Взагалі-то зараз не модно бути членом політичної партії. Та й власники кишенькових політичних проектів не бажають вкладатись у створення партій, наділених власною волею її членів, а не лише волею генерального спонсора.

Однак були й ще досі існують партії, які за задумом повинні були стати масовими й здобути владу в Україні. Їхні ідеологічні засади зберігаються у народних масах, й деякі особливо «заряджені» особистості таки чинили всупереч моді й вступали до більш-менш стихійних, неінспіровано створених партій.

Я свідомо не наводитиму назв та навіть ідеологій не згадуватиму. Хто був та бачив — знає, що ідеологія не має значення, коли її неможливо дотримуватись у реальному житті. А те, що являє собою партія організаційно, ніколи ніким не перевірялось й можна хоч мільйон членів записати — папір усе стерпить.

Правда, таки слід окремо зазначити як історичну віху: український парламент сразка 2019 року не має жодного представника масових політичних партій. Й навіть дискутувати не буду — чи можна вважати партію, створену «під лідера», неінспірованою. Відповідь мені здається очевидною, кому ж ні — бажаю успіхів у доведенні зворотнього.

Отже, головний орган української влади зачищено від масових, підкреслюю — неінспірованих партій. Знак оклику з трикрапкою.

Зачищено народом та членами цих самих партій, які до них записувались, членських внескі не сплачували, партійні заходи не відвідували й чекали лише одного — що партійні «вожді» запропонують їм «як однопартійцям» яке-небудь тепленьке місце або бюджетний підряд.

Забули лише: для того, аби вожді мали можливість щось дати членам партії, самі члени партії мають здобути владу під їхнім керівництвом. Тобто — усе здобути для себе самі, а не отримати у якості винагороди за вступ до партії.

...

У середині 90-хроків серед ідейних борців різних напрямків була поширена мрія про «ідейних спонсорів».

Якщо цю мрію дуже коротко та конкретно озвучити — «десь живе людина, яка заробляє величезні гроші, й водночас є нашим однодумцем. Й от коли ми її знайдемо, а вона дізнається що ми такі „ідейні борці“ тут от в вареничній кожного тижня збираємось, то відразу ж викупить її усю для наших потреб й матимемо ми бізнес та місце для зборів, їздитимемо на іномарках й усі побачивши які ми „круті“ вишикаються у чергу до нашої вареничної штаб-квартири».

З «неозвученого» але очевидного у цій мрії: «А з „чорного ходу“ ми впускатимемо лише цицькатих прихильниць, яким розповідатимемо у підсобці про „ідеологічні моменти“.

Самі розумієте, до чого могли призвести ці мрії.

Й звичайно, ніяких членських внесків не було, тому що по-перше — „дякуйте, що я погоджуюсь почекати, перш ніж партія мені щось дасть у обмін на відвідування її партійних сборів. А по-друге — на жаль, особливо не було чого узяти з борців, які у 90-х роках не займались накопиченням первинного капіталу.

На початку «нульових» омріяні «спонсори» таки з'явились й за копійки прихватизували усі більш-менш масові напрямки політичної діяльності разом з партійною документацією, гаслами та навіть «вождями».

...

Україна не спить.

Паперові партії штампуються вже навіть не на замовлення, їх реєструють «на продаж».

Але залишається незмінною відсутність моди, та й вже навіть сенсу членства у них. Бо старі ідеї вже відійшли, а нові навіть складно собі уявити такими, що обговорюються на партійних зборах та поширюються через партійні видання.

Й коли зараз людина приєднується до партії — вона взагалі не бере на себе ніяких зобов'язань, підписуючи заяву й заповнюючи анкету. Оскільки нині до партій вступають головним чином майбутні кандидати на виборні посади, то практично відразу після виборів партія стає для таких «членів» нецікавою.

Причому це трапляється як у випадку перемоги ("я на виборах усе зробив сам“, або „я за своє місце заплатив“), так й випадку поразки (тут від колишнього „однопартійця“ на адресу партії звучить переважно нецензурна лексика, вибачайте утримаюсь від неї).

Перед наступними виборами ці „члени“ як правило пишуть заяву вже до якоїсь іншої „паперової партії“, у думках тримаючи велику дулю по відношенню до тих, хто сподівається, що цей добрий на слово та щедрий на гроші „неофіт“ стане їм якщо не „товаріщєм“, то хоча б „подєльніком“.

...

Якщо реально оцінювати масштаби політико-ідеологічної руїни, то Україні залишається побажати лише одного: щоб та войовнича секта, яка при збереженні існуючих тенденцій захопить владу в Україні, була прихильною до української культури та науково-технічного прогресу.

Так, лише до секти українець вступає без дулі в голові. В голові у такому випадку як правило взагалі немає нічого. Тому вони стають масовими й мають необхідну матеріально-технічну базу, яка дозволяє їм обходитись без підтримки олігархів.

Згодом час „паперових партій“ закінчиться, а люди перестануть вірити телевізору. У що повірять усі українці? Я сподіваюсь — у власний розум. Тоді з'явиться можливість повірити у розум одне одного й замість того, аби тримати однодумців „за дурнів“, таки навчитись цінувати власний авторитет у організації, й авторитет самої організації.

Й зрозуміти, що безкоштовних обідів не буває. Що треба не бойкотувати вибори, бо „немає достойних партій“, а створювати свою, найкращу партію. Так, й внески сплачувати — обов'язково, аби не бути „прихватизованими“. Так, брати самому участь у партійних заходах, запрошувати на них своїх знайомих, а не наймати „статистів“. Й на зборах — відстоювати свою власну думку, а не заглядати у рота „вождю“. Яким би розумним він не був — він погодився бути Вашим товаришем, отже має Вас вислухати. Або піти з партії геть, навіть якщо він є її першозасновником.

...

Наостанок. Про що був цей допис?


Мабуть про відповідь на запитання — „Чи варто сподіватись на створення гарної партії, що здобуде владу шляхом виборів, чи обрати якийсь інший, більш ефективний шлях?“.

Й про те, що відповідь на перше запитання знаходиться у тій самій площині що й на друге: „Створювати партію на папері чи у думках людей?“.

Досвід показав, що паперову партію можуть вкрасти у „власника“. А от змінити думку розумної людини можна лише розумними аргументами. Її думкою важко маніпулювати партійному керівництву, водночас так само важко її думкою маніпулювати ворогам.

Така партія потрібна Україні. Вже зараз.

Бо якщо на останній Майдан вийдуть вожді партій з дулями в головах, то він стане останнім не тому, що після нього стане усе гарно, а тому, що вже просто на наступний ніхто не вийде.

Чому так — пояснювати не буду. Сподіваюсь не треба переконувати, що по-можливості Україна має обійтись без останнього Майдану взагалі. Відтак й пояснення, чому має виникнути партія розумних однодумців, вважаю зайвою витратою Вашого дорогоцінного часу, шановна людина що приділила його моєму допису.

Час вже щось робити на практиці, а не лише в теоріях, Ви хіба не погоджуєтесь?