П'ять років російської агресії «мовне питання» не обговорювалося й не підіймалося політиками першого ешелону взагалі. Якісь закиди були під час прийняття закону про мову, але й тоді все досить швидко згасло.

П'ять років нікого не турбувала єдина державна мова. П'ять років спекулювати на цій темі намагалися лише колишні регіонали, втім, безуспішно.

Але тут з'явилися нові обличчя, які відкопали цю стару тему на кладовищі політичної риторики. Ось вже і українська мова (вперше, нагадую, за п'ять років) роз'єднує народ. Ось вже і Донбасу треба просто дати говорити російською. Ось вже виявилося, що Росія напала виключно через «захист російськомовних» (і тому ми розмовлятимемо російською — це, трясця вашій бенебабушкє, навіть вашим власним міфам протирічить).

Такими заявами як та, яку зробив Разумков, вони намагаються показати, що українська — то є мова примусу та ворожнечі.

Пару місяців тому я був впевнений, що це просто передвиборна риторика. Дурна, шкідлива, необачлива, але тимчасова. Сьогодні, на жаль, я бачу, що це дійсно їхні власні переконання. Вони самі хочуть «просто говорить по-русски» і натягують цей світогляд на соціально-політичне полотно України. Вони навмисне тягнуть країну у епоху до Помаранчевої революції та Революції гідності — епоху чіткого розділення країни за мовним принципом, епоху «ви кращі за них, але вони вважають інакше».

Тільки цього разу вони не обирали собі сторону, а просто всілися на трон у білому пальті, розкидаючи цю дешеву пропаганду «і вашим, і нашим». А зубожілий нарід радісно її проковтнув.

Скажу чесно — в першу чергу саме їхнє зухвале та самовпевнене ставлення до української мови примусило мене перейти у Фейсбуці на українську. Не хочеться мати з ними нічого спільного. Не хочеться приміряти, хай навіть ненавмисне, біле пальто.

Маю впевненість, що вони, отримавши більшість у парламенті, спробують ледь не у першу чергу відмінити «мовний закон». Чи зможе свідоме суспільство цьому протистояти? Не менше впевнений, що зможе.

Росія напала на Україну не через мову. Росія хоче знищити Україну, а те, чим вона це прагнення виправдовує, не має значення.

Україна не розділена за мовною ознакою. Я прожив все своє життя у столиці, спілкуючись як російською, так і українською, не маючи жодних проблем. І був тільки радий поступовому збільшенню її кількості в ефірах, у кіно, в сфері обслуговування.

З нетерпінням чекатиму того часу, коли на політика, що спробує сказати, ніби державна мова роз'єднує народ, дивитимуться так, як він того заслуговує.

Або як на навіженого, або як на ворога.