Коли мої французькі родичі запропонували відвідати футбольний матч на стадіоні Ніцци, я одразу погодився. Звісно, я не фанат місцевої команди та й, взагалі, навряд мене можна вважати прихильником французького футболу. Просто я завжди намагаюся скористатися нагодою відчути спосіб життя звичайних європейців, а футбол — це дійсно вагома частина їхнього буття, принаймні, французів.
В порівнянні з київським, стадіон Ніцци нічим особливим не вразив — мабуть всі сучасні стадіони уніфіковані щодо внутрішньої інфраструктури і, як сучасні аеропорти, різняться тільки розмірами та екстер'єром. А от з прилеглою інфраструктурою ніццевському стадіону повезло менше за київський — метро до нього не ходить за своєю відсутністю, а навколостадіонна автостоянка виявилася дуже скромною, як для сорокатисячника. Що одразу позначилося на відвідуванні матчів — новий стадіон збирав рівно стільки народу, скільки автівок могла проковтнути ця парковка.
Рятувати стадіон взялася місцева влада і, слід сказати, зробила це досить ефективно. В п'ятьох транспортно зручних місцях Ніцци були влаштовані величезні парковки і виділені автобуси, що курсують виключно між парковкою та стадіоном. Спроба стягувати платню за паркування та автобусні послуги знову призвела до пустого стадіону, тож все зробили безкоштовним і врешті решт люди потягнулися на стадіон.
До речі, цим «навколофутбольний комунізм» Ніцци не обмежився. Виявилося, що відвідування матчів для дітей та підлітків не просто безкоштовне — їм безкоштовно надається білет з окремим місцем, щоб діти не сиділи на руках дорослих. Просто уявіть на секунду — приходиш в касу і кажеш: «мені один дорослий та п'ять дитячих», сплачуєш за один і отримуєш шість квитків з місцями ...
На стадіоні я зазирнув в крамницю атрибутики місцевого футбольного клубу, де мене одразу привабив шарф, на якому мапа Європи містила український Крим, а Росія взагалі була відсутня. Натішившись покупкою, я тільки згодом помітив, що на шарфі було написано "Nissa" замість очікуваного «Nicе» і ця невідповідність не давала мені спокою протягом всього футбольного матчу — виявилося, що й жоден чорно-червоний прапор у фанзоні не містив звичну назву клубу.
Мій родич, місцевий уродженець, пояснив, що Nissa — то назва міста якоюсь місцевою мовою. Але що то за мова і хто нею балакає він не знав і, здається, знати не хотів. Тому, тільки-но діставшись інтернету, я занурився в пошуки і відкрив для себе несподівану історію цього середземноморського краю.
«Виявляється, що неймовірно красивий, славний винами, сирами, лавандовими полями і смарагдовими хвилями Середземного моря південь Франції – ніяка не Франція. І люди, що живуть там досі відчувають біль і сором за те, що дались стати загарбаними і завойованими вісім сотень років тому.„
Це Окситанія — в минулому середньовічне європейське королівство із унікальною культурою, власним баченням християнства та розвинутою демократією, яке простиралося від Піренеїв до Монако, населення якої спілкувалося, геть не схожою на французьку, мовою «Ок» — саме так окситанською вимовляється слово «так» на відміну від французького «ві» та італійського «сі» (до речі, це одна з версій етимології всім відомого "Okay").
Не буду вдаватися в розповідь про драматичну історію Окситанії та її народу — я точно не зроблю це краще за Зоряну Шевченко, яку я процитував вище (статтю Зоряни читайте тут). Тільки акцентую увагу на певну схожість долі окситанського та українського народів — розквіт в середньовіччі, елементи демократичного устрою, окупація північним сусідом, привласнення ним чужої історії та чужого культурного надбання, геноцид, заборона мови, примусова асиміляція.
Схоже, нам повезло більше — як нація ми встояли, хоча й досі виборюємо своє право на існування. А от стан окситанської культури у Франції сьогодні — це наявна демонстрація того, що могло спіткати нас, аби ми сторіччями не опиралися російській експансії.
Попри запізнілі потуги французького уряду надати окситанській мові статусу «заохочуваної» та викладати окситанську мову в деяких школах, сьогодні окситанська культура (і мова, як складова), втратила шанс на самозбереження в природній спосіб, тобто шляхом передачі її від пращурів нащадкам в родині. Від чого людська цивілізація безумовно збідніла.
Зараз окситанська мова вже не потрібна державі в якості інструменту створення унікального культурного продукту. Вона потрібна виключно, як атрибут регіональної ідентичності, такий, скажімо, як герб, гімн або прапор. І коли держава культивує тільки атрибутивну функцію культури, остання швидко стає шароварною — живу культуру заливають в бронзу, щоб в потрібний момент витягти з пильної шухляди і пред'явити, як доказ власної ідентичності.
Не можу утриматись, щоб не констатувати з великим болем: саме до такого стану стрімко наближається національна білоруська культура внаслідок державної двомовності і взагалі державної політики неспротиву російській культурній експансії. І якщо французи позбавили окситанців власної національної культури силоміць, то білоруси відмовляються від неї добровільно, свідомо перетворюючи її в закам'янілий державний атрибут. Сумно.
Те, що футбольні фанати Ніцци прагнуть окремої, позафутбольної ідентичності я переконався на собі, коли необачливо взяв напрокат автівку із паризькими номерами. Вже на другий день я отримав подряпину цвяхом на весь бік з поясненнями від місцевих вболівальників природи такої «гостинності». З'ясувалося, що нелюбов місцевих до ПСЖ виходить за межі спортивного протистояння і дуже нагадує наше ставлення до московського «Спартаку» радянських часів, в якому містилася вся історія російсько-українських відносин.
Тож не дивно, що місцевих молодих енергійних хлопців та дівчат дуже тішить можливість, нехай з великою натяжкою, ідентифікувати себе дещо іншими французами. І саме тому окситанська мова, як регіональний атрибут, легко знайшла своє місце серед іншої футбольної атрибутики ніццевського клубу.
Але, більше ніж на атрибутику, вона вже, на жаль, не претендує — потреба місцевого населення у володінні окситанською, схоже, обмежується лише футбольною кричалкою "Issa Nissa!".