Як набридло роками відбиватися від цілеспрямованого та мерзенного нав'язування почуття неповноцінності у якійсь «країні-груші»: ззовні її постійно і безкарно б'ють чужі; зсередини її постійно і безкарно трясуть та обдирають свої. Тепер же появився промінчик надії, що зрештою це свинство поступово вдасться припинити. «Промінчиком» є більша чіткість і зрозуміліша логіка дій влади, яка донедавна цих якостей не проявляла аж ніяк.

У чому ж причина нинішнього вражаючого «прозріння»? Очевидно, що її носіями не є люди, які на ситуативному політтехнологічному проекті «Слуга народу» вскочили у лоно влади глави держави, згодом – дещо менше – в законодавчу владу. Частково, але усе ж таки встигли взяти владу на місцях, тому що проект почав сильно здуватися, як і політтехнологічно накручені рейтинги Зеленського. Ті, хто не усвідомлено виконували побажання В. Путіна, щоб Президентом України став будь-хто, аби не Порошенко, навряд чи здатні на усвідомлені державницькі дії (тут ПОРОХОботи умиротворено усміхаються і пробачають мені слова про «Вождя на грейдері» в політтехнології «Сцена», наведені у статті «Порошенківське печиво з тарганом в сімейній упаковці»).

Такі давно назрілі, фахово-рішучі кроки дійсного захисту української державності, як ми бачимо сьогодні, не були свого часу здійснені Порошенком. Комплімент від Путіна Порошенкові був хоч й козирем, але бездарно використаним в агітації (тут ЗЕботи умиротворено усміхаються і пробачають мені слова про «тихеньке втулювання кіношно-телевізійного майдану у кожне помешкання» в політтехнології «Сцена», наведені у статті «Порошенківське печиво з тарганом в сімейній упаковці»).

Насправді ж минулі президентські вибори, як це показали наступні події, спровокували поглиблення розколу і внутрішнє послаблення країни, що відповідало інтересам внутрішніх і зовнішніх антидержавних сил. Порошенко, отримавши у першому турі 15,95 % голосів, у другому турі додав 8,5 % вимушених своїх союзників – противників Зеленського. Зеленський, отримавши у першому турі 30,24 % голосів, у другому турі додав 42,98 % вимушених своїх союзників – противників Порошенка. Виборці були політтехнологічно поділені на умовні 73 % ЗЕботів і 25 % ПОРОХОботів. Розпочалось інтенсивне нацьковування одних та інших, змушування вибирати якесь із двох «ботств», що з меншою інтенсивністю триває й донині. «Ботства» розкололи регіони, області, райони, знайомих, друзів і навіть родини.

Зеленський зверхньо відкидав очевидні здобутки Порошенка. Порошенко проявляв принципову бездіяльність, навіть якщо дії Зеленського становили очевидну загрозу досягнутого раніше в інтересах країни. Якщо це робилось тактично, задля перемоги на парламентських і місцевих виборах, то такі тактики надто дорого обійшлись нашому суспільству і державі. Практично два роки тривала безтолкова гризня. Зеленський доволі успішно експлуатував пугало Порошенка як «бариги», «злодія» тощо. Порошенко менш успішно експлуатував усезростаючу недолугість влади з «технологією 95-го кварталу» та вичікував.

І тут раптом Зеленський різко «прозрів», став робити кроки, яких ще декілька місяців тому ніхто й не сподівався. Але такі раптовості на високому рівні політики просто немислимі. Виглядає так, що була проведена добра підготовка і закладена добра основа для нинішніх дій. Нині з цього приводу можна представити лише здогади, які однак не позбавлені певного сенсу. Поглянемо ж на окремі події не з позиції здійснення політики, а з позиції проведення політичних спецоперацій, які суцільно застосовує противник щодо України.

1. Бажання припинення вогню під смішним гаслом «потрібно просто перестати стріляти», конфліктність Зеленського з досвідченими бійцями передової лінії фронту показували його професійну непридатність як лідера воєнного часу. Такі явища, безумовно, мають присипати пильність противника.

В результаті: інтенсивність вогню, а значить й втрати та внутрішня суспільна напруга від них зменшуються; перемир'я та умови розведення сил порушуються бойовиками, що фіксується місією ОБСЄ і створюється документальна доказова база незацікавленою стороною.

2. Складні, тривалі переговори, значні поступки, компроміси тощо, що супроводжували процес обміну військовополоненими.

В результаті: було публічно доказано, що полонені трактуються противником як заручники; обмін можливий тільки за умови використання слабких сторін противника (справа Цемаха); проблема полонених не буде вирішуватись тому, що це було і є засобом утримування функціональності путінського «контролера» Медведчука за українським політичним процесом як за Порошенка, так і при Зеленському.

3. Провальне призначення Фокіна заступником глави української делегації у ТКГ. Кращої для сепаратистів кандидатури знайти було просто нереально. Хіба посилати відкритого зрадника.

В результаті: кандидатурою Фокіна було публічно показано, що сепаратисти не ставлять за мету домовлятися. Отже, стало очевидним, що компроміс неможливий, так як не є метою сепаратистів.

4. Дивне призначення главою української делегації у ТКГ Кравчука – цього усе ще вправного «майстра ходіння між краплями дощу», спеціаліста поєднання непоєднуваного, наприклад ідеї «розмовляти з ворогом».

В результаті: Кравчук показав, що будь-які домовленості втратили будь-який сенс. Неможливість домовлятися стала доконаним фактом.

Якщо пройтись по наведених вище пунктах, то вимальовується наступна картина:

1. Україна терпіла і жертвувала меншою кількістю життів заради збереження більшої кількості життів (тут без сентиментів – реальна політика під час війни є жорстокою). Противник це сприйняв як слабкість, розуміє тільки силу. А це обґрунтування передумов силового варіанту.

2. Початок кінця (сподіваюся) розгалуженої російської системи внутрішнього контролю над Україною, спрямованої на ліквідацію України як держави.

3. В окупованому українському Донбасі владу мають не сепаратисти, а зрадники і вороги, яким поставлено завдання внутрішнього розтління усієї території держави.

4. Мінський процес провалений противником.

Наступний розвиток подій підтвердить або спростує правдивість викладеної схеми чи її елементів. Хотілось, звичайно, щоб підтвердились очікувані позитиви. Ознаки цього є. Це – політика щодо закриття антидержавних каналів, слідчі дії щодо Медведчука, активізація політики санкцій, часткова відмова від статусу «битого» на фронті.

Особливо показовим є оперативне реагування щодо топ-корупціонерів після розмови Зеленського з Байденом. Якщо раніше західні партнери ставили перед Україною вимогу проведення реформ і подолання корупції, то у цій розмові відбулась зміна цих пріоритетів. Боротьбу з корупцією поставлено перший план.

Сильно зіграти на українському політичному полі могла лише сильна фігура, чи фігури. Зеленський тут лише рупор. Рупором бути добре до того часу, поки існує опора на сильних фігур.

Як на мене, то нехай українські сильні фігури поки-що залишаються в тіні, щоб не повторити долі Вадима Гетьмана чи Георгія Кірпи.