Заходжу з дворічною дитиною в супермаркет. Вона біжить рядами, обирає йогурт, який буде їсти, далі веде мене до соків. Тут ми зупиняємося на довго, бо треба обрати сік серед паків з намальованими Віні-Пухами та намальованими зайчиками. Обираємо з тигром і йдемо в магазин «Єва», а тут купа прикрас, обручів, намист. Поки тато купує шампунь, донька вже приміряє щось біля дзеркала. Повторює: «Асиво», та вішає назад.
Щодня вона просинається і обирає сукню, в якій піде на вулицю, увечері вона обирає мультик, який буде дивитися, книгу, яку буде читати. Я дивлюся на неї і заздрю.
Ні, в моєму житті не було голоду, я не пам'ятаю дефіциту, навіть навпаки, я народився у відносно заможній родині лікарів, а потім мій батько став одним з перших підприємців в районі. Але у мене не було вибору. Я їв те, що було потрібно моєму організму, я дивися мультик раз на тиждень в суботу і такий, який показували по єдиному каналу, мені читали книги, які були, а вибір їх був не великий, і навіть на приставці «Денді» у мене тривалий час був один картридж.
Коли я навчався у школі, у мене не було інтернету. Да, і на перших курсах універу його ще теж не було. Я черпав інформацію з одного джерела – з підручника, який видали в шкільній бібліотеці, а трохи пізніше з монографії, яка була в університетській книгарні. У підлітковому віці я слухав музику, яку продавали на касетах, а не ту, яку я хотів чути і касету я слухав повністю, бо вона ж вже куплена. Вже зараз, я дізнаюся, що, наприклад, хвороба, яку вивчають у нас, пишуть по ній дисертації, за кордоном не існує… Ну у них інша парадигма діагностики, і тому її не має. Якби не було інтернету, я б ніколи про це і не дізнався. Я би ніколи не дізнався про музику, яку слухаю зараз, про авторів художніх книг, яких читаю зараз. Врешті-решт я би дивися новини по єдино правильному каналу. Я навіть не знав, що була акція «Україна без Кучми», що в Києві ловили та саджали в СІЗО за українську мову. Я дізнався про це, коли вийшов на помаранчевий майдан. В такому середовищі я жив без інтернету.
Викладачі старшого покоління, ну а за ними і викладачі по молодше, постійно повторюють, що сучасні студенти не вчаться, що вони розумово слабші за прийдешні покоління, нічого не читають. Ну, якщо це так, то їх гени теж вироджуються, бо їх діти з однолітками однакові. Так у того покоління в 2 роки ще не було супермаркету, інтернету, та планшету. Я дивлюся, як моя дитина розблоковує смартфон, знаходить в бібліотеці відео з собою і дивиться і після цього я не впевнений, що вона захоче нести до школи важку книгу, але я впевнений, що вона буде вправніше за мене користуватися оргтехнікою.
Шкода, шкода, що наша освіта не встигає за нашими дітьми і через це ми звинувачуємо дітей у відсталості. Ми даємо їм ту форму, яку вони не сприймають. Якщо дитина в 2 роки обирає з цілої стопки книгу, яку їй будуть читати на ніч, то чому в школі чи університеті вона повинна читати інформацію з одного, «вивіреного» джерела? У них вже інші мотиви, інші зацікавлення, інші потреби, а ми продовжуємо їх вчити, спираючись на власні штампи.
Світ пришвидшується і майбутнє покоління, яке народжується зараз, буде на стільки відрізнятися від нас, що цілком ймовірно, конфлікту поколінь вже не буде через відсутність предмету. «Ти йому про комп'ютер, а він тобі про космос». Це те саме, що якщо зараз онук, мерчандайзер, буде пояснювати суть своєї роботи дідусю, а той питатиме: «Так а що твій завод виробляє?»
Заходжу в магазин, а біля прикрас стоїть дівчина років трьох з бабусею. Дитинка обрала якийсь браслет, а бабуся їй каже: «Він для тебе занадто яскравий! Він тобі не підходить!». «Так, він мені не підходить, він для мене занадто яскравий» — повторює дитина. Мене розриває з середини, але я ж такий самий. Нехай не у виборі прикрас, а у чомусь іншому. В чомусь такому, чого я не бачу в свої 30 років я вже є тим самим відсталим ретроградом зі штампами, а моя дворічна дитина вже не уявляє світ в якому телефон не може робити селфі.
