслідують».
  • Педагог влаштовує формену істерику у класі при дітях з образами та криками «ви дебіли та злочинці» лише тому, що один з старшокласників «неповажливо сидить і не так дивиться».
  • На нараді при свідках та під запис (про який, згідно чинному законодавству, попереджено перед початком наради) вчителька говорить одне, а через 10 (десять) хвилин – у присутності тих самих свідків – діаметрально протилежне. Причому – абсолютно щиро переконана, що саме так воно й було. І навіть негайне відтворення запису її не переконує: «Ви це змонтували, бо мене переслідуєте!». За 10 хвилин просто при ній змонтували, ага…
  • Чи педагог на батьківських зборах починає оприлюднювати – з прізвищами - абсолютно конфіденційні дані психологічних співбесід з дітьми. І навіть прохання батьків припинити це кричуще порушення людської та професійної етики не змушує «професіонала» замовкнути.
  • Чи класний керівник погрожує, що під час проведення випускного вечора виведе «своїх» дітей та батьків із актової зали, якщо буде показано відеоролик, який підготували випускники іншого класу. Бо, виявляється, у цьому ролику діти «знущаються над вчителями». Подивіться це «знущання» https://www.facebook.com/school.148.kyiv/videos/723755634433412/ - і зробіть висновок самі.

Мабуть, приклади можна наводити ще. І батьки також зможуть додати чимало власних.

Звісно, я не фахівець – тому не можу і не маю права ставити діагноз. Це дійсно – справа фахівців. Можливо, я помиляюся – і все, що наведено вище - цілком у межах психічної норми. Бо питання «норми» - взагалі надзвичайно складне.

Але я маю право на власну думку – і вважаю, що наведені вище приклади – просто кричущі. І який би діагноз – чи його відсутність - там не визначив фахівець, я глибоко переконаний: така поведінка дорослих людей шкодить дітям: чи напряму, чи через створення у школі атмосфери скандалу, нервозності та недовіри. Серйозно шкодить.

І найголовніша проблема полягає у тому, що, навіть, коли випадки непоодинокі і кричущі, коли вчитель безсумнівно доводить дітей до психічних зривів і знущається над ними - законним чином з такими людьми практично НІЧОГО не можна зробити.

Бо, скажімо, пілота літака чи машиніста метрополітену допускають до навчання, а потім – до роботи виключно після серйозної перевірки стану його психічного здоров’я. Бо за цими професіоналами – сотні, а то й тисячі людських життів.

Але для вчителя, від якого у величезній мірі залежать нинішній душевний комфорт та майбутній життєвий шлях тисяч дітей – такої перевірки немає. Тобто – формально вона, нібито, десь і є.
Навіть є Постанова Кабміну "Про затвердження Порядку проведення обов'язкових попередніх та періодичних психіатричних оглядів і переліку медичних психіатричних протипоказань щодо виконання окремих видів діяльності (робіт, професій, служби), що можуть становити безпосередню небезпеку для особи, яка провадить цю діяльність, або оточуючих".

На жаль, у цьому документі не прописані механізми, відповідальні особи, санкції за невиконання.

Ну й головне: він не працює - не знаю ЖОДНОГО випадку – і навіть не чув про таке від колег чи батьків, щоб вчителю було заборонено працювати з дітьми саме на підставі стану його психічного здоров’я.

Потрібні зміни в законодавстві. І не на рівні окремих міністерств чи навіть Кабміну: йдеться про Кодекс Законів про працю. А це - повноваження Верховної Ради.

Ось і маємо у школах від певних вчителів істерики, крик, погрози, знущання, а подекуди – і фізичне насильство над дітьми.

Інший бік цієї проблеми – подекуди боягузлива мовчанка батьків, які «по кутках» обурюються поведінкою неадекватного вчителя, але дуже часто написати офіційну заяву директору школи, щоб він міг діяти офіційно – не хочуть. А офіційне звернення у такому випадку дуже потрібно: бо лише після цього можливі офіційні дії на захист дитини.

