Перш за все висловлю жаль, що текст вийшов дещо longread-істим, і то попри мої наміри, що ґрунтуються на ознайомленні з матеріалами на цьому site-ті. Відтак я зрозумію, якщо хтось нетерплячий (не в настрої тепер, чи взагалі не споживає всілякі “многабукав”) перестрибне звідси аж на завершальний розділ.

Для всіх інших (включно зі мною)

Приповідка для почину

В СРСРні часи (себто не так щоб ажжж “за царя Гороха, коли...”) об’єми консервів, вироблених в певний період навіть окремим підприємством (що вже казати про державу в цілому), вимірювалася в “умовних банках” - так і писали, скажімо,
“В ХХХ році наша промисловість виробила ZZZ млн. у.б.”.

Коли це стосувалося продукту немудрьоного, скажімо, кабачкової (“заморської”) ікри, то ще був шанс зустріти в магазині реальну банку такого продукту та (хоч і відстоявши в черзі, але) придбати, відтак - дізнатися смак, а от як чогось хоч трохи більш вишуканого - то проходили роки і роки, може і все життя, а людина ніколи не бачила хоч баночки (ну хоч однієї, ну хоч малесенької) того продукту, що вже казати покуштувати “на зуб” (чи на язик, чи у кого де рецептори).

Тоді може лише науковці/інженери (і то мало хто з них) знали слово “віртуальний” і вислів “віртуальні банки” не побутував, то ж люди (хто міг стримати матючіння) переважно переповідали анекдот про таємний магазин/склад, що називається “Принцип” і лише у ньому все завжди є (“в принципе у нас произведено очень много того и этого...”).

Щоб не затягувати цю немудрящу (а може для когось і нуднувату, але потерпіть - вона далі буде основою метафори) оповідку, завершу її очевидним (і тоді і тепер), але від того не менш разючим контрастом-дисонансом: на папері все щодо виробництва тих консервів виглядало красиво (і від переписування з одного паперу на інші ставало все красивіше (“приписки” - чули таке слово?) й так породжувалося жадане “насправді” (зокрема в газеті “Правда”), а реально, в дійсності було все геть по іншому, навіть навпаки (пригадаймо застереження “в дійсності все не так, як насправді” від пана Леца).

...а тепер ближче до суті

Вже в наші часи, навіть буквально позавчора, вчора і сьогодні (не треба бути Вангою, щоб вгадати продовження цього потоку ще завтра й позавтра ...) в нашій, як то мовиться, блогосфері оприлюднюються матеріали про різні
“умовні <ярлик-на-опонентів>”
наприклад умовні зрадофіли та порохоботи. Коли автор сам чітко вказує, що йому йдеться про подібні умовності, то зазвичай це не створює надміру проблем для вдумливого, уважного читача, адже йому (читачу такому) ясно, що мова про певні дійсно умовні (може і шаржовані) сутності - тобто ті, які існують в уяві автора. Наскільки властивості-особливості тих умовних сутностей пов’язані з дійсністю - питання окреме і такий автор не конче зобов’язаний ним перейматися (слово “умовний” працює також і як disclaimer).

Суттєво інша справа, коли автор пише (блог-пост чи колонку, іа може публіцистику якогось іншого формату) про якихось людей, спеціально позначаючи їх ярликом, що явно не є компліментарним (наприклад “псевдопатріоти”), але жодного разу не ставлячи маркер-дисклеймер “умовні” (чи еквівалентний). Таким робом автор фактично стверджує, що названі ним особи існують насправді, полишаючи за дужками (і за увагою читача) питання чи існують вони в дійсності/реальності (ще раз дивімося вище застереження від Станіслава Ежи Леца), а якщо існують, то чи вони дійсно такі, як їх описує автор.

Придивімося уважніше та більш вдумливо до вже згаданого тексту (посту) про псевдопатріотів - він значною мірою присвячений мовним питанням, які щонайменше не втратили своєї актуальності і яким далеко до врегулювання (себто суспільної згоди щодо них).
Що ж ми в тому тексті бачимо:

  • безапеляційні, без жодних ознак сумніву, тверджнння про існування псевдопатріотизму відтак і, очевидним чином, псевдопатріотів;
  • псевдопатріотів автор вважає дуже численними, бо відносить до них кожного, кому не байдуже якою мовою спілкується з ним та іншими людьми державний службовець (чиновник);
  • ба більше, тих псевдопатріотів автор не менш безапеляційно змальовує обов’язково настільки затятими на мові спілкування та вузьколобими (narrow minded), що вони
    • жодними практичними досягненнями чиновника буцімто не цікавляться аж ніяк (що неприйнятно для чиновника, зокрема автора, який навпаки мірилом патріотизму сам для себе обрав створення робочих місць - і явно претендує на недоторканність його діяльності для будь-якої критики якщо створив їх чимало, вище якогось “порогового” рівня);
    • ..і .навпаки готові беззастережно захоплюватися чиновником, якщо він знає українську та щодень послуговується нею - незалежно від того, які реальні (тобто не лише словесне бла-бла сказане про самого себе) досягнення має чиновник в своїй діяльності.

