ЗАКІНЧЕННЯ. Стаття повністю https://actfiles-supporters.org/ne-borba-s-kultami-i-sektami-a-fabrika-degumanizaczii/

Олександр Невєєв, який називає себе «експертом» з культів, сектів та деструктивного коучингу, мабуть, є найрадикальнішим представником російського антикультового руху. Якщо попередні автори нерідко маскують дегуманізацію під релігієзнавчий аналіз, захист традиційних цінностей, церкви чи моральну стурбованість, то Невєєв висловлює багато речей практично без будь-яких маскувань. Саме тому його тексти особливо показові: вони наочно демонструють, до чого зрештою наводить подібна логіка — до поділу людей на «нормальних» та «зіпсованих», до закликів застосовувати насильство та виправдання жорстокості.

В одному зі своїх постів Невєєв буквально поділяє населення України на «два народи».

«В Україні є два народи: хохли та українці».

До останніх він відносить людей, яких представляє такими, що тяжіють до Росії та православ'я, тоді як перших описує як носіїв «комплексу неповноцінності», духовних спадкоємців бандерівців та посібників нацистської поліції. Він поділяє українців не за їхніми поглядами чи вчинками, а за їхньою «кров'ю» та «совістю»: одні — «свої», нормальні люди, інші — дефектні й морально зіпсовані. Антикультисти особливо люблять цей прийом — ділити людей не тому, що вони думають чи роблять, а тому, ким їм наказано бути. Подібна класифікація закономірно веде до наступного етапу — ідеї поділу, розмежування та перекроювання простору. Створена Невєєвим картина світу виглядає навіть божевільнішою і лякаючою, ніж ідеї євгеніки.

«…найкращий спосіб уникнути довгої та кривавої громадянської війни – це зробити поділ на хохлів та українців цілком офіційним – прокреслити державний кордон».¹⁶

Це мова образи та політичного розчленування, що народжується з принизливого поділу людей на нібито різні «породи».

Проте найжорсткіші тексти Невєєва — це, у яких він переходить від ідеології до прямих інструкцій із застосування насильства. В одному зі своїх постів він фактично викладає план боротьби з Майданом, закликаючи до озброєння, створення укріплень, захоплень об'єктів та придушення противників.

«…головне, що необхідно зробити – це озброїтися кожному, хто проти бандерівців».¹⁷

«…найкращий захист – напад. Необхідно атакувати правий сектор, змусити його активістів відчувати первісний страх…».¹⁷

В іншому тексті він висловлюється ще більш відверто:

«Після відключення води необхідно підпалити будівлю, щоб викурити бандерівців».¹⁸

«Хочеш врятувати Батьківщину – не бійся крові: ні своєї, ні чужої!»

Далі йти вже нема куди. Це більше не натяки та не богословські алегорії, а покрокові інструкції: де перекрити воду, що підпалити та кого слід «викурювати». До цього моменту противник вже давно перестає сприйматися як людина — вона перетворюється на комаху, яку потрібно викурити з притулку, на матеріал, який можна знищувати, не зважаючи на кров — «ні своєї, ні чужої».

Саме тут стає зрозумілим, навіщо взагалі шикувалася вся ця конструкція. Спочатку людей розділили на «своїх» та «зіпсованих». Потім «зіпсованих» оголосили фашистами та бандерівцями. Після цього поступово було надано моральний дозвіл на застосування насильства, а на завершення з'явився готовий рецепт, який докладно пояснює, як саме їх слід спалювати і викурювати. Це мова громадянської війни, проголошена заздалегідь — задовго до того, як сама війна досягає свого апогею.

ВИСНОВОК

ВІД ЯРЛИКА — ДО НАСИЛЬСТВА: ЯК БУДУЄТЬСЯ МЕХАНІЗМ НЕНАВИСТІ

Якщо розмістити всі ці тексти поруч, замість випадкового набору окремих висловлювань виникає струнка, послідовна конструкція. Кожен наступний автор знімає з України ще один шар нормальності, а його наступник починає не з нуля, а спирається на підготовлений попереднім грунт.

Перший рівень — це образ «території культів»: країни, населення якої нібито за своєю природою особливо сприйнятливе до маніпуляцій. Ця теза проста, але принципова, оскільки ще до обговорення будь-яких конкретних питань позбавляє Україну права на самостійну волю.

Потім увага переноситься на церковну сферу. Одну православну юрисдикцію оголошують «несправжньою», іншу зображують вічною мученицею, після чого остаточно закріплюється жорсткий поділ між «істинно віруючими» та самозванцями.

Наступний етап переносить розмову з політичної площини до релігійної. Україна перестає бути державою із внутрішніми протиріччями і перетворюється на «антихристиянський проект із сатанинським ухилом». До цього додаються нацизм, сатанізм і неоязичництво, а все українське суспільство зображується таким, що морально розклалося.

Далі розрізнені звинувачення зшиваються в єдину картину: культи, гоніння на церкву, окультизм, сатанізм та безбожна влада. Одні роблять це грубо та прямолінійно, інші — у професорській манері, з використанням наукової термінології та посилань на джерела, проте суть залишається незмінною: українці нібито перебувають під зовнішнім керуванням, позбавлені власної совісті та використовуються лише як об'єкт маніпуляції.

На останньому етапі риторика виходить межі друкованого слова. Людей починають ділити на «правильних» та «неправильних». З'являються заклики озброюватися, вселяти страх, «викурювати» супротивника і перестати боятися крові.

Україну спочатку позбавляють складності та багатогранності, потім легітимності, потім права вважатися духовно нормальною країною, а зрештою — і самої людської сутності. У результаті читача підводять до простого висновку: стосовно такого ворога стають допустимими дії, які за будь-яких інших обставин здавалися б немислимими.

Проблема полягає не в грубості чи ексцентричності подібних текстів. Питання набагато серйозніше: навіщо взагалі потрібна така мова? По суті, він є однією-єдиною метою — поступово виштовхнути Україну за межі уявлень про нормальність. Країна перестає сприйматися як держава, суспільство як суспільство, а складний церковний конфлікт зводиться до примітивної схеми, в якій не залишається місця ні нюансам, ні протиріччям.

Замість складної та незручної реальності читачеві пропонують набір готових ярликів: «істинна церква», «розкольники», «культ», «секта», «сатаністи», «антисистема», «людожери». Чим частіше людина стикається з цією схемою, тим важче їй побачити в людях з іншого боку рівних собі.

Саме в цьому полягає призначення подібної риторики. Вона не просто ображає – вона готує ґрунт. Набагато легше не відчувати співчуття, не слухати і не визнавати людиною того, кого заздалегідь зобразили у подібних барвах. Тоді насильство отримує зручне виправдання: воно вже сприймається не як насильство, а як «захист віри», «боротьба з антисистемою» чи «порятунок Батьківщини». У цей момент текст перестає бути звичайним коментарем. Він набуває цілком практичної функції — стає інструментом формування ідеології ненависті.

Усі твердження, наведені у статті, базуються на відкритих джерелах, публікаціях, офіційних документах.