Говорячи про нинішню ситуацію в Венесуелі та навколо неї, а точніше про триваюче збереження вірності силовиків режиму Н. Мадуро, аналітики зазвичай концентруються на тому, що причиною такої відданості є те, що Н. Мадуро віддав армійцям, спецслужбам, правоохоронцям дуже багато економічних та фінансових активів, серед яких є і найбільша компанія країни PDVSA, головна «дійна корова» режиму.
До речі, зараз це уже мова навіть не про тіньовий контроль, а про безпосереднє управління компанією силовиками, адже з листопада 2017 року президентом PDVSA є генерал Національної гвардії Мануель Кеведо. Так, ця компанія зараз в занепаді через багато причин (корупція, падіння цін на нафту за останні 5 років, брак інвестицій, санкційний тиск і так далі), але навіть в такому стані вона може приносити великі гроші тим, хто її контролює, адже ті, в чиїх воно руках, розкрадають компанію до нитки, а розкрадати там є що ще на багато років вперед.
Звичайно, що нафта — це не єдине, що було віддано силовикам. Від контролю над компаніями до дрібної корупції, рекету, мародерства, карт-бланшу на інші злочинства — на все це Н. Мадуро дав дозвіл, намагаючись убезпечити себе від перевороту. Пишучи це, я ловлю себе на думці, що слово «дозволив» не зовсім коректне в цій ситуації, адже Н. Мадуро просто не мав іншого вибору і я думаю, що в нього не особливо й питали силовики.
Довгий час венесуельська владна верхівка цим користувалася, отримуючи за перевезення наркотиків гроші. Так як забезпечити безпечний прохід кордону та транзит державою могли тільки силовики, це дозволило їм стати потужним наркогравцем в регіоні. Та й колумбійські наркокартелі, покупці та транзитери кокаїну в Центральній Америці та Мексиці були цілком задоволені таким розкладом сил. Це була одна із причин (окрім ідеологічної близькості, інтересу в трафіку зброї) чому Венесуела за режиму «чавістів» так тісно співпрацювала з парамілітарними революційними групами Колумбії штибу FARC чи ELN, які з колумбійської сторони кордону забезпечували безпеку трафіку кокаїну наркокартелів та й самі достатньо активно та масштабно займалися виробництвом наркотиків, якими згодом могли розплатитися за зброю чи просто наповнити кишені доларами.
Я думаю, що не варто деталізовано нагадувати, що сам У. Чавес з армійського середовища. Також варто додати і те, що після розпаду «Медельїну» П. Ескобара колумбійські наркокартелі знаходилися у постійній міжусобній війні, що ще більше актуалізовувало їм потребу стабільного притоку грошей за наркотики. Це, звичайно ж, підіймало цінність Венесуели, а отже значення і впливовість військових Венесуели.
Коли ціни впали, а влада Венесуели менше красти не стала, то це привело до суспільного вибуху. Відчувши слабкість політичної верхівки Венесуели і безпосередньо Н. Мадуро, військові не могли знехтувати можливістю збільшення свого впливу в державі. І це проявилося не тільки у привласненні силовиками PDVSA, але й активним втручанням в політику та де-факто перебранням багатьох повноважень Н. Мадуро. Втіленням цього стало просуванні колишнього віце-президента Венесуели Тарке Айсамі на позиції, де він міг би приймати найважливіші рішення. Зокрема, в 2017 році указом Н. Мадуро було значно розширені повноваження Т. Айссамі (особливо в сегменті бюджету, фактично прирівнявши його за впливом до Н. Мадуро (посилаючись на аналітику венесуельських юристів)). А в 2018 році його ще й зробили одним із керівників PDVSA.
Я думаю, що слід додати ще таку невелику деталь — латиноамериканськими аналітиками, спеціалістами у сфері досліджень наркотрафіку Т. Айссамі називається одним із лідерів "Cartel de los Soles". Отже, як ми бачимо, політичні перестановки у верхівці політичної влади Венесуели — це теж вплив силового блоку, який наскрізь просякнутий запахом грошей від наркотрафіку.
Так само силовики розуміють, що їх наркобізнес, який вдало і стабільно покривався «чавістами», може бути втрачений через прихід нової проамериканської влади (в їх розумінні). Вони бачать ситуацію з «Чапо» Гузманом, одним із найбільших нарколордів Мексики, який був арештований США (а отже Вашингтон подбав про ситуацію «після» на свою користь); фактичною маргіналізацією FARC, які довгий час були союзниками силовиків Венесуели в їх наркобізнесі, складну ситуацію в іншій транзитній державі Нікарагуа, де близький союзник «чавістів» Д. Ортега теж під тиском опозиції та США. Генерали однозначно побоюються, що змінюється баланс сил і інші сили можуть забрати у них наркотрафік. Повторюсь, їм потрібні гарантії.
Але чому ми не говоримо про наркотики? Адже порти Венесуели використовуються не тільки для транзиту кокаїну до Мексики, держав Карибського басейну чи США, але й для постачань в Західну Європу, Азію, Африку (як видно на карті внизу). Росія, яка є також потужним гравцем на ринку наркотиків, зацікавлена у Венесуелі як державі, яка здатна забезпечити транзит кокаїну до РФ. Бо з Колумбії, яка історично, військово-політично, економічно і загалом геополітично під ковпаком США і з якою РФ має доволі слабко розвинуті відносини у всіх сферах і на всіх рівнях, забезпечити логістику надзвичайно важко.
Історія про венесуельських військових та інших силовиків — це не тільки історія про видиме, це ще й бруднюща історія про кримінал. Кримінал, який приносить такі колосальні прибутки силовикам, що відмовитися від нього буде надзвичайно важко. Все вирішиться в переговорах США та генералів і доля військового перевороту теж лежить на тому переговорному столі.