Закон «Про освіту». Нарешті, повна редакція.

Загальне враження – це дійсно перший крок до докорінної зміни. Так, багато компромісів. Так, багато очікувань не знайшло свого відклику.

Але відбулося головне. Окрім зміни самої суті навчання, нарешті покладено початок зміни системи керування в галузі.

По-перше, це звісно автономія навчальних закладів. І це не тільки зі школи. Це – з дошкільних закладів. Тобто вже дитячі садочки отримують можливість самостійного керування. Фактично, вперше держава повноцінно визнала, що дитячий садочок є невід'ємною та повноцінною частиною процесу набуття освіти. Ще важливий елемент автономності – це можливість надавати в оренду приміщення, надання платних послуг та фактично повна свобода у фінансово-господарській діяльності. Заклад освіти офіційно може заробляти. Це те, що раніше було майже неможливе, за бюрократичних кордонів.

По-друге, це значно інша роль педагогічних рад та взагалі освітнього самоврядування. Тепер, головну відповідальність за розвиток та функціювання закладу освіти покладено на педагогічну раду. Саме вона грає головну скрипку при призначенні або звільнені керівника. Вона постійно здійснює контролюючі та моніторингові функції. Саме такі кроки мають покласти край «диктату та свавіллю» департаментів та управлінь освіти. Принаймні, в громадах здорового глузду.

По-третє – батьки та діти (набувачі освіти) стали повноправними співучасниками освітнього процесу. Так, нарешті, ми законодавчо стаємо тими, хто має права, що підкріплено обов'язками освітян. Якщо батьки дійсно об'єднаються у реальні батьківські ради, то їх повноваження майже безмежні.

Четверте – прозорість. Закон поставив крапку у сперечаннях щодо порядку отримання «фондів» та звітування за батьківські гроші/товари/послуги. Тепер заклад освіти зобов'язано систематично оприлюднювати звіти про фінансову діяльність, у тому числі за використання усіх «фондів класів та шкіл».

Ще з приємного, перші кроки до зрівняння у правах усіх закладів освіти, незалежно від форми власності. Наприклад, рівне з комунальними школами право на використання комунальної нерухомості. Звісно, ще будуть певні роз'яснення, але при такому формулюванні, приватні школи можуть, наприклад, претендувати на оплату комунальних послуг за рахунок бюджетних коштів. З бюджетним фінансування трохи складно за рахунок Бюджетного кодексу, але підґрунтя для бюджетного фінансування приватних закладів освіти розроблено. І це дуже добре. Бо це призведе до значного зниження ціни на приватне навчання, що значно розширить можливість вибору для багатьох батьків. А комунальні та державні заклади вступлять в реальну боротьбу за учнів, бо саме кількість учнів є запорукою отримання освітньої субвенції від держави. Так виникає реальна конкуренція в освіті на всіх рівнях. А конкуренція є двигуном прогресу. Навіть в освіті.

Звісно, у законі є й певні недоліки та, навіть, корупційні ризики.

Головне тут – необов'язковість певних речей з громадського контролю та моніторингу. Суцільне використання формулювань «та/або» , незлічене повторювання та акцент на добровільності з боку закладів освіти на громадський контроль та моніторинг реально ставіть під загрозу саму можливість такого контролю. Тобто знову заради компромісу для старту реформи відповідальність за впровадження інновацій покладено на громадський сектор, але то ж таке, вже привична практика.

А от громадська акредитація закладів освіти викликає серйозний ризик виникнення нової корупційної схеми. Це коли МОН обирає яка саме організація або юридична особа має право на таку атестацію. Якщо додати, що наявність такої атестації звільняє на 10 років заклад освіти від державного інституційного аудиту. Така тобі індульгенція. З одного боку, це непоганий запобіжник від втручання держави у будь-який заклад освіти. З іншого, саме незрозуміла процедура обрання, та тільки на центральному рівні загрожує величезною корупцією. У разі зміни міністра на такого, який переймається власним гаманцем більш, ніж суспільною освітою отримаєм ручну «контору», що буде торгувати «індульгенціями». Як на мене, саме цю функцію мали б віддати громадам. Бо в громаді значно важче зробити таку «посіпаку» та сховати її у тіні. Та й взагалі, враховуючи що поступово саме громада буде фінансувати свою освіту – то незрозуміло, чому для громадського контролю робити державну централізацію. Таке.

Ще багато можна сказати як про добрі, так й про ризикові інновації нового закону. Та дуже хочеться сподіватись на реальні зміни.

Бо, якщо бути відвертим, є великий ризик, що «суворість наших законів нівелюється можливістю їх невиконання». Але головний висновок, що мають зробити батьки та набувачі освіти – успіх реформи саме на них. А відповідні права та інструменти закон надав.

І це – головна та безумовна перемога.