Років шість тому мені випало летіти в сусідніх кріслах із іракцем, котрий ще після ірано-іракської війни вісімдесятих років переїхав у Дубаї. Там він успішно робив свій будівельний бізнес, а в Україну намилився, бо йому сказали, що тут гарно кататись на лижах (справа була в середині січня).

Уже майже перед приземленням з'ясувалось, що іракець зібрався їздити на лижах «у Карпатах, це десь під Харковом». Я вніс йому уточнення – не знаю, чи воно допомогло...

***

Враховуючи, що англомовою міжнародного спілкування досконало не володіли ні я, ні він, плюс враховуючи коньяк, плюс враховуючи роки, які відтоді минули, я не беруся цитувати ту нашу розмову.

Але мене реально вразила ненависть цього араба до «персів» - себто іранців. Абсолютно ясно було, що справа – не в тій війні. Навпаки: та війна, як і всі попередні, стала наслідком взаємної ненависті.

Саме в цьому контексті й потрібно сриймати нинішнє "перенапруження напруження" між Саудівською Аравією, яка вважає себе історичним центром арабського світу - й Іраном, який вважає себе... Ну, так скажімо, противагою.

А поки я розпивав коньяк з іраноненависником-іракцем, у череві літака валявся мій багаж, в якому, зокрема, було кілька накуплених у Дубаї книжок з історії та сучасності регіону Аравії та Перської затоки.

Серед іншого мої надбання містили книгу просунутого британця Robert Lacey.

Він уже колись написав книгу про Саудівську Аравію, був за це забанений саудитами «в буквальному й переносному», а на початку нового тисячоліття знову приперся-таки на півострів, обновити книженцію.

Перша, вісімдесятих років, звалася The Kingdom; друга, 2008-го, на яку я й посилаюся, зветься Inside the Kingdom.

А тепер – шматочок із тексту знавця питання, містера Лейсі, чи як його там. Для багатьох читачів це буде абетка, проте й чимало читачів про це не знають взагалі нічого. Отже (зі скороченнями та вибаченнями за можливі помилки у орфографії), переклад мій (колись я почитав прекладати цю повчальну книгу, і ось знайшов шматочки незавершених робіт):

***

Одним із найперших навернених мусульман був талановитий молодший кузен Пророка Алі, котрий проживав у родині Пророка і слухав учення Господнє з дитинства. Мухаммад називав його «братом». Коли клани Мекки розробили диявольський план убити Мухаммада, спорядивши кожен по вбивцеві з отруєним кинджалом, саме Алі безстрашно вдягнув покривало Пророка, увівши вбивць в оману, і так-бо ризикуючи життям, щоби врятувати життя Мухаммада... Коли ж мусульмани тріумфально повернулися до Мекки, саме Алі допоміг Мухаммадові відчинити двері Кааби, аби винести звідти ідолів та розтрощити їх…

Оскільки Пророк не вмів ні читати, ні писати, Алі писав його листи. Мухаммад же дав Алі за дружину свою улюблену доньку – Фатіму; і щонайменше один хадис дозволяє припустити, що Пророк таки назвав свого популярного зятя своїм же спадкоємцем. «Хто приймає мене господарем своїм», - нібито сказав Мухаммад на привалі під час повергнення з останнього паломництва, - «той прийме Алі своїм господарем». І коли Пророк незабаром помер… саме Алі довірили омити тіло та підготувати його до поховання.

Але доки Алі виконував свій родинний обов'язок, його обійшов нашвидкуруч зібраний конклав Супутників Пророка, котрі проголосили, що першим спадкоємцем Пророка – каліфом – має стати Абу-Бакр. Усіма шанований та благочестивий, Абу-Бакр був улюбленцем Мухаммада, а ще він не походив з родини Пророка. Чимало Супутників мали глибоке переконання, що провід над їхньою вірою не має належати лише одному кланові.

