Настав час загоювати рани. Шукати нові рішення. Та нарешті долати той розкол, який панує в нашому суспільстві. Інакше, ми не зможемо йти далі й прогресувати. А саме цього і хоче наш противник, колапс української держави — «рожева» мрія негідників з кремля. Вони не мають жодних причин для миру, але мають тисячу та одну причину для того, аби підтримувати хаос на теренах нашої держави. Справжня "Bellum omnium contra omnes" або «війна всіх проти всіх», в якій ми перманентно перебуваємо з початку військової агресії на Донбасі, яка розриває нас із середини.

І так, можливо в роки президенства Петра Олексійовича цей розкол відчувався слабше. Однак, настав час відпустити п'ятого президента в історію, він вже минуле, вчорашній день. Людина, яка могла стати «батьком нації», «національним героєм», але так і не змогла подолати власний комплекс «господарника/олігарха» та в кінцевому результаті втратила все. Мало того, замість того щоб об'єднати українців, він став причиною нового розколу (25% проти 73%) в суспільстві, яке і до того було сповнене суперечок стосовно питань, які не мають простих рішень.

Сьогодні вам може здатися, що цей конфлікт втратив свою актуальність, бо його зовнішні атрибути (як ото рамки з Дякую) були прибрані та поховані десь на кладовищі історії соціальних мереж. Та як тільки приходить 24 серпня, «латентність» цього конфлікту відразу втрачає свою силу і він виринає на просторах українського інтернету (читай суспільства) з новою силою. Клуб "25%" починає строчити пости про рагульство, малоросів та безсмак та все у тому роді. Маси, тобто умовних "73%" починають захищатися, бо вони справді люблять Винника, Монатіка, Сердючку, Полякову. І от ми знову маємо чіткий поділ на маси та еліти, на розумних та дурних, які намагаються, щось один одному довести за допомогою образ й приниження.

Розділи маси та еліти і ти отримаєш плацдарм для побудови авторитаризму. Еліти завжди краще розбирались в справах держави, вони завжди першими помічають тінь диктаторського режиму. У нас як мінімум є два успішні кейси боротьби: «Помаранчева революція» та «Революція гідності», де маси грали важливу роль, але тригерами були, якраз еліти, які закликали людей до боротьби з несправедливістю.

Що буде, якщо ізолювати маси від еліт? Чи знайдуть перші час та можливість, щоб зрозуміти складну та заплутану реальність сучасної політики? Як показує практика в цих людей просто немає часу для таких складних рухів, вони повинні думати про те, як прогодувати родину, яка від провальної економічної держави весь час перебуває на межі бідності. Масам потрібні прості відповіді на складні питання. І якщо еліти не хочуть давати їх, то люди починають шукати лідерів серед мас.

Кого там можна знайти? Питання риторичне. Росіяни наприклад знайшли там Путіна, білоруси Лукашенка, німці свого часу так витягли Гітлера. Чи потрібна нам така лотерея? Сумніваюсь. Це буде явний крок назад в ХХ століття, яке було сповнене насильства, страху та інших неприємних речей. Думаю, що кожен згодиться, що нам не потрібний такий регрес. Ми маємо йти вперед, а не повертатися назад.

Що потрібно зробити? Перш за все збавити рівень емоцій та прийняти реальність такою, яка вона завжди була та є на сьогодні. Відійти від того ідеального образу українського суспільства та прийняти його справжнім, неідеальним, заплутаним, погано освідченим та постійно заклопотаним. Нарешті почати справжній, національний діалог, без образ, без принижень з розумінням. Маємо шукати не однозначне рішення для проблем, а компромісний варіант, який зможе врятувати країну та повести її в майбутнє. Інакше ми просто провалимось в дике минуле, у якому ми завжди були мовчазно жертвою на бійні.