Україна яка вона є, зовсім не схожа на ту яку хочуть бачити деякі люди. Тут нема патріотів у вишиванках, немає чистої української мови, майже не дивляться українських стрічок та слухають швидше Сердючку ніж Казку. Так, тут іноді сумують за Радянським союзом, бо тоді вони були молоді, здорові і не потрібно було звертатися в аптеку, розбиратися з сенсорним телефоном та відкривати для себе Гамерику у вигляді електронних рецептів. Звичайно, тут дивляться квартал 95 і щиро сміються його жартам, Притула і Дизель тут не в такій пошані, його люблять більше західники, як то кажуть за колорит, але захід то не вся Україна, а лиш її частина. Так, тут телевізор і робота забирають більшу частину життя, тут майже ніколи не чули про Жадана, Андруховича, але це і не дивно. Не до читання коли страшенно болить спина.

Правда робота тут швидше хобі ніж заробіток. Прекрасна справа, щоб вбити час та прогодувати себе холодною зимою. Робота не приносить коштів достатньо. Тому більшість молодих людей десь там за кордоном у Гданську, Любліні, Катовіцах, Празі, Броно, Карлових Варах. Кому пощастило більше той у Фінляндії, кому ще більше в Германії та Данії. Найбільш кмітливі полетіли по work and travel в США і там сходить їх зірка. Ті хто провтикав шанс, тепер подають кожен рік на грінкарт з надією на краще життя. Серед 23-трьох мільйонів учасників з різних країн світу 1 450 487 осіб це українці. І це не біда, хороші люди завжди шукають кращого життя.

Тепер правда менше ганяють до Росії. Їх стало менше, набагато, але тут і досі їздять. Правда це не від доброго життя. Бо їдуть туди за звичай через роботу, або до родичів, так би мовити кровні зв'язки. В мене самого родичів багато, але правда я ніколи не був ні в Росії, не Москві. Не хочу відчувати себе в скляній коробці, або як казав хтось великий: «тюрмі націй». Мені це не до смаку. Правда я не вони, а вони логічно не я. З початку 2017 року кордон в той чи той бік перетнуло приблизно 3,1 мільйона українців, раніше ця цифра підходила до 8 мільйонів. Кордон відкритий, не всі однаково ставляться до війни та й України загалом. Це не втеча, це переливання сірих мас, вони не підуть воювати, принаймні більшість з них. Та притому всьому вони не залишать Україну,бо це їх дім. Дехто з них аполітичний, а потім голосує за Опоблок. Дехто мовчить, їде в Москву, косить кеш, приїжджає сюди і голосує за правильних людей.

Україна це каша. Не треба думати, що ті хто ганяють на захід кращі за тих хто ганяє на схід. Вони так само не розуміють, що воно і як. В їхньому світі теж немає війни, вони можуть дозволити собі голосувати за Опоблок, Шарія, Ляшка. І це зовсім не говорить, що вони проти України, зовсім ні. Вони просто не розуміють, не мають часу розбиратися та і по справді не хочуть. Вони ходять в церкву московську, говорять крамольні речі і іноді здається, що можуть загнати ніж в спину, але вони слабаки – сіра маса. Так, вони дивляться «Сватів», бо там одна держава, мир та квітучі сади. А яку альтернативу дали з вами ми ? Шароварна Україна, більшість фільмів жахливі та тупі. Про серіали взагалі мовчу, жоден з них не конкурент «Сватам», принаймні в цій Україні.

З початку відкритої російської агресії проти України, яка розпочалася вже майже шість років тому на Донбасі, загинули майже три тисячі українських військовослужбовців. І тут не можна відділити добрих Українців від поганих. Українців із двох Україн. Разом воюють усі. Так, спочатку це були добровольці, вони воювали щиро та завзято, з патріотичних міркувань, вони справжні герої, молодці. Потім пішли хвилі мобілізацій, брали до лав армії далеко не патріотів, брали до лав армії усіх. І тут тепер не можна відділити кращих від гірших та навпаки. Погана Україна, неосвічена, теж давала на смерть своїх синів.

Це інша Україна, дитинко, тут зовсім не так, як у Києві. Тут зовсім інша середня зарплатня, на неї тяжко прожити. І слова про те що потрібно зав'язати тугіше паски, слабко в'яжеться з грошима для Косюка та Свинарчуками. І це правда. Газ для населення має бути за ринковими цінами. І це правда. Зарплата теж має бути ринковою. Ні я не свідок «зубожіння» та «тарифного голодомору». Інша Україна вимагає, щоб я говорив про це, інакше буде біда. Вона втомилася. Вона не патріотична, вона хоче спокою, справедливості, інакше буде біда. Сьогодні це Зе команда, а завтра хто знає, можливо Опоблок. Серед бідних не буває патріотів, бо хочеться їсти. Інша Україна, вона така, сувора і зовсім не справедлива. Вона терпить своїх місцевих начальників, феодалів, а потім б'є під дих, перекидає мажоритарну з голови до ніг. І якщо новий месія зуміє цим скористатися, то отримає всю владу, навіть на місцях, аж до сільських голів.

Інша Україна вона довіряє, дуже часто не тим людям. Та це й не дивно, немає часу розбиратися, потрібно слухати куплених експертів, а вони завжди, як відомо тягнуть під того кого потрібно. І потім приходить біда. У вигляді Яника чи Порошенка. Яник не вартий нашої уваги, з ним все ясно. Порошенко кращий за нього в раз сто, це кажу не я, а інша Україна. Однак, він прагнув побудувати Українську Білорусь. Замкнути страхом на собі усі гілки влади та правити, як такий собі проукраїнський бацька. Як він помилявся, страх не діє на іншу Україну, він викликає відразу. Путін або я ? Що правда. На смітник історії. Інша Україна, не Білорусь, вона надто бідна, хоч і працьовита, вона хоче вірити в краще життя.