Історія – це головна складова побудови сильної держави та сильної нації, яка формує сприйняття людьми себе, своєї країни та свого місця в цьому світі. Яка історія лежить в основі національної ідеології – таку силу духу і має нація. За прикладом далеко ходити не треба, достатньо подивитись на Німеччину, де після 1945 року штучно змінили і намалювали нову німецьку історію, зламали легендарний «прусський дух», прищепивши німцям штучний комплекс провини, неповноцінності та меншовартості. В результаті німці, перед якими протягом багатьох років тремтіли Британія, Франція та інші країни, тепер бояться згадати про свою національну ідентичність, цураються свого героїчного минулого та навіть нездатні дати відсіч бандам мігрантів з Близького Сходу, які принижують традиційні німецькі цінності та ґвалтують німецьких жінок.

Протягом століть українцям також прививали комплекс меншовартості – «народ-селюк», «недозріла нація», «вигадка австрійського генштабу», «молодший брат» і все в такому дусі. В останні роки до цього додався ще один – «народ-жертва» чи «народ-страждалець», який постійно від когось страждав та мучився. Сьогодні, коли Україна нарешті «відрікається від старого світу» та розпочинає створення нової картини свого історичного шляху та національної ідеології, цей комплекс меншовартості, як не дивно, сильно дається взнаки. Внаслідок цього маємо цікавий феномен, коли сучасні українці досі цураються своєї справжньої історії, більше переймаючись не висвітленням та сприйняттям правди, а тим, як нашу історію сприймуть за кордоном та острахом задіти чиїсь там почуття.

Реалізація створення нової української історії відбувається примітивними радянськими засобами, які, звісно, дуже зручні та навіть ефективні в короткочасній перспективі, але в цілому – тупикові. Сучасні історики намагаються намалювати рівну та глянсову історичну картинку, замовчуючи факти та події, які на їхню думку, можуть цей глянець зіпсувати. Зі свого боку суспільство в цілому сприймає це позитивно, особливо не замислюючись над наслідками. Тому сьогодні все частіше приходиться зустрічати думки, що зараз не час розказувати всю правду про українську історію, не треба розповідати, наприклад, про такі суперечливі моменти, як розкол та криваве протистояння між двома гілками ОУН, про етнічні чистки УПА польського населення та злочини проти українського, про існування дивізії «Галичина» та активну участь українців у військових зусиллях Німеччини в Другу Світову війну і таке інше. Зазвичай, це мотивується або тим, що «ми ще не побудували незалежної України а вже хочемо „повної правди“», чи «Європа не зрозуміє», або тим, що «про наших героїв треба згадувати лише хороше, бо про погане – то хай вороги кажуть». Як не дивно, але подібні хибні думки наразі дуже поширені, внаслідок чого, якщо якийсь історик сьогодні почне писати правду, то його відразу звинувачують у непатріотизмі, очорненні образу України та її героїв, потуранні ворогам України та навіть – у співпраці з ФСБ.

Такі підходи на наш погляд і є типовим проявом комплексу меншовартості, який досі міцно сидить в багатьох українцях, хоча вони того і не усвідомлюють. Все це робиться за сумнозвісним радянським принципом «як би чого не вийшло», хоча і треба зауважити, що такі підходи не позбавлені певної логіки. Звісно, побудова вітчизняної історії з огляду на пануючі в європейських країнах погляди та переконання дозволить Україні отримати певного «позитивного» іміджу в очах деяких європейських політиків та істориків, а частці українського історичного істеблішменту створить передумови для отримання закордонних грантів. Проте, вже сьогодні ми бачимо неефективність даної політики. Достатньо побачити, що в Західній Європі борців за волю України сприймають негативно, в Польщі – звинувачують у геноциді поляків, в Ізраїлі (і не лише) – у Голокості і так далі. Оскільки здебільшого українці практично необізнані з темними сторонами своєї історії, то така ситуація викликає в них різні почуття – від люті та нав'язливих ідей антиукраїнського заколоту, до розгубленості.

