Сам факт проведення Всеукраїнського форуму «Роль меценатства у розвитку культури» і напівпорожня зала заходу в Київській міській раді навели на роздуми в кількох напрямках.

З 1990-х рр. та у 2000-х рр. найпоширенішим явищем меценатства в Україні є підтримка сфери культури, мистецтва, творчості, книговидавництва та культурної спадщини приватними благодійними фондами, приватне меценатство «акул бізнесу». Згадаймо фонди Рената Ахметова з постійними програмами підтримки музеїв, фонд Віктора Пінчука та його місію підтримки і розвитку сучасного мистецтва.

Поширеним явищем стає корпоративна соціальна відповідальність – потужні компанії починають системно підтримувати соціальні питання.

Однак, наскільки поширеною є промоція меценатства? І що ми вкладаємо в саме поняття меценатство?

Наскільки зручними є механізми залучення меценатських коштів у збереження та розвиток культурної спадщини України?

Ну скажімо, до тепер не врегульовані базові питання – це процес фінансування меценатом збереження об'єкту культурної спадщини, який йому не належить. Органи виконавчої влади не в змозі якісно обслужити саму ідею меценатських внесків. Меценат нерухомої культурної спадщини в Києві має проходити інвестиційну комісію… Нонсенс.

Більше того, в Україні відсутня державна пропаганда якісних успішних практик меценатства. Вже не говорячи про програми партнерства та взаємодії.

ЗМІ дають побіжно інформацію про поодинокі приклади, абож рейтингову статистику діяльності фондів. Соціальна реклама важливості і користі збереження культурного та природного надбання відсутня. За відсутності державної стратегії збереження національного надбання чи слід дивуватися відсутності його пропаганди, в хорошому розумінні цього слова?

Останнє десятиліття прикметне появою числених громадських ініціатив розвитку міських рекреацій, збереження та розвитку об'єктів культурного і природного надбання.

Громадські ініціативи і волонтерство стало поширеним прикладом філантропії, де добровільне вкладення індивідуального ресурсу pro bono (час, власні ресурси, експертність, інтелектуальна власність) стали базою для творення повноцінних кейсів рішень для проблемних рекреаційних територій, відродження та розвику пам'яток культурної спадщини та цілих частин історичного центру. І цей процес набирає обертів: Прикладів таких Ініціатив чимало. Сквер небесної сотні — облаштована волонтерами рекреація з культурно-просвітницькою місією. Ініціатива «Чисто: Замкова„, що дозволила не лише очистити від глобального засмічування унікальну пам'ятку — Замкову гору, а і підготувала ескізні пропозиції з перетворення її на комфортну паркову територію. Громадський проект «Екопарк „Осокорки“ — повноцінна концепція захисту та дбайливого використання чудом вцілілої заповідної природної зони на лівобережжі Києва. Музей на Поштовій площі — унікальна громадська ініціатива збереження від варварського нищення унікальної пам'ятки археології і створення сучасного археологічного музею. Річкова Брама Києва — це ініціатива киянина Віталія Білецького, що з пошуку на кращого рішення з реабілітації пізнавального ресурсу Поштової площі, розвинулась до концепції розвитку історичної території в історико-культурний туристичний центр з детальною маркетинговою стратегією, яка була презентована на Міжнародному архітектурному бієнале MBA Krakow 2019. Ну і нарешті — Надбання.Перезавантаження, це вже програма до якої долучається студентська молодь, експерти, бізнес.

Важливим є те, що такі ініціативи це не дискретне явище, а спільний рух на об'єднання зусиль для комплексної зміни ставлення до цінностей культурного та природного надбання. Суспільна користь таких процесів і результатів на вагах справедливої оцінки не поступається окремим мільйонним вкладенням „акул бізнесу“. То ж є над чим замислитися. І очевидно, що громадські ініціативи вже дали потужний зустрічний рух, поки в державних кабінетах ще не збирались замислюватися над стратегією збереження культурного та природного надбання.