Автор нічого не зазначає про верифікацію (перевірку на відповідність дійсності - щоб не було як в часи СРСР з тими умовними банками смаколиків) зображеної ним картини, то мусимо зробити те самі. Підхід до того пропонується доволі традиційний: поставити перед собою (і перед автором обговорюваного тексту, якщо він зволить приєднатися) контрольні запитання та дати на них максимально чіткі відповіді, то ж:

  • Запитання: чи є в українському суспільстві взагалі і в субспільноті україномовних зокрема люди, що є надмірно затятими на впровадженні української мови в усіх царинах супільного життя “тут і тепер-негайно” (на 100% і вже вчора)?
    Відповідь: Так, звісно є, так само як такі люди радикальних (добре якщо не екстремістських) поглядів та настроїв є і в кожній спільноті та субспільноті (то ж україномовні тут нічим не вирізняються);
    ...колись Олександр Кривенко означив таких людей словом “забичені”...
    Втім схоже, що зображені автором персонажі є шаржем навіть на найзатятіших із реальних затятих.
  • Запитання: Чи є такі (припустімо вони саме такі, як описує автор) радикали впливовою силою, себто:
    • не лише “гучними” в соціальних мережах, на зібраннях тощо, але і численними - як у відносному (відсотки), так і абсолютному (сотні?тисячі?...? людей) вимірах?
    • справжніми ЛСД (лідерами суспільної думки, російською - ЛОМ, а не те, що ви спершу подумали) для скільки-небудь масштабних соціальних груп/верств?

      Відповідь: точні дані про чисельність відсутні, але підстав для тверджень про численність радикалів не видно і ті радикали ніяк не є ЛСД, принаймні за межами невеликих і нечисленних груп однодумців;
  • Запитання: чи дійсно типово для україномовного громадянина України вважати вміння чиновника вправно послуговуватися українською настільки важливим, що всі інші аспекти й деталі його діяльності ігноруються, а помилки й недоліки (якщо вони стають відомими) пробачаються?
    Відповідь: звісно ні, так само як жоден поміркований, із достатньо розвинутою рефлексією (простіше сказати - постійно притомний) українець не буде вважати добрим ресторан, де обслуговують довершеною українською, але після його відвідин з великою ймовірністю потрапиш до лікарні (і не обов’язков виживеш).

Оскільки я пишу блог, а не монографію, то залишаючи за дужками другорядні деталі, переходжу до

Висновок: автор обговорюваного тексту викривив дійсність (значно відхилився від неї) тим робом, що приписав представникам великої (мільйони людей) соціальної групи непривабливі риси та недоліки малої (тисячі людей) соціальної групи.

Те саме з іншого боку: приписування опоненту непривабливих рис та такої позиції, яку легко критикувати (а за потреби - над якою легко знущатися-збиткуватися) є суттю старого як світ риторичного прийому, відомого як “опудало” (для панів, що похваляються знанням англійської - “straw man”). Коли таке чиниться несвідомо, можливо в запалі-ажіотажі полеміки, то це хиба (щось кшталту самонавіюваного упередження, англійською - “fallacy”), але теж не схвалюється. А якщо таке застосовується свідомо, навмисно, то див. значення слова “демагогія” (знавці англійської можуть додати ще “brain washing”).

Звісно я не маю підстав стверджувати, що автор того тексту свідомо і навмисно застосував прийом “опудало”, але ознак самого факту застосування цього засобу достатньо (особливо якщо додати приписувані автором його опонентам погляди на необхідність того, щоб чиновник був бідним тощо).

То ж, на жаль, описувані автором “псевдопатріоти” є не більш реальними, ніж оті умовні банки консервів...

... що означає наступне: людина, що так емоційно ремствує на погану "екологію" в Матриці (себто "цих наших інтернетах" включно з блогосферою), сама додатково псує ситуацію!

