Можливо це еволюційний процес, який не треба стимулювати.

Але ймовірніше за усе — проблема, яка доведеться вирішувати, застосовуючи технології впливу на масову свідомість.

Можливо це буде рятівний для України варіант громадянської війни, яка обмежиться застосуванням психологічних засобів.

Можливо й це небезсумнівно, але хто заперечить — успадкована українцями ненависть один до одного сьогодні дуже вдало розпалюється добре оплачуваними «інженерами людських душ».

Демонстрацію ненависті спробую провести цитатою Оксани Забужко, «Польові дослідження з українського сексу»:

«Короткий курс психоаналізу, шлях до душевного здоров'я: знайти причину, і
проблема зніметься сама собою. Чому досі нікому не спало на думку, що те саме
можна б проробляти й з народами: пропсихоаналізував гарненько цілу національну
історію — і попустить, як рукою зніме. Література як форма національної терапії.
А що, not a bad idea68. Шкода, що в нас, власне, нема літератури.

Я тільки одного не розумію, — осудливо каже Донна: тут уже явно зачеплено
підвалини її світогляду. — Я не розумію, чому ти це все терпіла? I mean, в
ліжкові? Чому відразу не сказала: ні?

Концептуальний підхід: боротьба жінок за свої права.
Що я можу тобі на це відповісти, Донцю? Що нас ростили мужики, обйобані
як-тільки-можна з усіх кінців, що потім такі самі мужики нас трахали, і що в
обох випадках вони робили з нами те, що інші, чужі мужики зробили з ними? І що
ми приймали й любили їх такими, як вони є, бо не прийняти їх — означало б стати
по стороні тих, чужих? Що єдиний наш вибір, отже, був і залишається — межи
жертвою і катом: між небуттям і буттям-яке-вбиває?»

Від себе додам — за це українці й ненавидять один одного. За те, що дозволили колись з собою зробити, за усі приниження, які довелось витерпіти, аби вижити — й жінкам й чоловікам.

Можна ще говорити й про «комплекс меншовартості», й про меншовартість як наслідок нестачі сучасних знань та навичок, що поглиблюється рік за роком.

Але що особливо зараз привертає до себе увагу — українці доти ненавидять українців, поки живуть в Україні.

На «чужині» родова психологічна травма ніби зникає. Так, як психологи радять при посттравматичному стресі позбутись усього, що нагадує про травму.

А як забути про травму, коли кожен день про неї нагадують ті, хто її успадкував так само як й ти?

Ми усі бачили спалах ненависті українців до заробітчан, що повертаються з коронавірусного «закордоння».

Але тихо перебігає ненависть заробітчан, яким довелось повернутись туди, звідки так хочеться вирватись назавжди.

Повернутись до «отих ідіотів, що не хочуть змінити своє життя».

У середовищі борців за права та свободу українців одна з найулюбленіших тем — те, як російськомовні манкурти зраджують Україну.

Але дуже незручною є тема, як одні націоналісти зраджують інших націоналістів.

Хотів би я сказати — «не усі», залишивши для себе «особливе місце в історії».

Але не скажу.

Усе частіше ловлю себе на думці, що «втомився» від безглуздих балачок про долю Української Нації.

Й розумію — ця «втома» є формою «прихованої ненависті». Коли підсвідомо вже мабуть бажаєш здохнути усім, хто нагадує тобі про біль, пронесений через усе життя.

Натягнути «чіз», увімкнути «креативність» й поперти воза у заздалегіть визначене «нікуди» не дозволяє здоровий ґлузд.

Кинути усе — тим більше.

Погоджусь з Оксаною Забужко: якщо ми усі разом просто визнаємо наявність проблеми — вона втратить свою критичність.

Ось я вже готовий до конструктивної розмови з кожним, від кого втомився)

Міг би й не публікувати, але хочу рухатись далі.

Те, на що ми сподіваємось, десь дуже далеко.