Якось молодий рабин прийшов до старого досвідченого ребе і спитав: «Шановний, скажіть мені, чи є така давня традиція — підводитися з місць, коли співають Шма Ісроейл?» — «Нема». «А скажіть», — не вгавав молодий колега, — «Чи є така традиція — сидіти, коли співають Шма Ісроейл»? — «Нема». «Що ж мені робити», — побивався далі недосвідчений ребе, — «У нашій синагозі посітйно сперечаються, сидіти чи стояти, коли співають Шма....» «О!» — пожвавися старший, — «А от така традиція якраз є!»

Ялинка чи дідух? Пшениця чи рис? Нарешті, 25-го чи 7-го? До нового року чи після? Православне чи католицьке? «У нашій синагозі» теж не бракує суперечок, чи не так? Ні, навіть не сподівайтеся, я не дам «відповідей в останній інстанції» на жодне з цих запитань-провокацій (хіба скажу, що сам думаю). Але нумо, поглянемо на Різдво Христове, зокрема, на дату та деякі традиції його святкування, час від часу змінюючи оптику, ніби в калейдоскоп. Ану як щось цікаве побачимо. Ну чи вже знайома картинка стане ледь чіткішою та об'ємнішою.

 

 

У перші століття історії Церкви Різдво збігалося з Богоявленням і святкувалося 6 січня. Грецьке слово «Епіфанія» означало «Богоявлення» у сенсі не лише оприявнення божественної природи Ісуса Христа при його хрещенні, а і його фізичну появу на Землі в людському тілі, тобто його народження. Цікаво, що тлумачення свята дещо відрізняло західну і східну традиції ще за за багато століть до появи власне католицизму і православ'я. Східна Церква святкувала Богоявлення як свято, у якому поєднувалися Різдво і Хрещення в Йордані. А західна церква відносила до Богоявлення ще і чудо в Кані, і намноження хлібів, і часом навіть воскресіння Лазаря... Врешті стало очевидно, що всього цього забагато для одного дня, тому і вирішили Різдво святкувати окремо. І гуртом, на третьому вселенському соборі в Ефесі аж у V столітті, домовилися святкувати його 25-го грудня.

25 грудня, 6 січня... Знайомі дати, правда? Але якісь «не такі», шосте замість сьомого чомусь, і акценти дивні. І жодного слова про юліанський чи григоріанський календарі. Чому ж? Тому що григоріанський календар з'явиться через тисячу років з гаком і про нього ми ще поговоримо. Єдине, що від чого я хотів би тут усіх застерегти, то це від тверджень на кшталт «від часів Хрещення Русі ми святкували Різдво за православною традицією 7-го січня». У час Хрещення Русі не існувало офіціного розділу на православ'я та католицизм (хоча і розбіжності вже були, і 988, рік Хрещення, і 1054, рік розділення на католиків і православних, це роки за мірками історії досить близькі, визнаю, але ж, але ж). І Різдво 7-го січня святкуватися не могло. Хіба що з огляду на Візантійську (читай грецьку) традицію могло за інерцією змішуватися з Богоявленням і святкуватися 6 січня. Відповідно умовний Різдвяно-Йорданський святвечір, якщо такий і був, то був 5-го, напередодні свята. Дивно, правда? Насправді ні, якщо нікому не довзволяти маніпулювати собою з гаслами про «споконвічність традицій» і спокійно дивитися на факти. Бодай на ті, що відомі. Наприклад на той, що навечір'я Різдва вже 5 століть на ту пору як було 24-го грудня.

 

 

Згадаймо, що люди жили на Землі і до Різдва Христового. А на землях сучасної України — до Хрещення Русі. Хтось би спитав словами героя відомого анекдоту «Та хіба ж це життя?» І можливо навіть мав би рацію, навіть у богословському сенсі. Але ми зараз не про це.

Люди давно обробляли землю і спостерігали за зірками. І добре знали, що 25-го грудня, після того, як день перестав скорочуватися, побув найкоротшим і пару діб незмінним, він починає нарешті приростати. Народжувалось нове сонце, як казали наші пращури. Рік повертав на весну. І ця астрономічна точка відзначалася в той чи інший спосіб практично в усіх культурах чи релігіях. І їй присвячувалися обряди, пісні, традиції. Різні у різних культурах. Хоча так чи інакше вони про одне. Про повернення життя. Про народження. Про оновлення. Про тяглість від предків до нащадків. Про здобутий минулоріч урожай і сподівання на новий. І коли постало питання, коли святкувати Різдво — то коли ж, як не в день народження сонця. У перші століття Церкви були ще версії — у день сотворення світу, бо відомо ще з старозавітних часів, що світ був сотворений 25 березня (залишмо генезу цієї дати за межами цієї статті, просто прийміть до відома). Але з часом цей день — 25 березня як день сотворення світу — лишився днем Благовіщення. Днем, коли ангел сповістив Діві Марії про непорочне зачаття. Відповідно, за законами людського тіла і людської природи, які прийняв на себе Христос, через 9 місяців мало відбутися Різдво. Яке ми досі й святкуємо.