Звісно, директор багато чого може зробити і сам – і завжди робить: профілактичні бесіди, вмовляння, модерація переговорів між батьками та вчителем. Але для цього батьки мають довіряти бажанню і здатності керівника винести справедливе рішення. А це є, на жаль, не завжди.

Однак, окрім вмовлянь і профілактики, якщо конфлікт не вирішується, директор школи не може вчиняти якісь офіційні дії, ґрунтуючись тільки на усних зверненнях батьків.

Але якщо адміністрація школи накладе на неадекватного вчителя адміністративне стягнення, до, навіть маючи письмові звернення батьків, цей вчитель має всі шанси скасувати це стягнення чи звільнення через суд. І знов буде травмувати дітей.

Нема чого приховувати, що досвідчений керівник завжди знайде способи "неофіційно" впливати на неадекватних вчителів, щоб змусити їх звільнитися.

Але є, принаймні, три важливих аспекти.

По-перше, кожен з нас вважає себе самого адекватним. Але де гарантія, що керівник школи – також адекватна людина? І як відрізнити: де дійсний захист дітей від психічного насильства, а де - використання керівництвом «каральної психіатрії» проти невгодного вчителя? І де – «норма», а де «відхилення»? Наприклад, відносно себе, я дуже добре розумію, що декому моя власна поведінка, коли відверто пишу про шкільні проблеми, не ховаючи їх від суспільства, може видатися «неадекватною»: бо так «не прийнято».

По-друге, застосовувати незаконні методи для припинення іншого беззаконня – це, м’яко кажучи, не дуже етично. Це – вічна проблема: як захистити дітей від зла та несправедливості, самому не творячи зло та несправедливість.

І, по-третє, якщо навіть вдається делікатним (а іноді – і не дуже делікатним) тиском змусити таких «колег» звільнитися з конкретної школи: куди ж вони підуть далі? Та знов же - до учнів, у іншу школу, щоб травмувати дітей там та влаштовувати «вирвані роки» батькам та колегам. Бо звільнилася ж людина не на підставі законного висновку фахівця про неможливість працювати у школі, а «за власним бажанням». І дуже рідко – коли кричущі випадки знущань над дітьми стають надбанням публічності – «за статтею». І то – ми бачимо чимало випадків, коли неадекватні люди знов повертаються калічити дітей за рішенням суду, який їх відновлює на роботі.

НА ПРЕВЕЛИКИЙ ЖАЛЬ, У НАС ПРАВО ДОРОСЛОГО НА МІСЦЕ РОБОТИ МАЄ НАБАГАТО БІЛЬШУ ВАГУ, НІЖ ПРАВО ДИТИНИ НА ПСИХІЧНУ ТА ФІЗИЧНУ БЕЗПЕКУ.

Але чому ж батьки бояться офіційно скаржитися? Бо, мабуть, бояться помсти з боку того самого вчителя? Не будемо робити вигляд, що такого не може бути. Але це вже – питання свідомого громадського вибору та виховання дитини не боягузом, а відповідальною людиною, яка може стати на захист своїх прав.

Батькам нашої школи я неодноразово говорив і, на щастя, врешті-решт вони мене почули: ні в якому разі не можна приховувати випадки психічного або фізичного насильства над дітьми. Треба відразу говорити про проблему і вимагати її вирішення. Я розумію, як це некомфортно для директора школи – і мені особисто це неприємно чути. Але на те й життя, щоб не ховатися від неприємних проблем, а брати на себе відповідальність – і вирішувати їх. Тим більше – якщо ці проблеми шкодять дітям.

І так, я дуже добре знаю, що діти – та й їх батьки – можуть інтерпретувати випадки по-різному. Що не завжди скарга має у підґрунті дійсне насильство чи некоректну поведінку вчителя.

