Або непорушна територіальна цілісність, законність і відповідальність за всі території та всіх громадян, або Сомалі.

Знаєте, яка найбільша перемога Кремля в інформаційній війні проти України? Те, що територіальна цілісність нашої держави стала дискусійним питанням. І кожен переконаний, що може вирішувати, в яких межах бути Україні, відповідно до власних уявлень, уподобань і побутової філософії.

– Боремось не за території, а за людей!

– Але ж ті люди нас не хочуть! Нехай забираються разом зі своїм Донбасом і Кримом, обійдемось без них!

– Але ж є там і патріоти… Хоча б заради них…

– Всі патріоти давно виїхали, залишилась сама вата! Вони ніколи й не були українцями!

– Треба позбавляти громадянства за підтримку сепартизму! Нам такі не потрібні!

– Самі хотіли відокремитись від України, нехай тепер мучаться!

– Вони хотіли відокремитись, бо Україна про них не дбала.

– Нам потрібно зробити Україну такою хорошою, щоб вони самі попросились назад!

Воістину ідеальний злочин: у вас не лише вкрали те, що належить вам, а й змусили завагатись, чи воно справді було вашим і чи крадії не зробили вам послугу, позбавивши обтяжливого майна.

Чимало розбалансованих двома роками революційного неврозу індивідів радісно вхопились за цю соломинку. І ось уже в медійному дискурсі є звичними згадки про «територію ДНР/ЛНР», окрему від «території України». Не кажучи вже про Крим, який давно сприймається і трактується ЗМІ і суспільством як частина Росії.

Правда полягає в тому, що ні мешканці окупованих українських територій, ані всі інші громадяни України не є суб'єктами вирішення долі «окремих районів» і Криму. Що від нас насправді залежить, то це спосіб думання та говоріння про Україну як таку. Є два варіанти:

1) межі України непорушні, а питання її територіально-адміністративного поділу та устрою вирішуються законними політичними методами;

2) Україна – це Сомалі, де кожен сомаліленд, пунтленд і путінленд має право проголосити будь-який статус, якщо має набої до калашнікова й підтримку сусідньої Ефіопії.

Другий варіант чудово підходить Росії, адже вона має шанс у майбутньому застосувати інструменти, використані для відривання від України Криму й частини Донбасу, до інших регіонів. Комплект ментальних маркерів, які стали визначальними для підтримки окупантів значною частиною місцевого населення, – тотальна російськомовність, московське православ'я, ностальгія за радянським минулим тощо, – завжди напохваті в сусідніх областях. «Ватність» не обмежується ніякими лініями розмежування, вона десь тоншим, десь товстішим шаром розподілена по всій країні. Її завжди можна каталізувати грішми і пропагандою.

До того ж, готовність «відпускати» є прямим шляхом до втрати теперішньої найбільшої переваги України – підтримки цивілізованого світу. Держава, яка дозволяє безкарно відривати від себе шматки, небезпечна, заразна. Держава, яка відмовляється від відповідальності за власні неблагополучні, проблемні території, за своїх громадян, які мають незручні переконання, є такою, що не відбулася – failed state.

Якщо ця перспектива нас не влаштовує, ми повинні говорити про боротьбу не за людей або території, а за відновлення законності.

Україна воює, тому що від неї не можна відривати шматки. Росія ввела в Україну війська, озброїла місцевих люмпенів, які проголосили на цих територіях якісь нелегітимні утворення, захоплюють заручників, убивають цивільних і військових, нищать і крадуть чуже майно. Можливо, в темні віки так можна було робити за правом сильнішого, а у двадцять першому столітті – ні.

Відновивши законний порядок, повернувши свої території та державний кордон під контроль, провівши вибори та покаравши злочинців, можна починати дискусії про те, як жити разом, чим поступитися, що реорганізувати для того, щоб проросійськи і прорадянськи налаштовані громадяни України почувались у ній комфортно.

При цьому Україна повинна нести відповідальність за всіх своїх громадян, які живуть на окупованих територіях – і мирних, і тих, що взяли зброю до рук і застосували її проти сил правопорядку. Бойовик, який воює у незаконному збройному формуванні, є злочинцем і повинен бути покараний, як і кожен, хто порушив український закон на українській землі. Натомість, до мирних людей, які не брали зброю до рук і не порушували законів, претензій немає, навіть якщо вони моляться на Путіна з ранку до ночі.

Те, що в мінських переговорах як одна з прийнятних для української сторони умов реінтеграції «окремих районів» є так звана амністія, а насправді гарантія безкарності для бойовиків, є моторошним симптомом нашої зневаги до закону й законності. Згадується середньовічна притча про ченця, який продав розбійникові індульгенцію – і був негайно пограбований прощеним наперед лиходієм.

Доповнює картину формулювання з тих-таки мінських переговорів: «обмін незаконно утримуваними особами». Себто бойовики, захоплені зі зброєю в руках у зоні проведення так званої антитерористичної операції, утримуються правоохоронними органами незаконно?

Подумайте про це: шанси вже заарештованих злочинців, які скоїли найтяжчий переступ, вийти на волю та залишитись непокараними зростають пропорційно до кількості захоплених заручників, замордованих цивільних і військових.

Готовність української влади відмовитись від законності заради замирення – це відчинена скринька Пандори, запрошення до майбутніх масових злочинів, щонайменше, у регіонах, де зберігся сильний російський вплив. Грошей, зброї та авантюристів для подальшого шматування України Кремлю поки що не бракує.

Тому, коли ми говоримо «Україна», ми повинні мати на увазі всю Україну – з усіма окремими районами і територіями, які тимчасово окуповані, але всі наші зусилля спрямовані на відновлення миру й законного порядку.

Якщо ж ми подумки й на словах готові відсікати землі й людей, які не вписуються в наше бачення України, будьмо готові одного дня прокинутись на недогризку, пожбуреному Росією в бік Європи.


[як ілюстрація використаний малюнок восьмирічного Максима зі Львова]

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація