16 червня президент США Джо Байден у Женеві вперше зустрівся з російським керманичем Владіміром Путіним, і заявив, що про результативність перемовин можна буде говорити «через пів року». Пів року буде за 9 днів, і ось Байден і Путін зустрічаються знову – по відеозв'язку, на фоні другого за рік масштабного стягування російських військ до українських кордонів, про яке вже місяць щосили пише американська преса.

Напередодні британська "The Independent" написала, що перед контактом з Путіним Байден поспілкується з Володимиром Зеленським та «ключовими європейськими союзниками». Але трохи згодом глава українського МЗС Дмитро Кулеба повідомив, що така розмова у Зеленського буде тільки з держсекретарем США Ентоні Блінкеном, а от Байден поговорить з президентом України вже після діалогу з кремлівським володарем.

Ще за кілька днів до того Путін заявив, що вимагає від Заходу письмових гарантій нерозширення НАТО на Схід – бо, мовляв, ще під час краху СРСР Захід давав такі гарантії усно, і не дотримав слова. Хоча сам генсек і перший президент СРСР Михаїл Горбачов заявляв, що про таке не йшлося.

Українські спостерігачі одразу згадали про «Карибську кризу» 1962 року, коли світ буквально опинився на межі ядерної війни. Багато хто схильний вважати, що так само, як і тоді, Москва зараз брязкає зброєю, щоб «пограти на нервах» у Вашингтона, але в підсумку муситиме (як і тоді) відвести війська.

Зрештою, за останні тижні Захід не раз попередив Росію про економічні та політичні наслідки можливої агресії проти України й заявив (зокрема, вустами вже згаданого Блінкена і генсека НАТО Єнса Столтенберга), що Росія не може вирішувати питання членства в НАТО інших країн – таких, як Україна.

Не слід, одначе, забувати, що в путінській Росії не вважають фінал Карибської кризи поразкою. Задля виведення з-під боку Америки радянських ядерних ракет США дали гарантії ненападу на Кубу і протягом кількох місяців вивели з території Туреччини свої ядерні ракети «Юпітер», близькість яких до СРСР страшенно нервувала радянського лідера Хрущова.

Щоправда, на той час американці вже мали їм більше ніж гідну заміну – розміщені на підводних човнах балістичні ракети «Поларіс». Але більш далекосяжним наслідком кризи стала «політика розрядки», що вилилася в низку радянсько-американських договорів про обмеження, а там і скорочення ядерних арсеналів. Треба мати на увазі, що в першій половині 1960-х співвідношення стратегічних ядерних сил було далеко не на користь СРСР. Тому в сучасній Росії схильні вважати підсумки Карибської кризи більше перемогою, аніж поразкою чи навіть нічиєю.

Відповідно, ніщо не заважає Путіну сподіватися на новий «успіх» чергового шантажу – цього разу шляхом погроз неядерного удару по Україні. Тим паче, Москві насправді не так уже й необхідно вимагати «гарантій нерозширення НАТО». Метою-мінімум може бути згода американців на виконання Києвом «Мінських угод» у тій послідовності, в якій їх читають росіяни.

Цілком можливо, конкретні домовленості Байдена і Путіна стануть відомим не одразу (прессекретар останнього Дмітрій Пєсков уже заявив, що відеодзвінок пройде в закритому режимі й коментарів Путіна за його результатами, швидше за все, не буде). Але якщо якесь «компромісне» рішення українським коштом таки буде прийнято, Києву рано чи пізно доведеться стикнутися з його наслідками.

Курс України на НАТО з 2019 року закріплений в Конституції, і змінити це буде не так легко. Але фактичне визнання влади сепаратистів в ОРДЛО та формальне «повернення» цих районів у склад України – все те, що Москва і вважає «виконанням Мінських угод» – вже саме по собі є гарантією невступу нашої країни до НАТО. Годі вже казати про політичне напруження та економічні труднощі, які це викличе. Як і про розчарування та фрустрацію в суспільстві, змушеному стикнутися з фактичною капітуляцією після стількох років оборони проти переважних сил північного сусіда.

Все це може неабияк підважити все ще солідні наразі електоральні позиції президента Зеленського. Що теж на руку Кремлю, для якого давно не існує «зручних» українських президентів, оскільки Росія розглядає зручним для себе політичним устроєм України тільки хоч скількись керований хаос.

Звичайно, цей сценарій можливий, тільки якщо Байден дійсно не те що піде, а просто побіжить назустріч побажанням Путіна. Нюанс у тому, що в разі, якщо обоє залишаться «при своїх», це ніяк не завадить появі чергових конспірологічних версій і тлумачень сьогоднішніх переговорів. Що ж, український рецепт на цей випадок відомий: «Зберігайте спокій» – але не забувайте про те, що далі за текстом.