Як і кожного свідомого українця, мене завжди тіпало від закидів поребриків як про «єдиний російський народ», так і про «братні народи росіян та українців». І якщо з пересічними «кримнашами» я зазвичай одразу ж після такої заяви з їхнього боку переходила на українську мову, після чого дуже «обурювалася» тим, що вони не тільки не відповідають мені тією ж мовою, але навіть не розуміють, що саме я сказала — адже ми «один народ», то з демократично налаштованими мешканцями Мордору, які щиро соромляться того, на що перетворилася їхня батьківщина та навіть, як можуть, виступають проти дій Кремля в Україні, але при цьому продовжують вперто бубоніти про оце обридле «братство», все набагато складніше.

Справа в тому, що з демократичними засадами на Московщині ситуація зараз настільки безпросвітня та безперспективна, що у нормальних людей, котрі бажають жити в европейській державі, а не на оскаженілій бензозаправці, немає жодних підстав навіть для якоїсь надії на краще.

За винятком оцього міфічного «братства».

Хід думки тут простий і зрозумілий: якщо українці змогли повстати та скинути зі своєї шії власних узурпаторів та владних злодіїв, то й у росіян це обов'язково вийде. Коли-небудь. В іншому житті. Адже ми «братні народи», і в генах будь-якого боягуза із Тайгосибірську десь дуже глибоко спить летаргичним сном бунтарський дух Богдана Хмельницького. Для росіян зараз визнати, що того духа в їхніх генах ніколи і не було — означає змиритися з тим, що у демократії в Росії немає ніякого майбутнього. А це нестерпно.

До речі, сумнозвісний російський «аналітик» Андрій Іларіонов восени 2013 року, десь за місяць до Майдану (коли він ще не встиг остаточно зіпсувати свою репутацію дуже розумної людини) у себе в ЖЖ написав великий пост зі статистичними оглядами, даними опитувань громадської думки українців та росіян на оцю болісну для свідомих мешканців Мордору тему — чому вони самі лежать ниць, в той час як їхні «брати» українці постійно не просто пруть вперед, а навіть часом лізуть на рожен.

Як я пригадую, Іларіонов тоді дійшов висновку, що вся справа лише в агресивній кремлівській інформаційній пропаганді, без якої (як він вирішив) запоребрикі досить швидко побігуть до демократії підстрибом навздогін за українцями. Той факт, що Україна всі роки своєї незалежності залишалася в тому ж самому медіапросторі шаленого московського агітпропу, що і Росія, Андрій Миколайович чомусь не врахував. Та й взагалі — час довів, що він тоді помилявся. Чи, скоріше, зваблювався. Як і всі свідомі росіяни зараз, продовжуючи чіплятися за оце російсько-українське примарне «братство», неначе за соломинку — потопаючий.

Я навіть не кажу, що таким чином вони втрачають час та заколисують самі себе отруйною самооманою, замість того, щоб шукати якісь власні шляхи до Європи. Кінець кінцем, це їхня власна справа. Хоча за крах цих ілюзій Україна також буде вимушена платити — і не за правом спорідненості, а за нещастям сусідства. Як це, власне, і зараз відбувається.

А от що насправді цікаво — ухилення росіян від активного спротиву своєму тоталітарному режиму та надія на те, що в справі здобуття свободи їм стане на пригоді виключно «спільна кров» з українцями — коли-небудь, в іншому житті, — робить їх по відношенню до нас «молодшими братами». Без будь-яких зусиль з нашого боку.

Звичайно, навіть найліберальніші росіянці з цим твердженням ніколи не погодяться, домінування для них дорожче за життя. А українцям оця «старшість» і дарма не потрібна. Разом з «братами».

Лише б відчепилися.