Нотатки дилетанта

Навколо з'явилося стільки молодих експертів,

що з моїм 40-річним досвідом я іноді відчуваю себе дилетантом :)

30 січня в Верховній Раді в форматі відкритої дискусії, де і я взяв участь, обговорювалися причини річної бездіяльності Мінекономрозвитку в створенні українського Експортно-кредитного агентства (ЕКА).

Один за одним поважні керівники національних та галузевих бізнес-асоціацій, потужних сучасних підприємств та економісти-науковці висловлювали свою критику на адресу МЕРТ, а саме — Макса Нефьодова, першого заступника міністра, який своїми діями фактично загальмував економічний розвиток країни.

Пригадали все — жахливе падіння всіх економічних показників, відтік кадрів закордон, зубожіння населення, київські мільярди, сплачені через ПРОЗОРРО за польські трамваї, зроблені фактично на російському Уралвагонмаші... А головне — персональний саботаж Нефьодова створенню сучасної інфраструктури підтримки та стимулювання місцевих товаровиробників — індустріальних парків, ЕКА тощо.

Справа в тому, що весь пакет законодавчих інновацій давно підготовлений і опрацьований в Комітеті промполітики та підприємництва Верховної Ради України (голова — народний депутат Віктор Галасюк). Закон про ЕКА, нагадаю, вже рік, як прийнятий, і ЕКА вже мала працювати, допомагаючи українським підприємствам конкурувати зі своєю продукцією на світових ринках.

Дехто називає цей конфлікт «Галасюк vs Нефьодов». (Віктор Галасюк — це голова Комітету ВРУ з питань промислової політики та підприємництва, а Максим Нефьодов — це перший заступник міністра економрозвитку та торгівлі, відповідальний за цей напрямок).

Зауважу, що численні заклики до розмови з боку бізнес-асоцацій, критика «дивної» поведінки МЕРТ в соцмережах і спеціальній пресі були вже давно, але, нажаль, без жодної реакції. Точніше, реакцією були публічні особисті образи та повне ігнорування аргументів промисловців з боку держпосадовця високого рангу. Таким чином, січневий Круглий стіл в Верховній Раді став кульмінацією протистояння, звинувачення лунали вже без реверансів, просто на телекамери.

Традиційно, сам Нефьодов на цю зустріч з депутатами і бізнесом не прийшов, замість нього інша заступниця міністра — Наталя Микольська відзвітувала про проведені за рік наради і консультації. Зрозуміло, присутніх це не задовольнило, і через два тижні в пресі з'явився відкритий лист — звернення до Премєр-міністра Володимира Гройсмана із вимогою звільнення Нефьодова та проведення службового розслідування стосовно його бездіяльності. Підписали звернення керівники найбільших в країні бізнес-асоціацій, потужних підприємств, народні депутати і вчені-економісти >>> https://drive.google.com/file/d/1Led5edZLDjOGOS7M8kvmMiahNzMaVqLT/view

Насправді, на мою думку, цей конфлікт виходить далеко за межі особистого, оскільки протиріччя між інтересами промисловців і інвестбанкірів існують в різних країнах світу. Про ці протиріччя ми спілкувалися з колегами під час моїх відряджень до Австрії, США, Німеччини та Японії. Написане нижче — це мій аналіз ситуації, думки «дилетанта», відверте запрошення до фахової дискусії всіх зацікавлених.

Промисловцями я тут називаю не ахметових, порошенків чи фірташів, а тих власників і директорів заводів і фабрик, хто при різних владах веде бізнес, створює робочі місця, хто хоче виробляти тут свою продукцію і сплачувати чесні податки. Багато з цих людей підтримують соціальні проекти. Вони зацікавлені в зменшенні корупції, покращенні інвестклімату в країні, дерегуляції і т.д., хочуть мати ефективну державну владу і стабільне зростання доходів співгромадян, оскільки ті є їхніми споживачами і працівниками.