Водночас (сподіваючись що читачі не занудьгували) хочеться хоч побіжно глипнути на пропонований та пропагований автором такий критерій патріотичності (чиновництва) як кількість створених робочих місць:

  • нема сумніву, що створення додаткових робочих місць важливо як для боротьби проти безробіття (відтак - проти зубожіння населення), так і для економіки країни (наповнення економіки грошима, пожвавлення товарообігу в магазинах тощо). Але чи має це безпосередній зв’язок з патріотичністю, та ще й настільки значний щоб пропонувати створення робочих місць не лише як основний, але і мало не єдиний показник діяльності чиновника та/або бізнесмена? Наприклад не так легко однозначно сказати чи буде патріотичним створення робочих місць на території ОРДЛО попри те, що без сумніву воно вирішуватиме (бодай сприятиме вирішенню) гуманітарної-соціальної проблеми виживання населення, зокрема тих, хто продовжує мати документи громадянина України.
  • чиновник сам робочих місць не створює - він лише створює умови для цього (створення комфортного для бізнесу середовища, запрошення інвесторів з інших регіонів України та з-поза її меж тощо тощо). А як щодо випадків, коли в дійсності основним рушієм відповідної активності чиновника (щодо сприяння ним створенню робочих місць) був корисливий інтерес і все робилося у вигляді особистого протекціонізму, преференцій конкретній фірмі чи бізнесмену, за що було обіцяно, а потім передано бакшиш? … а на словах (“по-правді”) все чинилося виключно з мотивів невгамовного і на 111% альтруїстичного патріотизму.

Ойпс, либонь вже давно нуртує в голові читачів (принаймні тих, що дочитали до цього місця :) ) запитання кшталту “до чого він веде? до чого весь цей “анти-дюрінг””?
То ж - притьмом до

Завершальні “пару” слів

Мало не при кожному загостренні мовної проблеми російсьмовна сторона “фронту” протистояння звинувачує якихось “україномовних радикалів” у тому, що то вони порушують мир та спокій, в черговий раз здіймаючи хайп, за яким майже автоматично слідує навала блогів, постингів та коментарів, що агресивно та дражливо (відтак - провокативно) спрямовані проти російськомовних. Уявімо, що це так, що кожного разу “а это они/вы первые начали” справедливо вказує на найзатятішу частину україномовних. Важливіше інше: наслідки провокації визначаються не стільки діяльністю (нехай буде) провокаторів, як рефлексіями і характером дієвого реагування з боку тих, кого провокують (навіть якщо таки провокують). Якщо відповідати на провокації (чи просто щось дошкульне, дражливе) за старим, заяложеним кліше штибу “самдурак” (або, як варіант, “да вы на себя-то смотрели?” - а я вважаю, що обговорюваний текст по суті є саме таким), то жоден прогрес нам не світить. Ніколи.

Отак і будемо безкінечно: одні зображують інших якимось шаржами-опудалами, на що ті інші відповідають в бік перших ще більш опудалистими (викривленими, відірваними від реальності) зображеннями і так по замкнутому колу, знову і знову.
Вже давно є банальністю констатація що ми всі різні (себто не лише інші, а й інакші стосовно один одного), важливо не довести до того, щоб стали так само банальними заклики до навчання як то в таких умовах ДІЙСНОСТІ досягати суспільної згоди.

Повертаючись ще раз на секунду до обговореного тексту-посту, я відчуваю, що не лише автора, а і мене “напружують” (він зі згадки про це починає, а я згадкою про це завершую цей пост) дві “речі”:

  1. складається (вже склалася?) традиція застосуванням слів перетворювати свого опонента на якусь умовність - щось, чого насправді в природі (в дійсності) не відшукати, бо його/цього там нема і не було. Цілковита віртуальність такого витвору уяви (яка зростає і зростає - при переписуванні з одного текста в інший) не заважає відразу ж використовувати цю химеру (опудало) для отримання блискучої (хоча звісно і так само віртуальної - бо на власних словах) перемоги над нею. Це розважає принаймні автора - замість геть не розважальної (скоріше навпаки нудної та виснажливої) роботи з пошуку чи побудови поРОЗУМіння з опонентом.
    Про цю “річ” я і написав (може не так чітко-ясно, як хотів, але все ж) цей текст;
  2. сприйняття багатьма громадянами України процесу відновлення української мови в Україні не як серйозну справу (російською - “дело”), а як химеру штибу “хобі з примусу” - щось, що якщо і буде робитися, то лише у вільний час (звісно по залишковому принципу, що означає такого часу не буде знайдено ніколи) і собі геть неясно для чого (відтак навіть якби час на це і знайшовся, то його було б використано максимально неефективно).
    Ця “річ” без сумніву є навіть масштабнішою за попередню, то ж заслуговує великої окремої розмови, яка попереду (на те не лише сподіваюся, але і маю намір докладати власних зусиль, відтак ось цими словами публічно беру зобов’язання щодо того).
То ж на цьому наразі не завершую тему, а ставлю три крапки - ось вони ...

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація