Одна навколонаукова напівбайка твердить, що на початку 50-х років ХІХ століття в Лондоні відбулося засідання мерії, присвячене незвичайній темі. Суть справи полягала в тому, що Лондон швидко розростався (лише його постійне населення сягнуло двох мільйонів осіб), від чого стрімко збільшувалася кількість транспорту – звичайно, гужового. І от хтось із чиновників, не чужий науці статистиці, вирахував, що коли кількість самих лише кебів та омнібусів і далі зростатиме у такій же прогресії, то до середини ХХ століття місто буде по другі поверхи завалене кінським перегноєм.

Ніякого конструктивного рішення лондонська влада тоді, здається так і не дійшла. Авжеж, уже існували плани будівництва першого в світі метро (яке відкрили 1863 року), але передбачити появу двигуна внутрішнього згоряння лондонські муніципали не могли.

Футурологи та історики полюбляють наводити цю історію як ілюстрацію безсилля наших прогностичних методик у тому, що стосується не кількісних, але якісних змін у технічному, економічному, соціальному і якому завгодно аспектах розвитку людства. Чи не вподібнюємося й ми де в чому тим напівміфічним лондонським мудрагелям? – напівжартома говорять вони. Що ж: у кожному жарті, як відомо, є тільки частка жарту.

Коротка, високоемоційна і яскрава промова шведської школярки Ґрети Тунберґ на Генасамблеї ООН стала не те щоб очікуваним, але логічним піком її екоактивізму, який триває вже не перший день (ще в липні 16-річну активістку з її мільйоном підписників у Facebook журнал «Time» зарахував до 25 найвпливовіших в Інтернеті землян). З формально найвищої трибуни планети 16-річна дівчинка палко звинувачувала продажних політиків та жадібних капіталістів, які «вкрали» її «мрії й дитинство».

Політики й капіталісти в аудиторії винагородили активістку бурхливими аплодисментами. Соцмережі всього світу вирують: хтось у захваті від «хороброї дівчинки», яка «не побоялася сказати правду», хтось, навпаки, вказує на відсутність аргументів у самому виступі та наукову неоднозначність аргументів еко-алармістів у цілому. Багато хто, нарешті, опускається до залучення в ролі «аргументів» того факту, що Ґрета має проблеми зі станом центральної нервової системи. А хтось шукає в події сліди тієї чи іншої Змови.

Месидж Ґрети – чи авторів її промови – досить дохідливий. «Ви говорите лише про гроші, годуєте нас казками про сталий економічний розвиток», – звертається вона до сильних світу цього. І, в іншому місці: «Як смієте ви прикидатися, що все це можна виправити за допомогою технічних рішень, нічого більше не змінюючи?!». Як смієте ви – how you dare – цей рефрен Ґретиного виступу став мемом, як і відео самого виступу ледь не миттю зробилося вірусним.

Проблема в тому, виступ Ґрети Тунберґ є виступом ні про що. Він не просто не вказує шляхів подолання проблеми – цього таки дивно було вимагати від 16-річної дівчинки. Насправді він навіть не окреслює самої проблеми. Гірше за те, він містить серйозні маніпуляції емоціями і не містить важливих для розуміння проблеми фактів. Звісно, справа тут не в Ґреті, і ця колонка насправді не присвячена їй як такій. Вона призначена для тих, хто ставиться до теми всерйоз.

Адже ні технічний прогрес, ні економічне зростання, ні – й це головне – невіддільно пов’язане з ними зростання споживання природних ресурсів НЕ Є ЗЛОМ САМІ ПО СОБІ. Достоту як не є сам по собі злом вогонь, «приручення» якого назавжди й радикально відокремило людину від решти тваринного світу Землі.

Все питання в тому, як і для чого використовуються ці ресурси. Люди ще в часи неоліту, як прямо, так і опосередковано, винищували види й цілі роди живих організмів (як правило, великих суходільних тварин). Так, після приходу людини зникли мегафауна обох Америк, найкрупніші представники ендемічної фауни Австралії, Океанії, Нової Зеландії та Мадагаскару. Все це зробили люди, озброєні лише списами з обсидіановими наконечниками, кам’яними сокирами та тим же вогнем, ще навіть без луків та стріл.

