«Як Україна виходить з війни» — велике аналітичне дослідження у двох частинах про те, як і де може завершитися війна. У ньому зібрано й опрацьовано всю доступну на сьогодні інформацію — позиції сторін, документи на столі, заяви лідерів, дані провідних аналітичних центрів. Кожну частину можна читати окремо. Це перша — про те, у якому глухому куті опинилися переговори, чому Україну затиснуто між двома союзниками і чому, попри це, її позиція сильніша, ніж видається ззовні.

Як Україна виходить з війни. Частина 1: чому позиція України сильніша, ніж здається

Війну вперше за чотири роки обговорюють не як «чи закінчиться», а як «коли і якою ціною». Україну ведуть до миру два союзники з протилежними цілями, і кожен тисне саме на неї — та з Києва видно інше: попри всю затиснутість, переговорна позиція України сильніша, ніж здається ззовні. І Київ дедалі впевненіше грає за столом, якого ще навіть не накрили.

Спершу — питання, яке всі обходять: де?

Перш ніж домовлятися про суть, сторони мають домовитися про географію. І вже сам вибір місця — це карта позицій: кожен можливий майданчик є чиєюсь прихованою перемогою.

Реально на столі два варіанти.Стамбул, який Зеленський називає найреалістичнішим: Туреччина приймала переговори ще в березні 2022, веде обміни, тримає канал з обома столицями. ІАбу-Дабі: на початку 2026 ОАЕ провели два раунди, там відбувся обмін на 157 українців, а сам Путін назвав Емірати можливим місцем зустрічі з Трампом. Обидва — поза Європою, і це не випадково.

Бо Європу зі столу фактично вибили.Кая Каллас у Лімасолі28 травня прямо визнала: ЄС ніколи не буде нейтральним посередником, бо він на боці України. Був і символічний варіант —Ватикан. Лавров відкинув його з показовим аргументом: католицький престол, мовляв, неналежне місце для «двох православних народів». Держава, якій байдуже до віри в усьому іншому, раптом згадала про православну спільність — рівно тоді, коли це дало зручний привід відмовитися від нейтральної рамки, де моральна вага тиснула б на Москву, а не на жертву.

Далі спрацьовує метод виключення, і він сам по собі діагноз. Європа й її нейтральна орбіта відпадають. Пострадянський простір — теж: Казахстан був би цікавий (Токаєв грає багатовекторність між Москвою, Анкарою й Пекіном), але апарат держави надто пронизаний російськими спецслужбами для розмов про нейтралітет. Азія в орбіті Китаю не годиться, бо Китай — зацікавлена сторона. Показовий приклад оманливого варіанту — Кіпр: здається нейтральним, а насправді не годиться нікому. Для Києва небезпечний якбагаторічний хаб російських грошей; для Москви вже неприйнятний як член ЄС, що хитнувся на Захід. Іронія в тому, що саме на Кіпрі Європа й оголосила про власну небезсторонність.

І тут — головне, що ховається за географією: питання не в тому, де поставлять стіл, а в тому, хто за ним сяде. Путін досі уникає особистої зустрічі із Зеленським, посилаючись на те, що «умови не створені». А поки він її уникає, будь-яка адреса вторинна.

Чому саме зараз

Розмови про мир спалахували й раніше — і гасли. Змінилося те, що про закінчення війни заговорила сама українська влада, з конкретними строками. 20 травня Зеленський заявив, що гаряча фаза може завершитисядо листопада— за умови гарантій безпеки; Арахамія уточнив, що наступнішість місяцівмають стати часом «стабілізації», а Буданов отримав доручення спробувати зупинити війнудо зими. Коли перші особи синхронно говорять про осінь — це вже не оцінка, а підготовка.

Під словами — цифри, і вони вперше працюють на переговори. За данимиРади з міжнародних відносин, утрати Росії перевищують 30 тисяч осіб на місяць — більше, ніж вона набирає, кожного місяця від грудня 2025; лише в січні 2026 розрив сягнув дев'яти тисяч. За такої динаміки Росія здатна закінчити рік без жодного значного територіального здобутку. І ось деталь, що перевертає звичну картину «це Україна хоче миру»: за даними розвідки,Москва у власних документахвизначила закрити «українське питання» до 2026 року — бо інакше відстане від США й Китаю на десятиліття й назавжди стане регіональним гравцем. Вікно відчинене з двох боків.

Що вже на столі

Парадокс моменту: угода майже готова — і саме тому застрягла. Після зустрічі з Трампом наприкінці грудня 2025 Зеленський сказав, що погоджено90 відсотків. Решта десять — три вузли: території, Запорізька АЕС, гарантії безпеки. Найтугіший — територіальний: після падіння Покровська Москва звузила вимоги до Донбасу, але хоче отримати за столом частину Донеччини, якої не взяла силою за чотири роки — укріплену агломерацію Краматорськ–Слов'янськ, об яку розбивалися всі наступи. Тобто виторгувати те, чого не здобула на полі бою.

Варто чесно сказати, на що Україна вже мовчазно погодилася. Київ де-факто прийняв, щоне поверне території військовим шляхом, що частину Донеччини доведеться демілітаризувати, і що про вступ у НАТО найближчим часом не йдеться. Останнє підтвердив сам Альянс: 3 червня в Києві генсек Рютте заявив, що шлях України «незворотний», але консенсусу немає — натомість Київ отримаєгарантії безпекизамість вступу. Відкрив Київ і двері до референдуму щодо територій, як вимагає 73-тя стаття Конституції. Це не капітуляція — це визнання реальності.

