Український наголос — це дикий звір, якого уникають навіть на підготовці до ЗНО і на уроках. На ілюстрації, взятій із сайту підготовки до ЗНО, ви можете побачити просте і зрозуміле пояснення, чому вивчення складних випадків наголошування непотрібне в шкільній програмі, непотрібне на ЗНО, а сама тема більше нагадує знущання і марнування часу на зубріння, ніж вивчення мови.

Підготовка до ЗНО передбачає вивчення дванадцяти правил, кількох десятків винятків із цих правил і ще кількох десятків слів із подвійним наголосом. Чи можливо їх вивчити? Так, можливо. Чи варто робити ортоепію іспитовою частиною програми? Як на мене, ні.

Звісно, наголос іноді виконує смислорозрізнювальну функцію. Проте з такими словами як рукав, балка, моторний, захід і ще численними омонімами, в яких смислорозрінювальна функція наголосу могла би спрацювати, вона чомусь-то не працює. Іноді працює, тому за́мок і замо́к. Але слід пам'ятати, що на кожен приклад смислорозрізнення знайдеться приклад омонімічної пари, котра його уневажнить. Бо контекст домінує над наголосом, даруйте.

Просодія зародилася в нас поруч з іншим мовознавством ще в барокову добу, але її функція була дещо ексклюзивна. Просодія була тісно пов'язана з риторикою і описувала, як належить говорити. У барокову добу це мало абсолютний сенс: священники, науковці та спудеї мали вміти читати тексти. Правила читання і правила письма часто розходилися і розходяться донині, особливо враховуючи дистанцію між тогочасною книжною і розмовною мовою. Просодія була потрібна для читання книжної мови вголос, виголошення проповідей чи начитки лекцій.

Дивно також, що з усіх елементів просодії ми приділяємо увагу лише наголосам (і в рази менше уваги — розстановці логічних чи емфатичних наголосів у реченні). В українській з її відносно вільним порядком слів саме логічний наголос є важливим елементом, котрий дозволяє виділяти у реченні ключовий елемент. Але ні то ні.

Питання в іншому: а яке практичне застосування нашого зубріння наголосів? Як бачимо, роки неправильного наголошування слів «чорнозем», «верблюдиця» та ще десяктів їх не знищили українську. Більше того, ці «неправильні» наголоси впору вважати щонайменше паралельними, оскільки вони широко побутують у мовленні. Але ні, розмовна мова (бо тільки в розмовній існують наголоси) окремо, а правила на ЗНО окремо. Сенсу?

Сенсу нема, є шкільна програма і винесені на ЗНО теми. Що наголос (та й просодія загалом) є важливим елементом усної стилістики, не зайвим, скажімо, дикторам телеканалів — не сперечаюсь. Але ключові слова тут — «усна стилістика». Котра до ЗНО, яке перевіряє мовні вмілості письмово у вигляді текстів, не має взагалі жодного стосунку. Яку саме мовну компетенцію дозволяє перевірити тестове запитання на розстановку наголосу?

Я думаю, і не можу придумати нічого кращого за вкрай абстрактне «знання української мови». При тому, що знання наголосів навіть не допомагає ліпше висловлюватись (на відміну від розуміння ширшої просодії) чи формулювати думку (на відміну від знання лексики, синтаксису і словотвору). В українській мові є наголоси, тому всі школярі мусять вивчати наголоси, бо що вони — дарма є, чи шо?

Наголос як елемент живої мови і наголос як елемент шкільної програми — це дві дуже різні речі, між якими часто не так і багато спільного. Перший — невід'ємний, поки так велить мова. Другий — здебільшого непотрібний, але програма велить вважати його невід'ємним.