Зараз усі обговорюють зустріч президентів США та Росії, котра відбулася нарешті у Німеччині та тривала непрогнозовані 2 години. Хоча, мабуть, саме це спілкування не може справити рішучого впливу на американо-російські відносини та місце в них України.

Зрештою, у світовій політиці найважливіші рішення, здебільшого, ухвалюються не за прямої участі «перших осіб», а через посередницькі механізми. Як у випадку класичної «човникової дипломатії» Г. Кіссінджера 70-х років минулого століття.

Тому я раджу звертати увагу не тільки і не стільки на самі зустрічі, їх протяжність та зовнішній антураж, скільки на дрібні та не дуже дрібні нюанси, які супроводжують будь-які подібні зустрічі, на те, хто стоїть поруч з лідерами, які теми піднімаються у їх виступах, що за підсумками такої події говорять для преси знакові спікери.

Наприклад, після зустрічі «перших номерів», російський «закордонний» міністр С. Лавров зробив дуже цікаву заяву. Він наголосив, що за підсумками зустрічі Путін та Трамп домовилися про створення «каналу між Російською Федерацію та США щодо врегулювання ситуації в Україні». Ідея ця сама по собі досить цікава, адже ясно, що одна зустріч жодного врегулювання не принесе, але довготривалі консультації через посередників – це зовсім інша річ.

Цікаво, що буквально напередодні зустрічі Трампа та Путіна, Державний департамент США призначив колишнього посла у НАТО Курта Волкера спеціальним представником по Україні.

Курт Волкер є кар'єрним дипломатом і спеціалістом по Європі, який також працював у Білому домі. З 2008 по 2009 роки він був постійним представником США при НАТО. Цікаво, що до призначення Волкер працював виконавчим директором Інституту світового лідерства Дж. Маккейна. Так, того самого непримиренного у своїй послідовній антиросійській позиції американського сенатора.

Очевидно, призначення Волкера – це «реверанс» у бік консервативних кіл республіканців. Мовляв, наші майбутні перемовини з Росією – це аж ніяк не «здача» американських інтересів і України зокрема. Маккейн підтвердить. Проте, поки що не зовсім ясно, яку саме роль виконуватиме Волкер у американо-російських перемовинах. Більше того, варто звернути увагу на той факт, що починаючи з 2009 року Волкер не брав участі в активній політиці. Тому має право на життя така думка, що насправді спецпредставник буде виконувати лише функцію інформування керівництва Білого дому про хід перемовин, а впливати на рішення буде фігура, яка поки що залишається «за кадром».

Тим більше, що «спливло» і інше, більш відоме прізвище – самого Г. Кіссінджера. «Мастодонт» міжнародних відносин та «піонер човникової дипломатії» раптово наприкінці червня зустрівся з російським президентом В. Путіним, де, за офіційною інформацією, обговорював американо-російські відносини та ситуацію в Сирії.

Водночас, ще в травні Кіссінджер мав зустріч з Д. Трампом, де так само обговорював позиції щодо Сирії та інших проблемних моментів американської зовнішньої політики. Зі сторони це виглядає як «запуск» чергової схеми з тієї ж самої «човникової дипломатії», де посередник зустрічається з лідерами, узгоджуючи позиції із кожною новою зустріччю.

Далі, повернемося до виступу Лаврова після останньої зустрічі Трампа та Путіна. Керівник МЗС висловив сподівання на «врегулювання українського конфлікту на основі Мінських домовленостей з урахуванням потенціалу контактної групи та Нормандського формату». Вся ця дуже заплутана та двозначна фраза містить у собі кілька ключових посилань: Нормандський формат, Мінські домовленості та «контактна група».

Отже, згадка про Мінські домовленості, очевидно, є свідченням того, що в Кремлі всерйоз сподіваються за допомогою Вашингтону «протиснути» варіант, коли Україна виконає політичну частину «Комплексу заходів». Мова про «особливий статус» ОРДЛО, амністію учасників подій на Сході, вибори на Донбасі та зміни до Конституції України щодо перерозподілу повноважень від Києва на місця (децентралізація). Саме «Мінські домовленості» надають Москві легітимне право вимагати цього.