Промисловці прямо зацікавлені в зростанні вартості їхніх підприємств. Багато з великих промисловців за останні роки вимушено звикли платити хабарі і задіювати адмінресурс через афілійованих депутатів та корумпованих чиновників. Якщо підприємства працювали стабільно і виробляли експортну продукцію, промисловці навчилися зберігати зароблені гроші в офшорах, водночас мінімізуючі податки в Україні.

Здебільшого промисловці мають поважний вік і не говорять іноземними мовами. Вони не звикли отримувати «білу» високу зарплатню, скоріше — «премії» в конвертах, або — гроші на офшорних рахунках. Для успіху промисловців потрібні дешеві і довгі кредити, вільний доступ на інші ринки і державна підтримка там і, звичайно, — на своєму ринку — аби адекватно конкурувати з такими ж промисловцями сусідніх країн. Тому вони — ЗА місцеву версію поширеної в світі патріотичної концепції «Купуй своє!» (українське, канадське, американське, австралійське тощо)

Інвестбанкіри, а іноді — це діти тих самих промисловців :) не вірять «батькам», бо впевнені, що ті вміють працювати тільки через хабарі і адмінресурс. Традиційно для молодого віку вони мають амбіції та хочуть довести свою значість. Вони навчені не організації виробництва, а купівлі-продажу активів, які, нагадаю, належать промисловцям (або ще державі).

Інвестбанкіри зацікавлені в збільшенні маржі, тому, свідомо чи підсвідомо, об'єктивно зацікавлені в знеціненні активів промисловців (та держави), аби їх за дешевше купити. Аби потім якомога дорожче продати ці активи іноземцям, інвестбанкірам потрібні привабливі для тих умови в країїні. Тому вони теж об'єктивно зацікавлені в зменшенні корупції, демократизації, покращенні інвестклімату в країні, дерегуляції і т.д.

Чи вони зацікавлені в дешевих і доступих кредитах? — Ні, оскільки вони мають гроші, і їм вигідніше, аби в країні був дефіцит цього ресурсу. Чи вони зацікавлені в зростанні середньої зарплатні українського персоналу? — Ні, оскільки це збільшує вартість активів. Але вони з дитячою радістю виписують собі десятки і сотні тисяч зарплатні, бо зараз їм це стало можна. В ідеалі, вони б хотіли, аби всі підприємства тут скупили іноземці, а потім найняли їх своїми менеджерами.

Інвестбанкіри здебільшого вільно спілкуються іноземними мовами. Вони — ПРОТИ державної підтримки українських товаровиробників, оскільки не вірять, що ця підтримка не буде тут же виведена в офшори. Багато з них по-чесному думають, що Україні великі промислові підприємства взагалі не потрібні, тут має бути аграрна сировинна держава, а автівки та комп'ютери можна купувати в тих же китайців чи корейців. А де будуть працювати працівники українських великих підприємств, вони не замислюються.

Ну, начебто, я тут основні риси обох конфліктуючих груп описав. Мабуть, можна ще щось додати до характеристик, але менше з тим. Державницьке рішення цього конфлікту я бачу тільки в відкритій аргументованій дискусії, знаходженні ефективних засобів зниження загрозливих факторів та посилення корисних мотивацій. Зрозуміло, якщо уникати розмови, результатом буде подальше загострення конфлікту, як ми це бачимо саме зараз.

Оскільки я — практик, і звик надавати конкретні поради, хочу нагадати мою статтю про успіхи європейського, зокрема, австрійського, публічно-приватного діалогу, адже саме таким шляхом заможні і стабільні країни Європи стали такими, якими вони є зараз >>> https://site.ua/rostyslav.lukach/6855-evropeyska-model-tristoronnih-konsultatsiy-schodo-rozvitku-malogo-ta-serednogo-biznesu-msp/

Сподіваюся, нашим молодим інвестбанкірам стане розуму і патріотизму замислитися над майбутнім країни, над судьбами мільйонів співгромадян, а виробничники знайдуть в собі мудрість повернутися від офшорних моделей до розвитку власної країни.