Ба гірше – навіть доісторичні сапієнси цілком успішно шкодили й собі, улюбленим. Історикам та археологам відомо чимало випадків вимирання племен, народів і цілих популяцій людських істот через штучно спричинені ними ж самими екологічні катастрофи. Класичний приклад – острів Пасхи, він же Рапа-Нуї, де аборигени вирубали всі дерева, аби будувати каное, а в результаті повністю втратили родючість ґрунтів. Непродумана система іригації та експлуатації полів змусила давніх мешканців Мезоамерики полишити свої величні міста задовго до приходу європейців (і в процесі втратити левову частку населення). Щось подібне, як вважають чимало фахівців, сталося з Хараппською цивілізацією Північно-Західної Індії (знамените покинуте місто Мохенджо-Даро – з цієї опери) та регулярно відбувалося на теренах Месопотамії.

Ще однією важливою причиною зникнення лісів на Рапа-Нуї була необхідність робити з колод дерев’яні котки для транспортування статуй «моаї», про призначення яких вчені досі не мають єдиної думки


Авжеж, ці катастрофи були локальними. Проте важливо зрозуміти, ЧОМУ вони були. А були вони якраз через ВІДСУТНІСТЬ необхідних знань і технологій. І навпаки: лише достатні технології потенційно дозволяють вирішувати екологічні проблеми.

Так, знаменитий сучасний поп-філософ Юваль Ной Харарі (більш відомий українцям через скандал довкола редагування своїх книг на догоду Кремлю) у бестселері «Сапієнс» вказує, що в той час, як кількість людей на планеті за останні пів тисячоліття зросла в 14 разів, споживання ними енергії збільшилося в 115 разів. Але водночас виробництво зросло в 240 разів. Інакше кажучи, виробництво стає все менш енервитратним.

І хоча в абсолютних величинах споживання енергії – і взагалі ресурсів – продовжує зростати, сам факт технологічного прогресу, на думку Харарі (й далеко не лише на його думку), дає в руки людству інструменти утримання ситуації під контролем. «Як це не дивно на перший погляд, але, хоча споживання енергії й сировини за останні століття зростало по експоненті, придатні для використання ресурси збільшилися», – вказує цей автор, демонструючи, що завдяки новим технологіям людство відкриває все нові й нові способи ПЕРЕТВОРЕННЯ енергії, завдяки чому й відкривається доступ до все ширших ресурсів.

Те, що стосується проблеми ресурсів, так само стосується й проблеми відходів. Технології дозволяють робити промисловість не лише все менш енерговитратною, але й усе більш безвідходною. Технології також уможливлюють дедалі глибшу переробку відходів та залучення у виробничий цикл вторинної сировини.

Зрештою, ці дві проблеми тісно пов’язані. Велика кількість відходів виробництва спричиняється а) нерозвиненістю низьковідходних і безвідходних технологій, б) браком енергії для їх запровадження. Причому пункт «б», очевидно, впирається в ті ж таки технологічні рішення.

За деякими підрахунками, кількість сонячної енергії, яка не губиться в атмосфері й досягає поверхні Землі, за рік удвічі перевищує весь обсяг енергії, який можна видобути з усіх наявних невідновлюваних ресурсів планети на кшталт нафти чи вугілля. Використання цього гігантського ресурсу – повністю й цілком питання технологій


Відтак один з ключових месиджів Ґрети – мовляв, «самі лише технічні рішення» нічим не зарадять – помилковий у самій своїй основі. Зарадити можуть якраз «самі лише» технічні рішення. Натомість Ґрета та її однодумці, здається, вимагають рішень суто політичних. Але що повинні зробити уряди світу? «Пригальмувати» технічний прогрес?

По нинішній дорозі в майбутнє людство тягнуть два воли: технічний прогрес та суспільні інституції, які повністю базуються на концепції того самого «сталого економічного розвитку». Технології та інституції взаємно підтримують і стимулюють одне одного. Скажімо, без такого явища, як кредит, неможливі ні сучасна економіка в цілому, ні, зокрема, фінансування фундаментальних наукових досліджень (бо без постійного зростання економіки ніде було би брати «надлишки» коштів на космічні польоти та адронні колайдери). А без цих досліджень неможливе створення нових і нових машин, систем та пристроїв, які забезпечують комфорт і саме існування суспільства – в тому числі і його інституцій.