Наприклад, мені гостро запав у пам’ять випадок, коли дитина розповіла мамі, що вчителька «на уроці злісно порвала її малюнок і ображала». Треба знати ту вчительку і її ставлення до дітей, щоб засумніватися у таких звинуваченнях. Але мама тієї дитини не стала дізнаватися, не пішла до вчительки або до директора, щоб з’ясувати суть. Вона просто увірвалася до класу і влаштувала ПРИ ДІТЯХ скандал з істериками та погрозами вчительці. І лише потім, коли весь клас в один голос підтвердив, що такого й близько не було, а сама дівчинка сказала, що їй то «наснилося», мама вимушена була вибачатися перед вчителькою.

Так що – бува всяке.

Що ж робити?

Звертаюся, насамперед, до батьків. Перше, що ви маєте зробити, якщо почули від дитини щось неприємне чи тривожне – не влаштовувати скандал, а негайно звернутися до директора школи, щоб дізнатися обставини і – найважливіше – почути інші свідчення про інцидент: не тільки від власної дитини. Бо діти можуть дуже варіативно передавати зміст подій. Більше того – діти можуть цілком добросовісно вигадувати або свідомо перекручувати факти: це також не поодинокі випадки. Тому – найперше - почути інших. І якщо факти підтверджуються – не боятися написати скаргу, насамперед - директору школу. Це дає керівнику додаткові можливості виправити ситуацію і, якщо треба – вимагати звільнення вчителя, який повівся неадекватно чи грубо.

Захищати дітей треба разом: тільки так можна створити комфортну атмосферу у школі.

Мене не радують шкільні інциденти, без яких, на жаль, практично неможливе живе життя школи як надскладної соціальної системи. Конфлікти завжди були і будуть: без цього життя не буває.

Але мене завжди дуже тішить і дає надію на порозуміння, коли батьки не приховують проблем, а звертаються до керівництва школи. Бо такі звернення і готовність дізнатися об’єктивну картину дають не тільки надію, але й можливість почути одне одного і вирішити конфлікт на користь дитині, а не на потіху чиїмось дорослим амбіціям.

Ну а питання про реальну перевірку психічного здоров’я вчителів треба вирішувати на законодавчому рівні: незважаючи на його гостроту та потенційні ризики.

Наприклад, досвідчені психологи, до яких я звернувся за порадою, цілком згодні з тим, що у школі дійсно є певна (на щастя – невелика) кількість осіб, яких до роботи з дітьми допускати не можна.

Але ті ж самі психологи проти проведення тотальної перевірки стану психічного здоров’я вчителів: бо таке надання психіатрії «каральних функцій» може призвести до повернення найгірших часів совка, коли усіх незгодних оголошували «божевільними».

Є й і інший бік проблеми. Робота вчителя - надзвичайно насичена, надзвичайно емоційно виснажлива. Потрібні програми психологічної реабілітації вчителів, психологічної підтримки.

Звичайно, головне - права дітей, але навіть тоді, коли йдеться про дорослу людину, яка має виразні складнощі з психічним здоров'ям, не можна забувати про її права. Їй також потрібна допомога.

Також важливо: що практично неможливо організувати таку ефективну експертизу у масштабі країни: бо у нас більше півмільйона вчителів – і провести якісну експертизу стану психічного здоров’я кожного з них потребує величезних витрат часу та грошей, яких у нас просто немає.

Що ж робити? Залишити все як є? Чи можливі якісь реальні рішення?

Наприклад: законодавчо встановити проведення перевірки стану психічного здоров’я вчителя у випадку, коли є офіційно зафіксована інформація про його поведінку, яка створює загрозу для дітей. Як саме визначати рівень та небезпеку загрози, мають надати рекомендації фахові психологи, психотерапевти та психіатри.

Особисто для мене – це надзвичайно складне та болюче питання: бо з одного боку бачу реальну загрозу психічному здоров’ю дітей, з іншого – чітко усвідомлюю можливі ризики запровадження навіть дуже обережних рішень стосовно перевірки психічного здоров’я педагогів.

Єдине, у чому твердо переконаний – потрібна відкрита суспільна дискусія за участі авторитетних професіоналів – і подальші конкретні рішення. Бо інакше наші діти і надалі залишатимуться під загрозою.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація