Щороку у січні Україна та її історична пам'ять стають об'єктами атак з боку різних держав. Польща, Угорщина та Ізраїль не гребують навіть найменшим шансом, аби назвати Степана Бандеру поплічником нацизму і звинуватити у злочинах ОУН та УПА.
Так, 2 січня на сторінці свого акаунту у Twitter посол Ізраїлю Джоель Ліон засудив марш Бандери в Києві. «Ми рішуче засуджуємо будь-яке прославляння пособників нацистського режиму. Час для України примиритися зі своїм минулим», – написав дипломат. 6 січня його підтримав польський колега Бартош Цихоцький, який теж засудив діяльність Степана Бандери. «Сироти від ідеолога злочину і ненависті „нехай відступлять назад і нехай посоромляться“, – написав посол Польщі.
При владі Петра Порошенка, який активно позиціонує себе націоналістом, такі випади також були звичним та регулярним явищем, на яке лише зрідка реагував міністр закордонних справ Павло Клімкін. Ба більше, деякі радикальні організації Польщі та Угорщини навіть заявляли про свої претензії на території України, що є прямим порушенням нашого суверенітету.
Міністри Володимира Зеленського стали більш активними у цих „діалогах“, реагуючи на подібні заяви інших держав. Як Вадим Пристайко, так і Дмитро Кулеба здебільшого звертали увагу на шовіністичні заяви представників наших сусідів. Проте у 2021-му щось пішло не так і нові висловлювання послів Ізраїлю та Польщі залишились без належної відповіді.
То чому інші держави постійно нападають на нашу історичну пам'ять і як Україні варто реагувати на такі „претензії“? Про це журналісту ІА „Вголос“ розповіли експерти.
Ці випади у бік наших історичних постатей є частиною спадку радянської пропаганди. Як би критично не були налаштовані світові суспільства щодо нашого минулого, СРСР посіяв зерна розколу серед наших людей. У нас були певні періоди складних відносин із Польщею, особливо у двох минулих століттях. Тоді відбувались загострення стосунків навколо того, що певна частина України, а саме західна Україна, перебувала у складі Польщі, відповідно там мали місце певні етнічні „тертя“, які перетворювались у провокації з боку НКВС.
Тому нам, по-перше, потрібно робити справжні історичні дослідження і приводити якомога більше фактів, які були б науково та історично доведені. По-друге, все це має інформаційно супроводжуватись назовні країни, але в першу чергу це має стосуватись самих українців. Наше розколене суспільство має нормально сприймати цю інформацію і наступні покоління повинні вважати це своєю історичною спадщиною. Це історія України та її боротьби за незалежність.
Я думаю, що причиною такого стану речей є те, що сьогодні в нашій країні навряд чи можлива націоналістична еліта. Нам необхідно виховувати нове покоління політиків та державних службовців, які будуть патріотичними та відповідальними щодо свого виборця, свого минулого і свого майбутнього. Проте сьогодні в мізках українців все ще домінує спадок Радянського Союзу. Сучасна влада намагається не політизувати це питання і, можливо, це правильно. Чим більше це питання відривається від історичних досліджень та освіти і піднімається „на прапори“, тим більше воно політизується із точки зору інших країн.
Все це робиться із часом. Прогрес у дослідженнях своєї історичної пам'яті є очевидним, незважаючи на те, як його намагались зупинити. Я маю на увазі і голодомор, і всі інші трагедії. Тому чим менше у цих питаннях буде політики, тим швидше суспільство це все сприйме.
Відсутність справжньої української еліти дозволяє іншим державам робити такі заяви
На мою думку, будь-яка заява з боку представників інших країн, особливо офіційних, має бути відрефлексована з боку Міністерства закордонних справ у першу чергу. У залежності від того, наскільки ця заява зачіпає інтереси України, її можна розцінювати навіть як втручання у внутрішні справи та політику. На жаль, цього року такої реакції не було з боку чинного міністра закордонних справ.
Також я вважаю, що крім офіційних заяв МЗС, на таке мали б реагувати депутати парламенту. Вони мали б публікувати свої думки щодо цього хоча б на своїх сторінках у соцмережах. Тобто, рефлексія на такі вислови інших держав має відбуватись у всьому українському політикумі. Тоді наші сусіди будуть розуміти, що наш політикум згуртований і всі їхні заяви можуть так чи інакше позначитись на наших стосунках не лише на офіційному рівні, а й на стосунках із тими ж нардепами і таке інше. Саме відсутність справжньої української еліти дозволяє іншим державам робити такі заяви. Таке роблять по відношенню до тих країн, які не дають адекватної відповіді, тому ми й ходимо по колу. Мова йде про державну еліту, яка, незважаючи на всі внутрішні протистояння, виступає єдиним фронтом у питаннях зовнішньої політики. У нас цього, на жаль, немає навіть у той час, коли в державі йде війна.
