На день народження президента Зеленського — 25 січня, якщо хто забув — «радник із пропаганди» президентського офісу Михайло Подоляк написав у ФБ вітальний пост, і цей пост дуже швидко набрав понад 5 тис. реакцій та спричинив міні-скандал. Ну, бо куди ж одне без іншого?
Причиною в обох випадках став стиль, який я особисто визначив би як «лестощі на грані фолу». Ну бо місцями це реально схоже на, даруйте, стьоб.
«Мой Президент» у виконанні Подоляка — це людина, яка прийшла зробити з вічних скигліїв бадьорих і впевнених в собі людей, але якій — ви не повірите — постійно заважають! Не вловлюєте в стислому перекладі? Процитуємо автора (зберігаючи авторську пунктуацію):
«Он же предложил стать нам чуточку другими. Более взрослыми что/ли. Более современными. Более честными. И менее завистливыми, менее ноющими о своих неудачах или бесконечно жалеющими самих себя...»
А вже за кілька абзаців — про тих, хто заважає: «...обиженное старичье никуда не делось — ресурсы есть, медийка есть, жажда только усилилась». І пішли, і пішли.
Загалом весь пост відсотків на 73 ;) складається з отого самого скиглення і «нескінченних скарг» на ворогів та обставини. Хоча, здавалось би, це має бути характерним «для страны, в которой всегда считалась изысканной доблестью своеобразная хуторская хитрость» — але ніяк не для Зеленського, здатного «продолжать каждый день брать на себя ответственность» і взагалі «быть лидером, которого никогда не было в современной Украине».
Анекдотичний контраст між вихвалянням здатністю «брати на себе відповідальність» і скаргами на все на світі — це варіація на тему відомої історії «Вбити дракона», коли герой перетворюється на переможеного ним супостата. Тільки у вигляді фарсу. Коли під час президентської кампанії фанати Володимира Зеленського закидали Петрові Порошенку схильність скрізь шукати ворогів, з цим можна було погоджуватися чи сперечатися; коли виявилося, що і сам Зе разом зі своєю командою ледь не в усіх своїх ляпах винуватить інших — причому вже переможених! — це можна було виправдовувати чи критикувати; але тепер, під кінець другого року президентської каденції Володимира Олександровича, з цього не хочеться вже навіть сміятись.
Незалежно від того, наскільки реальний Порошенко відповідав образу самозакоханого й агресивного політикана, який активно розкручували його опоненти, сьогодні цьому образу — принаймні, в зовнішніх виявах самозакоханості — все більше відповідає Зеленський. Можливо, це передається через стадіонне повітря. Можливо також, що деяких соратників президента Зеленського оплачують оті самі вороги, що прагнуть з нього познущатися. Ясно одне: якщо комунікаціями в офісі президента займаються майстри дифірамбів — значить, комунікація у формі дифірамбів президента влаштовує.
При цьому не можна не помітити, що конкретні дифірамби пана Подоляка чітко влучають у народне архетипічне. Президенту заважають опоненти, невіра суспільства, відсутність нових облич (пише пан Подоляк), тож хіба можна вимагати від нього негайних успіхів? «Та звичайно, та ми ж розуміємо!», — думають (мабуть) саме ті виборці, які проголосували ні за що інше, як за обіцянки нових облич і негайних успіхів!
І є підозра, що ці люди геть не бачать в цьому суперечності. Бо хто ж поспішає бачити, що суперечить сам собі.
Втім, для різноманітності не будемо тут про Великий та Мудрий Нарід. Хоч би тому, що саме в цьому випадку його думка значення не має. Значення має тільки те, наскільки персонально Володимир Зеленський схильний «вестися» на грубі лестощі. Бо це ж — елементарний тест на адекватність.
Автор цих рядків хотів, до речі, перевірити, чи немає під постом Михайла Подоляка лайку від Володимира Зеленського — але, мусить покаятися, так і не знайшов часу переглянути всі п'ять з половиною тисяч реакцій. Моїх власних ФБ-френдів, між іншим, там знайшлося лише 36. З них 17 поставили звичайні «лайки», 17 — смайлики реготу, 1 — «сердечко» і 1 — «сльозу». По-своєму не гірше за соціологію, чого вже там.
