Багато чув від людей обурення, щодо того, як в українській освіті тримаються за «радянський совок». Думав собі, що то все відійде скоро на смітник історії. Та ні, не так воно все просто. Мало того, що люди самі по собі не всі усвідомлюють, як важко боротися з пропагандою. То ж державна машина часто буксує в політичних питаннях. Та разом з тим, мене дуже зачіпає питання мови, культури, традицій і т.д. Залишаюся толерантним, виваженим, намагаюся будувати діалог. Скажу відверто, коли постає питання мови і свят, я ніколи не нав'язую свою ідеологію, та разом з тим, не хочу аби мені засмічували, а тим більше моїм дітям голову совком. Мене не полишає питання до цих хто каже люблю Україну не менше, але по російськи. Не можу зрозуміти я і не зможу, як то поляк любить Польщу по польськи і йому начхати коли ти його не розумієш. У нього відповідь проста: вчи польську мову.

У садках, школах, зараз доволі цікава картина. Адже йдуть чергові совкові свята 23 лютого, його вже слава Богу відмінили та 8-ме березня. Щодо відміни останнього, тут державна машина забуксувала. А це тільки на руку тим, хто лишився жити у совку, а їм хоч щось дай із тих часів. Декотрі керівники шкіл, поступають мудро, вони святкують річниці великого Кобзаря Тараса Шевченка і ніде не згадують про «велікіє международниє празднікі». А є інша когорта, котрі ніби то не святкують 8-ме березня, але придумали «соус свята весни», яке святкують саме під цей день. На захист такого стають батьки, в основному матері, котрим палець в рот не клади, а вони хочуть святкувати на «восьме березня весну», щоб цвісти і пахнути. Але коли дивишся, як на них запліснявів совок, аж засмердівся, то розумію одне, як кажуть у народі: «тут святий Боже не поможе».

До вище написаного, щей добавляється радянська вдячність. Кажуть ці «веснянки восьмиберезневі», треба педагогів вітати, обов'язково робити це з вдячності за їх роботу. За те що добре ставляться до дітей, що терплять їх і навчають. Коли таке чую, аж матюкнути хочеться. Бо таке враження, що ті педагоги роблять працюють насилу і безкоштовно. З цієї вдячності взялося джерело корупції і всі біди з якими боремось тепер ми. Через котрі страждає більшість, але далі продовжує бути вдячною. Певний, що якби більшість тих бажаючих вдячності мамок отримували таку зарплату, як отримують педагоги сьогодні в міських школах. То їх вдячність мала би тверезу межу. А то наплодили корупції, поборів у школах і повсюди, а тепер розгрібай. А вони й далі плекають тоту «вдячність» як дитину малу грудним молоком.

Походження свята 8 березня, з того, що знає мало хто.
А щоб знати, як мінімум архіви треба почитати для розуміння та усвідомлення.
Клара Цеткін — феміністка, лесбіянка, засновниця комуністичної партії в Німеччині. Уродженка підмосков'я, яка була делегована спецслужбами Росії в Німеччину для диверсійної діяльності на зовнішньополітичному фронті. Після проходження курсу лікування в психіатричній лікарні міста Бремен, у гонитві за черговими пргодами, придумала 8 березня «днем боротьби за права жінок нетрадиційної орієнтації», тобто лесбіянок. Інформаційний привід був, адже про неї вчергове заговорили німецькі ЗМІ. Росія в свою чергу підкорегувавши цей заклик, маючи потужний інформаційний ресурс, нав'язала 8-ме березня «міжнародним днем жінки». А вся міжнародна спільнота, залишилась адекватною, та не звернули увагу, на цю недолугу порцію шовінізму. Світ не святкує таке свято, та мало хто крім совка, знають про нього.

Притомні українці також не святкують це свято, крім тих, що залишаються вірні радянському комуністичному режиму, котрий знищив мільйони наших земляків. Або святкують ті, хто не навчився думати. Адекватні і притомні люди, мають альтернативу і святкують свої, українські свята. Та саме цікаво, що декотрі «особистості» навчилися придумувати версії святкувань, під різними соусами, лише б не відходити ні на крок від совка. Бо ті хто віддає життя на Сході за українську державність та власну самобутність. Взамін мають тут в «тилу» віддяку, їх за це ножами в спину. Але кожен має право вирішувати, хоче він святкувати своє, чи нав'язане. І ким хоче відчувати себе. От власне щодо «міжнародного дня».

Та відкритим лишається у мене питання до влади. Тут доречі лакмус тим, що кажуть ніби я не критикую владу. Як так сталося, що річниці вшанування днів Тараса Шевченка не являються державними святами, а 8-ме березня тримається в календарі державним? Чому я повинен жити з цим, проти чого вийшов на революцію гідності? Вважаю негідно державі ставити на стіл системи совкове сміття, тим самим зневажати того, кого це сміття заковувало у кайдани.

«Дурні та гордії ми люди
На всіх шляхах, по всій усюді,
А хвалимось, що ось-то ми
І над землею, і водою
І од палат та до тюрми
Усе царі, а над собою
Аж деспоти — такі царі,
І на престолі і в неволі.
І все то те по добрій волі,
По волі розуму горить»
Т. Шевеченко