Так юний Алі опинився за бортом… і він прийняв цей вирок. Однією з видатних рис цієї видатної людини була поступливість. Якщо хто й уособлював покору – а саме так дослівно перекладається слово «іслам» - то це був Алі.

***

Тут англосаксонський автор – хоч і безумовний експерт – втрачає об'єктивність. Алі в нього виходить ну просто святий. Справа навіть не в історичних фактах, усе одно про факти майже нічого не відомо. Просто навряд чи це сподобається читачам-сунітам.

Але ж і моя справа маленька: дати розуміння про історичні події. Не описати їх, як вони були – цього не знає ніхто – а викласти послідовність.

Буду стислий. Врешті-решт, Алі став четвертим каліфом. Але на той час, лише так років через 30 після смерті самого Пророка, в ісламі вже з'явились течії, що зі зброєю змагались між собою за те, хто «мусульманніший». Утім, серед ранніх християн таке теж було, не кажучи вже про євреїв та інші «глобальні релігії».

***

Він показав себе вождем-натхненником «умми», ісламської спільноти правовірних, водночас виявивши героїзм у битві, на яку йшов зі своїм легендарним двозубим (у інших варіантах – «двосічним») мечем Зульфікаром, - переповідає далі англієць Лейсі історію каліфа Алі. Проте, наголошує автор, уже тоді з'явились «хариджити».

Вони вірили, що щирі мусульмани мають чітко наслідувати поведінку Мухаммада, й вони привнесли до ісламу цілком нову ідею – такфір… ті, хто буквально не слідував слову Господа, були кяфірами, невірними, вартими смерті. Коли Алі загинув від отруєного меча хариджита під час священного місяця Рамадан близько 661 року християнської ери, він став однією з перших жертв ісламістського терору.

***

Я навмисне вживаю тут слово «ісламістський», не ісламський. Як ми бачили вище, іслам – це не так просто й однозначно.

Лишається додати, що слово «шиїти» перекладається неоднозначно. «Вірні», «послідовники», «соратники» - замучишся.

«Суніти», втім, не кращі. В плані перекладу.

Хай там як, а вже у 680 р. н. е. шиїтські війська були остаточно розбиті сунітами на полі Кербали. Про цю подію англієць Лейсі каже у високопарних тонах: «Омита слізьми шиїтська Страсна П'ятниця, за якою так і не настало Воскресіння!»; також він переповідає шиїтську легенду про те, як Гусейн бін Алі – син Алі й Фатіми, а отже, прямий онук Пророка! – був оточений військами каліфа Язида, страждав із військом від спраги, й кинувся в останню атаку після того, як його немовля пронизали стріли ворогів.

За іншою версію, втім, він сам кинув дитя на стріли та списи узурпатора, розуміючи, що вижити не дадуть нікому.

У кожному разі, шиїти всього світу досі відзначають печаль битви під Кербалою. І в тій же Саудівській Аравії це регулярно призводить до масових заворушень та навіть стрілянини. До речі, «охороняти» мітинги шиїтів традиційно направляють саудівську Національну Гвардію – вона там так і зветься, а складається із озброєних та навчених за найкращими західними зразками бедуїнів.

І всі тамтешні Нацгвардійці – то суніти.

***

Так само сунітами є не лише більшість мусульман світу, але й більшість урядів ісламських країн. А це не одне й те саме. У Бахрейні, скажімо, більше шиїтського населення, але уряд – сунітський.

Коротше кажучи: шиїти вважають правильним, щоб мусульманами всього світу керував один нащадок «крові Мухаммада». Суніти ж вважають, що головне – виконувати настанови пророка, які, загалом, називаються «сунна». Щоправда, тут вони теж не мають одностайності – та це вже другорядне.

У цьому контексті викликає не те що подив, а навіть ржач, бажання Росії підтримати шиїтський Іран проти сунітських Саудів, Туреччини та міні-держав Затоки.

Адже практично всі мусульмани на території РФ – суніти…

Воістину, кого Аллах бажає покарати - то позбавляє розуму.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація