Потреба ліквідації обласних та районних державних адміністрацій в їх нинішній формі назріла. Я думаю, що мало хто може з цим сперечатися. Ці інститути не мають нічого спільного з самою сутністю поняття «самоврядування», а зачасту заважають цьому ж самоврядуванню, адже концентрують в собі дуже багато виконавчих функцій, тим самим вступаючи в конфлікт з місцевими органами влади, які були сформовані голосуванням місцевих жителів на виборах. Уже тільки лінивий не говорив про вічні війні районних та обласних рад з адміністраціями. Поступово ці розмови трансформувалися в реальний запит на законодавчі зміни, а в останні роки уже мова йде про конкретні ідеї, які влада готова запропонувати. І однією з таких ідей є створення префектур, про яку нещодавно нагадала команда В. Зеленського, обіцяючи, що цей орган буде просто контролюючим і слідкуватиме за законністю дій виборних органів місцевого самоврядування. От тільки чи потрібен цей новий інститут?

На мою думку, однозначно ні. Місцеві громади мають право обирати свою владу самостійно, в тому числі виконавчу, яка відповідатиме за розвиток краю. Створення інституту, який контролюватиме «чи законні рішення приймають районні/обласні ради», виглядає зайвим, адже ми уже маємо необхідні державні структури, які відповідають за контроль над дотриманням законності: Нацполіція, Генпрокуратура, СБУ і так далі. Не варто нагадувати, що керівництво цих структур формується центральною владою, отже, фактично, це те ж представництво Києва на місцях. Тому не варто вигадувати велосипед, а просто законодавчо уточнити компетенцію, повноваження та інструментарій уже існуючих органів, щоб вони могли краще контролювати діяльність виборних органів влади на місцях. Це ж саме стосується органів місцевого самоврядування, яке має мати чіткі правові рамки, форму, що, в поєднанні з комплесним підходом держави до контролю на місцях, може стати ефективним механізмом розвитку як держави загалом, так і окремих регіонів.

Інший аргумент, який часто звучить — держава має мати своє представництво в регіонах, адже це зв'язок громад, окремих громадян з центральною владою. Втрата такого інституту представництва розглядається авторами такого аргументу як розрив зв'язку периферії і центру, що може вилитися в сеператистські рухи, поступальну фрагментацію країни та загалом може стати бомбою під українську державність. Такий аргумент, як на мене, виглядає архаїчним в 21-му столітті, для якого притаманна настільки розвинута система різного роду комунікацій (Інтернет, телефонний зв'язок, пошта і так далі). Невже державний інститут стає ефективними тільки, якщо він сформований як будівля з цегли, піску та цементу? Час розробляти віртуальні інститути державної влади, які можуть виконувати ту ж функцію в частині представництва центру в регіонах, що і сьогоднішня умовна облдержадміністрація.

Префектура сприймається як компромісний варіант, реверанс в сторону децентралізаційних процесів, але все ще не повноцінний поклон. На мою думку, в цьому питанні не варто йти на компроміси і країна готова до куди більш радикальних кроків. Залишається тільки трохи краще підготувати державу, особливо в питанні чіткого визначення компетенції, повноважень та інструментарію органів місцевої влади і, виходячи з цього, адаптовувати уже існуючі загальнодержавні органи влади (в першу чергу, правоохоронний блок) до нових правових реалій на місцях.