І тут проступає головний парадокс літа. Саміт НАТО 7–8 липня проходить в Анкарі, але його порядок денний — не запрошення України, а перерозподіл тягаря й скорочення присутності США в Європі. Прискорення вступу хочуть балтійці й Чехія, гальмують саме «локомотиви» — Франція, Німеччина, США. Виходить розрив: безпекова доцільність штовхає Європу інтегрувати українську армію, а політична воля ще не дозріла. Саме цей зазор і визначає, чим заміняють відсутній членський парасоль — і робить гарантії головним предметом торгу.

На столі два конкуруючі документи.«План 28 пунктів"з проросійським ухилом: фактичне визнання Криму, Луганщини й усієї Донеччини за Росією, заморозка Херсонщини та Запоріжжя, демілітаризовані зони. Ієвропейсько-українська контрпропозиціяна 19–20 пунктів: відлік від лінії зіткнення, стеля армії 800 тисяч, гарантії, жодної амністії, території — лише після припинення вогню. Поверх усього — умова, якуСША поставили прямо: гарантії в обмін на підписання.

Україна перестала чекати

Поки про Україну сперечаються в чужих столицях, Київ перестав бути об'єктом і почав диктувати власну рамку. У травні Зеленський через російського олігарха Романа Абрамовичапередав Путіну таємний сигнал— уперше за повномасштабну війну згоду на особисту зустріч. Коли канал не спрацював, 4 червня з'явивсявідкритий листіз пропозицією прямих переговорів і повного припинення вогню. Путін відповів відмовою, назвавши лист написаним "з елементами хамства". Низка оглядачів вважає, що лист і був розрахований на відмову — щоб перекласти провину за зрив на Москву. Хід досяг мети: звинуватити Київ у зриві Росії не вдалося, бо Україна заявила готовність навіть до виборів і референдуму, щойно РФ припинить вогонь.

Паралельно працюють інші канали. 8 червня Зеленський провів "дуже позитивну"телефонну розмовузі спецпосланцями Трампа — Стівом Віткоффом і Джаредом Кушнером, де передав їм українські дані про реальну позицію Москви. Посли Франції, Британії й Німеччини окремозустрілися з МЗС Росії, а самі країни Е3, за данимиBloomberg, хочуть провести переговори з Москвою вже наступного місяця. І Київ має власну рамку прийнятного: не папірець, агарантії на 30–40–50 років, розміщення американських військ і "коаліцію охочих", оформлені в п'ять окремих документів, частину яких має затвердити Конгрес США. Це вже не позиція прохача, а позиція сторони, яка знає, чого хоче, і змушує інших реагувати на власні умови.

Два союзники, дві протилежні цілі

Найбільша пастка для України — не Москва. Москва — зрозумілий супротивник зі зрозумілими вимогами. Пастка в тому, що два головні союзники Києва хочуть від миру протилежного — і кожен тисне саме на Україну.

Трампу потрібен сам факт зупинки. Не справедливий мир, не покараний агресор — а підпис і заголовок "я закінчив війну". Для цього Вашингтон тисне не на Москву, а на Київ: СШАпов'язали гарантіїз підписанням і поступкою Донбасу. Швидкий мир будь-якою ціною краще за справедливий нескоро, бо перший можна показати виборцю вже зараз. Україна цікавить Трампа не як жертва, а як перешкода, що заважає оголосити перемогу.

Європа хоче протилежного — миру "правильного". Замість призначати посередника Брюссель готує перелік вимог до Москви: невизнання окупованих територій, репарації, повернення викрадених дітей, виведення військ із Грузії та Молдови. Список настільки максималістський, що сам стає гальмом — на такі умови Москва не піде, а отже, європейський підхід об'єктивно віддаляє припинення вогню, навіть якщо суб'єктивно Європа щиро за Україну. І та сама Каллас визнала головне:«ми бачили тільки те, на що готова поступитися Україна"— а від Росії поступок не було.

Звідси нерв. Обидва табори, попри протилежні цілі, зійшлися в одному: тиснуть туди, де податливіше, — на Київ. Трамп, щоб швидше підписати; Європа, щоб не підписати "погане". Мир, продиктований квапливістю Вашингтона, і мир, заблокований принциповістю Брюсселя, — це два способи вирішити долю Києва без Києва.

Україна в чужій грі

Помилково думати, що все вирішується в трикутнику Київ–Москва–Вашингтон. Над ним нависає більша дошка. На вересень Трампзапросив Сі Цзіньпінадо США — отже, є дедлайн: Трампу вигідно прийти до зустрічі з головним суперником уже з "закритою" українською війною. Паралельно Тайвань відтягує увагу США: Сіпопередив про можливе зіткнення. А Іран уже одного разу зірвав графік — березневий раунд в Абу-Дабі відклали через удар США та Ізраїлю.

Над усім — ставка Трампа на те, що Україну до миру приведе Китай: "Китай маєвелику владу", казав він, і визнавав, що просив Сі "владнати", та той "зробив небагато". Бо Китаю ця війна вигідна — не як ідея, а як стан. Коли Сі у травні приймав Путіна, він приймав слабшого:за дні до тогоУкраїна вдарила по Москві сотнями дронів, а Росія вперше з серпня 2024 втрачала територію. Саме такий стан — Росія, ослаблена й залежна, але не розгромлена — для Пекіна ідеальний. Тому всі заклики Китаю до "довготривалого врегулювання" означають одне: не зараз, не швидко, на наших умовах. Ключ до української війни лежить не в Пекіні, хоч Вашингтон і хотів би його там знайти.

Отже, де і як закінчиться війна — вирішує не стіл, не відсоток території й не адреса переговорів. Вирішують важелі навколо столу. І тут головне: попри всю затиснутість, Україна має чим ці важелі тримати — власну зброю, власну рамку умов, перехоплену на фронті ініціативу. Її позиція сильніша, ніж здається. Який із важелів головний і чим це все може закінчитися — у другій частині.