site.ua
pashtet.ukrainskiy
Павел Паштет Белянский
топ-автор

Тієї зими я бачив їх щодня – сутулий шістдесятирі́́чний дід та двоє близнюків років чотирьох йшли скрізь двір до дитячого садка, тримаючись за руки. В діда зосереджений погляд. Малюки копіюють діда, теж сутуляться, в обох зосереджені обличчя, обидва смішно кучеряві в однакових шапочках у синю смужку. Завжди охайні, начищені, випрані і відпрасовані.

Їх мати я бачив значно рідше. Було їй на вигляд років двадцять, і по чуткам бабусиного телеграфа, що кожного вечора розповсюджує по двору інформацію від лави до лави, народила вона у неповні вісімнадцять неясно від кого, але ж, напевно, від якоїсь непорядної людини. Далі бабці розповідали подробиці, на які вистачало їх перестарілої уяви. Але ж факт - батька близнюків ніхто не бачив. І факт - з пологового будинку забрав додому вісімнадцятирічну маму з двома крикливими згортками на руках її батько, той самий дід близнюків. А мами у неї немає, померла ще до народження онуків, не дожила. Теж факт залізний, від бабусиного телеграфа.

Я пам'ятаю, як вона кожного ранку поспішала на навчання, а дід вслід за нею виходів у двір з малюками та коляскою й розгойдував її правою рукою, дивлячись одним оком на близнюків, а іншим - в книжку, затиснуту в лівій руці. У будь-яку погоду. У будь-який день тижня. В обід він заносив їх додому, тримаючи згортки з малюками, ніби батони хліба. І через годину знову розгойдував їх у колясці посеред двору. Ввечері згортки прокидалися і гірко плакали, якщо мама запізнювалась, або голосно сміялись, якщо вона своєчасно поверталася з навчань. Я пам'ятаю їх сміх. У нас половина двору потім сміялася цим сміхом, намагаючись копіювати близнюків.

Тієї зими вона вже тікала вранці на роботу, а дід вів близнюків або в дитячий садок, або на майданчик.

Ми якось зустрілися в одній пісочниці, я з дочкою і дід з онуками.

Один з близнюків зламав пластмасовий совок, і дід став його сварити і соромити, мовляв, що ж ти такий, як можна, мама працює, заробляє гроші, себе не шкодує, аби придбати тобі іграшки та одяг, а тобі ось як її не шкода. Близнюк стояв перед дідом, опустивши голову, винувато шмигав носом, смикав за спиною руки. Інший близнюк дивився на сцену з боку, дивився, потім глянув на свій цілий совок, потім знову на винуватого брата, знову на совок, а потім з силою кинув совок в пісочницю, підійшов і став поруч із братом, теж винувато відпустивши кучеряву голову. Дід замовк, раптом підсів ближче і міцно обійняв хлоп'ят, притиснувши їх до себе.

Потім близнюки побігли кататися з гірки, а дід підсів до мене на лавку, дістав з пачки цигарку, покрутив її в руці, понюхав, поклав назад у пачку і, нарешті, сказав, ніби ні до кого і не звертаючись:

- Хороші хлопці ростуть. Дружні.

Пам'ятаю, до нас додому зайшла сусідка, дізнатися, чи теплі у нас в квартирі батареї. Батареї були холодні, мов остигаючий труп, я торкнувся ребристого чавуну і побачив у вікні близнюків і діда. Вони повертались з прогулянки, саме час.

- Скажи, - запитав я у сусідки, - а ти зважилася б народжувати у вісімнадцять років, якби раптом залетіла?

Сусідці трохи за сорок, в неї чоловік, син закінчує навчання в якомусь університеті, вже підробляючи десь програмістом.

- Що я, дурна зовсім! Все життя собі калічити!

Сусідка із стурбованим обличчям теж торкалась батареї і хитала головою. А вони йшли утрьох, я бачив їх крізь вікно, у неї за спиною, марширували через калюжі, тримаючись за руки, дід хмурився, а близнюки посміхалися короткому зимовому сонцю, і не тямили, курчаві, що моя сусідка тільки що їх обох поховала під байдужим ножем абортарію.

Наприкінці тієї ж зими дід пішов добровольцем до армії і поїхав приймати участь в АТО.

Напевно, для ефекту, треба б було далі написати, що дід загинув десь під Луганськом, і у парчевої труни поряд з почесним караулом голосно ридали донька й її, нічого не розуміючі, малюки.

Але ж це була б брехня.

Адже кілька днів потому дід повернувся живий та неушкоджений. І малюки того дня голосно сміялись, тим самим відомим на вісь двір сміхом. А дід обіймав їх та казав, що готовий на все заради того сміху.