Періодично це виливається в «бульбашки», які тягнуть обвали ринку та глобальні економічні кризи. В таких випадках відбувається те саме, що й за необережного поводження з вогнем (а іноді мова йде й про зумисні «підпали»). Однак чомусь ніхто не вимагає від людства відмовитися від користування вогнем на тій підставі, що, наприклад, з 1993 по 2013 рік лише в 39 країнах, обстежених Міжнародної асоціацією пожежно-рятувальних служб, пожежі забрали близько мільйона людських життів.

Очевидно, уряди повинні суворо стежити за дотриманням ПРОДУМАНОГО природоохоронного законодавства, яке, з одного боку, забороняє та/або істотно обмежує шкідливі викиди та відходи виробництв, а з іншого – стимулює запровадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій. І другий пункт тут важливіший. Тим паче, що це вимагає комплексного регулювання – не просто в природоохоронній, а й у фіскальній, фінансовій та інших сферах права.

Сміттєпереробний завод «Маїсіма» в Японії на ¾ складається з очисних і фільтрувальних споруд. Крім спалення сміття, на ньому також виробляють вторсировину – наприклад, алюміній, сировина для видобування якого в цій країні практично відсутня (фото Pikabu)


Водночас дуже важливо фінансувати наукові дослідження. В тому числі – фундаментальні. На жаль, існує проблема зі сприйняттям фундаментальної науки масовою свідомістю. Масштабні наукові проекти, як правило, врешті-решт відкривають цілі віяла шляхів до створення нових або вдосконалення наявних технологій, але на старті цих проектів такі результати часто неочевидні навіть фахівцям. Тож пересічний виборець у welfare-state не дуже розуміє, чому уряд вирішує фінансувати лабораторії чи радіотелескопи замість просто віддати ці гроші йому, виборцеві, в руки.

Тут ми підходимо до суті феномену Ґрети Тунберґ. Ця суть, як видається – в інфотейнменті, в тому, що так полюбляє і чим значною мірою живе сучасний homo sapiens, споживач не лише продукції, а й інформації, причому інформації, яка дедалі більше скерована не на раціо, а на емоціо, не на зміст, а на форму. Прості рішення складних проблем, які до того ж повинен прийняти хтось інший – це те, що приваблює багатьох не лише в бідних країнах, але і в «золотому мільярді». Бо ж схеми роботи «мисленнєвого» та «емоційного», вироблені парою мільйонів років еволюції, не могли всерйоз змінитися всього за кілька століть нерівномірного процвітання нашого виду.

Природа Ґретиного шоу дуже подібна до природи «соціальних» телепрограм, де обговорюються, скажімо, долі занедбаних дітей, розбитих кохань чи родинних чварів у конкретних родинах. Нібито і справді соціально значущі, ці програми насправді покликані не шукати системні шляхи вирішення проблеми, але збуджувати емоції глядачів. У випадку телепрограм ідеться про свідому стратегію, у випадку Ґрети, цілком можливо, про щирі переконання – але це не змінює ні механізму, ні його стратегічної неефективності.

Чи справді нам загрожує глобальна екологічна катастрофа? Це питання все ще відкрите. Якщо й так, то чи саме ми є її єдиною або хоча б головною причиною? Теж невідомо. Ясно одне: будь-який негативний сценарій, від спричиненого людиною «тепличного ефекту» до зміни активності Сонця, нестиме тим менше загроз, чим розвиненішими будуть наші технології, що дозволять нівелювати чи хоч би зменшити катастрофічний вплив.

Що ж до активістів на кшталт Ґрети Тунберґ, то вони заслуговують на вдячність, якщо завдяки їхнім виступам хоч би лічені частки відсотка людського населення почнуть пильніше стежити за тим, щоб вчасно вимикати вдома світло та не лишати відкритими водонапірні крани. Більшого тут вимагати не варто.

DETECTOR.MEDIA

olexander.mykhelson
Олександр Михельсон

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація

Рекомендації