Я вважаю, що Україні слід спокійно реагувати на такі випади. Ми маємо змиритись із тим фактом, що інші не будуть дивитись на історію нашими очима, а ми, у свою чергу, не зобов'язані дивитись на минуле очима інших держав. На цю тему є прекрасна книжка Ярослава Грицака „26-й процент“, де він пише якраз про політику пам'яті та історію. У цій книзі все зводиться до того, що треба змиритись із тим, що не може бути одного погляду на історію. Нам треба жити не минулим, а майбутнім.
А що стосується самого Ізраїлю, то я б їм порадив вчити історію України не за російськими книжками. Їхні постійні ескапади свідчать про те, що вони вивчали нашу історію за російськими або навіть за радянськими підручниками.
Посли держави, які працюють в інших країнах, не мають права втручатись у їхні внутрішні справи. Посли Ізраїлю та Польщі грубо порушили дипломатичний етикет. На мою думку, ці люди більше не можуть представляти інтереси своїх держав в Україні, бо підірвали довіру до себе. Думаю, що наша влада мала б вимагати в урядів Ізраїлю та Польщі, аби вони відкликали цих послів. Ми маємо дати чіткий сигнал, що для нас є неприйнятним втручання у наші внутрішні справи та історію.
Очевидно, що на це не здатна жодна українська влада – ні Зеленський, ні Порошенко. За часи президентства другого теж лунали такі висловлювання від послів держав, які сповідують націоналістичні принципи, але президент нічого не зробив. Це яскравий випадок українофобії і ненависті до України, її національних героїв і несприйняття нашої історії. Жодна поважна нація не „топчеться по могилах“ і не паплюжить мертвих героїв інших держав. Степану Бандері вже не треба нікому нічого доводити – він національний герой країни, яка воює під його червоно-чорним прапором і вітається його гаслом „Слава Україні“. Тому ці посли отримали свою славу Герострата.
Петро Порошенко, наприклад, не звання Героя України ні Бандері, ні Шухевичу, хоча дуже піарився на націоналізмі
З іншого боку, ми, українці, маємо чітко дати зрозуміти, що ми не дозволимо нікому ганьбити пам'ять наших героїв. Але наразі вони бачать, що ми не стоїмо „горою“ за свою історичну пам'ять, тому собі таке дозволяють. Той же Петро Порошенко, наприклад, не відновив звання Героя України ні Бандері, ні Шухевичу, хоча дуже піарився на націоналізмі. Я особисто намагався зробити так, щоб у Києві з'явився проспект Бандери та Шухевича, але Банкова дуже сильно „вставляла палки в колеса“.
Такі дії чи заяви представників інших країн – це неприхований акт агресії, пов'язаний із тим, що вони відчувають слабкість української держави. Польща та Ізраїль розуміють, що у таких „акціях“ вони мають такого сильного союзника як Росія. Я взагалі не здивуюсь, якщо за деякий час ці країни будуть робити спільні заяви із Москвою, бо нікому із них не вигідна сильна Україна.
Такі речі призведуть лише до погіршення ставлення українців до ізраїльтян, поляків та їхніх країн. Нам треба зрозуміти, що кожна держава має право на власних героїв. Жанна д'Арк, яка є героїнею Франції, ніколи не буде героїнею для англійців, але посол Британії не дозволяє собі подібної поведінки.
Наша влада має бути більш українською. У Польщі завжди править польська еліта. Вона „ліва“, „права“, „зелена“ чи „в крапочку“, але вона польська. Таке ж в Ізраїлі. А в нас такого немає. Україна – постколоніальна пограбована нація, де чужинці досі займають ключові позиції в політиці та економіці. Наведу приклад: на західній Україні в один час головами обласних рад були „свободівці“. Йдеться про Львів, Івано-Франківськ та Тернопіль. Це прикордонні області з Польщею і тоді у них були прекрасні стосунки з цією країною, де при владі також були націоналісти. Проте тоді сторони поважали одна одну. Поляки знали, що коли вони приїдуть до Львова, тут ніхто не буде торгувати національною гідністю та історією. Тут не дозволять ганьбити наших героїв і будуть з повагою ставитись до героїв Польщі. А зараз польська сторона розуміє, що сьогоднішній владі України, як і попередній, байдуже до своєї історичної пам'яті.