Годі й казати, що відновленню історичної правди та побудові національної свідомості такий стан справ зовсім не сприяє, але створює чудові можливості для маніпуляцій суспільною думкою. Все це є неприпустимим, коли сьогодні українська нація нарешті відроджує власну правдиву історію, потроху очищуючи її від фальсифікацій. Правдивість та об'єктивність в цьому випадку є головною складовою і не треба боятися того, що хтось в Україні або за кордоном правди не сприйме. Бо якщо ми самі не зможемо зрозуміти та прийняти свою історію, то як можна критикувати інші нації за те, що вони нас не поважають?

Одна з ознак сильної нації – це сприйняття та усвідомлення всієї історичної правди, якою б вона не була, навіть гірка та неприємна. Кожен повинен зрозуміти, що історія не буває правильною чи не правильною. Є історичні факти, а як їх трактувати та під яким соусом подавати – то вже особиста справа кожного громадянина. І замовчувати неприємні факти сьогодні – це неприпустима розкіш, яку Україна не може собі дозволити з огляду на побудову нової ідеології та нації. Навпаки, про всі неприємні моменти треба голосно казати і одночасно – піддавати їх критичному аналізу, зробивши з того належні висновки. Тому сьогодні українці повинні сприймати неприємні історичні факти як належне – бо час тоді був такий, обставини так склались і люди тоді так мислили. Ми в тих умовах не жили, усіх обставин не знаємо і що ми, їх нащадки (чи взагалі пришлі сюди люди), можемо тепер з цим зробити? Був факт – повідомили, визнали, а комусь наведена інформація не подобається – так то ваші проблеми.

Це визнання та аналіз мають на меті і ще один важливий нюанс. Не секрет, що в ворожій антиукраїнській пропаганді активно використовуються різноманітні негативні моменти вітчизняної історії. Тому визнання репресій УПА проти поляків, радянських активістів чи певних кіл українського населення з точки зору розуміння причин, які до цього призвели, чи мотивів повстанців, відразу забере всі козирі у ворожої антиукраїнської пропаганди – після такого їй просто не буде до чого апелювати. І дійсно, в чому ще зможуть звинуватити вороги українців, якщо українці самі відкрито напишуть про «жахливу правду» чи про «вибухові історичні сенсації»? Головним наслідком стане те, що історичне підґрунтя української нації стане міцним та непохитним, бо жодна інформаційна атака не зможе його підірвати.

До того ж, сучасні українські історики чогось забувають, що історія має тенденцію повторюватись, тому ігнорувати її уроки не варто. Історія вчить, що коли державна ідеологія базується на брехні або замовчуванні, то ця ідеологія слабка та серйозного тиску не витримує. Наприклад, в Радянському Союзі майже 70 років насаджували яскраву пропагандистську історичну картинку, з єдністю партії та народу, «вітчизняною війною» та добровільною колективізацією. В результаті коли історична правда в часи перебудови почала поступово виходити на поверхню, офіційна ідеологія, яку підтримували цілий комплекс «наукових» інститутів, вся міць радянського агітпропу та каральної машини впала всього за кілька років. Чи бажають такого майбутнього для нашої країни ті українські історики/ідеологи, які сьогодні закликають замовчувати історичну правду?

Українці повинні усвідомити ще один важливий момент. Наші герої – козаки Хмельницького, повстанці Коліївщини, січові стрільці, повстанці УПА та вояки дивізії військ СС «Галичина» в будь-кому випадку є неприйнятними як для сучасної офіційної Європи у вигляді загального абстрактного Євросоюзу, так і для тих країн, з якими маємо спільну історію – це перш за все Польща. Єдиним виключенням будуть ті європейські країни, які мають деякі схожі з нами паралелі історичного шляху – вони якраз нас зрозуміють та підтримають (як приклад, наведемо країни Балтики та Балкан). То чи варто нам відмовлятись від своїх героїв для того, щоб інші країни зневажали нас ще більше?

Отже, наразі тільки правда зробить українською історію сильною, а відповідно – і українську націю теж. А досягти цього можна через повноцінне сприйняття реалій свого історичного шляху з усіма його позитивними та негативними моментами.