 

Але уявіть, апостоли чи пізніші проповідники приходили проповідувати різним народам і приносили з собою це свято — що вони бачили? Разом з іншими давніми язичницькими звичаями вони знаходили й різні способи святкування зимового сонцевороту. На наших землях вони знайшли, зокрема, колядування і колядки. І побачили, що оспівування народження сонця і оспівування народження того, хто це сонце сотворив не суперечать одне одному. А навпаки, посилюють. Оспівування, проспівування всього найважливішого, живе у наших генах тисячоліттями. І коли сучасні етнологи досліджують деякі колядки — вони недарма чують в них архаїку, давнішу за християнські звичаї.

Я недарма так рясно згадую сонце. Тільки-но уявіть. Вся повнота Церкви вже тисячу років як домовилася між собою, що Різдво святкується тоді, коли сонце повертає на літо. І що Воскресіння святкується першого недільного дня після повного місяця після весняного рівнодення. Аж гульк — а рівнодення і його календарна дата не збігаються. На десять днів!

 

 

І тут виявилася іще одна відмінність між раціональністю західної і схильністю до трансцеденції східної церкви, які на ту пору вже 5 віків офіційно були розділені з взаємними анафемами включно.

На заході сказали:

- Календар не вказує точно на рівнодення? Поправимо календар.

На сході сказали:

- Календар не вказує точно на рівнодення? Проігноруємо рівнодення.

 

На заході запровадили новий календар, викресливши 10 днів зі вжитку (у Нідерландах приєдналися до реформи так «вчасно», наприкінці грудня, що люди залишилися взагалі без Різдва). На сході ж подекуди сповідують принцип «це не Пасха рухається відносно календаря, а календар відносно Пасхи» і взагалі не переймаються астрономічними невідповідностями, які нині вже становлять не 10, а 13 днів. Через сто років Різдво за Юліанським календарем припадатиме на 8 січня, а не на 7-ме? Ну і що?

Дехто, правда, у Східній Церкві потім спохопився і у 1923 році розробили новоюліанський календар, який аж до 2800 року збігається з григоріанським і «ставить Різдво на астрономічне місце», тобто на 25 грудня. А дату Пасхи, не менш, а може і більш важливу за дату Різдва, але про це згодом, і далі рахують за старим, юліанським календарем, залишивши астрономічному кесарю — астрономічне кесареве, а пасхальну містику — пасхальній містиці. Воістину євангельський компроміс, хіба ні?

 

 

До речі, якби ви спитали у давніх отців церкви десь тако аж по 15 століття чи поставили вони вже ялинку на Різдво, вони б сильно здивувалися. Їх почали ставити лютерани. Перша історична згадка про ціле дерево, встановлене і прикращене до свята — 1510 рік! А знаєте, коли першу ялинку поставили у Ватикані? У 1982 році! Ну не любили там протестантів та їхні традиції. Так само як і православні з греко-католиками не любили католиків на українських територіях, чому й ідея нового календаря «не зайшла», на тлі тогочасної ворожнечі, але я відволікаюсь. Цікаво, що ще під час сатурналій у Давньому Римі храми прикрашали вічнозеленим плющем, а в сценах-містеріях про гріхопадіння Адама і Єви що з 14 століття розігрувалися в церквах фігурувало вічнозелене ж таки дерево візнання добра і зла. Тож прообрази у ялинки були. Але сама ялинка і різдвяні вінки — це таки до Мартіна Лютера і його німецьких послідовників. Звідти вона приїхала за Петра І до царської Росії і потім вже до нас в Україну. А що у нас було до того? Там, де не було протестантів (а їх в Україні було чимало, насправді, так що і без Петра ялинка могла спокійнісінько до нас доїхати) і до них — був дідух. Перший сніп з найкращого збіжжя, який зберігався від зажинок аж до Різдва, коли урочисто вносився до хати, символізуючи духів предків, добробут, втілюючи сподівання на добрий новий врожай. Суто хліборобська історія, абсолютно архетипічна для наших теренів. З того ж хліборобського, глибоко дохристиянського, але такого, що йому ніяк не суперечить, звичаю походить і кутя. Пісна страва з пшениці, яку готують тричі. На Святвечір Різдва, на Василя та на Йордан. Чому її в Україні подекуди готують з рису, не уявляю. Хіба бо більшовики-атеїсти знову постаралися і піди знайди ще ту пшеницю, особливо у Хрущовські часи. Але зараз не Хрущовська відлига, і це у Китаї, а не у нас молитва «Отче наш» містить рядки «рис наш насущний дай нам днесь». У нас хліб це таки пшениця, тож облишмо рисову кашу нашим далекосхідним братам. Колись зустрінемось з ними якось на Різдво на уральській ділянці українсько-китайського кордону, там кутю з рису і спробуємо.

 

 

А за 9 місяців до того, 25 березня, якраз на Благовіщення, що нарешті збігається з днем сотворення світу, ми згадаємо, що колись святкували його 7-го квітня. Згадаємо як розбіжності у поглядах, загарбницькі настрої, чиїсь імперські амбіції і звичайніснька пропаганда (“одін народ", "какая разніца", "общая купєль" і т. д.), як інструмент їхнього втілення, призводили до того, що ми жили з сусідами і братами во Христі (по ділам, а не на словах братами) у фактично різних астрономічно-календарних реальностях і... зітхнемо з полегшенням: "Христос народився! Славімо Його!!!"

 

(Далі буде)