Далі, згадка про Нормандський формат з боку Лаврова звучить дуже цікаво, адже США не входять до даної переговорної групи. Очевидно, у Кремлі сподіваються (чи переконані?), що США до нього приєднаються. Правда, не зрозуміло, хто і на які результати цього приєднання розраховує, але можна припустити, що вступ Вашингтону до «Нормандського клубу» всерйоз обговорювали під час зустрічі Трампа з Путіним.

Нарешті, варто звернути особливу увагу на згадку про «контактну групу». Загалом, ця група створена переважно для реалізації Мінських домовленостей та займається узгодженням «технічних» питань щодо їх виконання. Враховуючи розвиток ситуації, останнім часом вона зосереджена на питаннях припинення активних бойових дій та обміну полонених. Цікавим є перелік учасників цієї групи. Зокрема, Україну у ній представляють, в тому числі, колишній президент Л. Кучма та колишній глава його адміністрації В. Медведчук. І, знову ж таки, не менш цікаво, що прізвище Медведчука останнім часом неодноразово спливало у «західній пресі» у контексті того, що саме через нього оточення Трампа намагалося встановити контакти з Путіним, спираючись на особисті взаємини українського та російського політиків.

І от тепер Лавров для чогось згадує після зустрічі з президентом США «контактну групу», яка, власне, до президента США жодного стосунку не має. Що це як не спроба вчергове нагадати про бажаного «перемовника»?

Тут ще варто згадати про загадковий «спіч» російського лідера Путіна під час останнього «спілкування з народом». Під час «прямої лінії» він приділив чимало часу на досить багатослівну розповідь про Медведчука, якого він вважає «українським націоналістом» та «послідовником Драгоманова та Грушевського». Зрештою, тоді це викликало бурхливу дискусію в українському суспільстві. Тобто, по суті цей «медіа-вірус» виконав свою роль – привернув увагу до потрібного прізвища і дозволив нагадати про нього на перших шпальтах видань. Мабуть, заради цього (а не заради згадок про «націоналізм») все це і задумувалося – аби ввести потрібне прізвище Медведчука в політичний дискурс, нагадавши про нього як про потенційного учасника переговорів від України («українського націоналіста"). Мовляв, навіщо шукати посередників, якщо вже є потрібна фігура?

Повертаючись до підсумків зустрічі Трампа та Путіна, варто зробити в якості підсумків наступне:

По-перше, сама по собі зустріч не мала і не могла мати конкретних наслідків, але може послугувати стартом для подальших консультацій у форматі "човникової дипломатії".

По-друге, визначені офіційні перемовники у даному форматі. Зокрема, США представлятиме близький до Дж. Маккейна К. Волкер, що, очевидно, має "заспокоїти" підозрілі до відносин між Трампом та Росією кола істеблішменту США. Якщо спроектувати це все на формат "Нуланд-Сурков", то, не виключено, що саме "ідеолог Кремля" буде візаві Волкера.

По-третє, окрім офіційного каналу вимальовується канал неофіційний, де, з одного боку, постає прізвище Кіссінджера, а з іншого – звучать постійні натяки на участь В. Медведчука. При цьому, не зовсім зрозуміло, який саме "канал" може бути ключовим, а який – другорядним. Однак не піддається сумніву, що нас очікують достатньо складні та довготривалі "човникові" контакти адміністрацій США та РФ.

Головне, що треба розуміти у цій ситуації, — не слід розраховувати на якійсь швидкий ефект. Очевидно, що представники адміністрації Д.Трампа поки що перебувають на стадії побудови архітектури відносин з Кремлем.

Очевидно, вони зараз мають провести "інвентаризацію" проблем та суперечностей між США та іншими країнами, далі перейти до напрацювання "дорожньої карти" на основі постійних контактів визначених "переговорників". При цьому, ключовою умовою успішних перемовин лишається обопільне бажання пошуку виходу із ситуації. А ось чи є таке бажання в цій ситуації – питання поки що не має відповіді.