Всі ви, гадаю, принаймні чули про Гайнріха Шлімана. Той німець, що знайшов Трою. Трохи менше людей знають, що Шліман — не герой-першовідкривач (хоч розпіарений), а хрестоматійний приклад того, як НЕ МОЖНА займатись археологією. Звісно, Шліман був саме археологом (ну, як сказати…), але його історію можна достосувати до будь-якої гуманітарної галузі, що використовує первинний збір і подальший аналіз артефактів.

Що зробив Шліман? Ну, він був одержимий бажанням знайти Ту Саму Трою. Гомерівську Трою. Тому, коли йому вдалось правильно визначити локацію та відкопати перші знахідки, він задався метою чимшвидше докопатись до глибини, щоб знайти не просто рештки поселень на цьому місці, а саме рештки троянських мурів. Як він проводив розкопки відповідно до цих поглядів? Динамітом. Він підривав археологічний об'єкт, щоб дістатися глибше.

Це не єдина його проблема. Шліман з якоїсь причини ігнорував існування археологічних шарів. Що очевидно, бо в іншому разі він би не використовував динаміт. Але також він не залишав детальних мап розкопок, не проводив опис шар за шаром і навіть не описував багато артефактів, які не вважав настільки важливими, як Та Сама Троя.

І він докопався до шару, який вважав Тею Самою Троєю. А тоді за справу взялись сучасні методи датування і з'ясувалося, що його ТСТ — шар надто давній, аби стосуватися Троянської війни. Те, що він шукав, було в одному з горішніх шарів. Котрі він підірвав, бездумно намагаючись пробитися глибше. Тому тепер вони втрачені. Навіки. Для нас усіх.

Добре що Шліман зробив із цього коректні висновки, тому всього лише привласнив розкішні золоті прикраси чотиритисячолітньої давнини, які носила його дружина (див. фото) на світських прийняттях, а сам вирушив донищувати руїни Мікен і Коринта, бо після такої поведінки Османська Імперія вигнала його під три чорти і, підозрюю, була б не проти потриматись за горло.

Збір і опрацювання матеріалів — річ методична і не найцікавіша. Вона потребує розглядати багато однотипних речей, описувати їх, кодифікувати, а тільки після цього, маючи достатній МАСИВ матеріалу, з нього можна робити більш загальні висновки. В певному сенсі: реконструювати середовище за його рештками. Але точність такої реконструкції залежить від доступної нам вибірки.

Бачте, є одна дуже принципова річ, якою нефаховість у точних науках відрізняється від нефаховости в гуманітарних. Коли в точних науках людина претендує на фаховість і поре дичину, в дискусії з нею завжди можна сказати «якщо ти цього не розумієш — це не моя проблема» і так і залишити. В рецензовані журнали така людина все одно не потрапить, а неграмотність методів не здатна змінити, скажімо, об'єктивні закони фізики. Неграмотність методів просто не дасть нормальний результат.

Але гуманітаристика працює з трохи іншим матеріалом. Як можна посудити з назви «гуманітарні науки», вони мають до діла з людською діяльністю. Джерелом інформації часто слугують крихкі рукотворні речі, бо гуманітарні науки інтроспективні. Вони вивчають не світ навколо нас, а нас у навколишньому світі. Людина, що лізе в природничі науки без достатнього розуміння, може хіба повірити в пласку землю чи пам'ять води. Найгірше що станеться — вона переконає в цьому ще когось. Людина, що лізе в дисципліни, які опираються на збір артефактів, може знищити джерельну базу і серйозно зашкодити цілій галузі. А коли йдеться про нашу культурну спадщину — це стає суспільною проблемою.