Отже, ще раз і по пунктах.

МЗС Росії надіслав МЗС України листа, в якому запропонував передати захоплених у листопаді моряків. Згідно з цим листом, який оприлюднив міністр закордонних справ Павло Клімкін, моряків готові були віддати під ПИСЬМОВІ гарантії української сторони, що:

А) рішення російського суду щодо них буде визнане законним, а в Україні вони знову муситимуть постати перед судом,

Б) Захоплені катери та буксир залишаться в руках росіян – і не просто так, а як «речові докази».

Тобто Україна мусила б не лише визнати законність кричущого порушення російським судом міжнародного та морського права, але й – непрямо – факт анексії Криму.

Авжеж, український суд, напевне, знайшов би можливість виправдати моряків. Хоча цікаво, як, якщо їх захоплення і рішення російського суду щодо їх арешту ми ж самі письмово визнали б законним.

Автор цих рядків ніколи не сумнівався, що Москва грає «в довгу». Попервах однією з головних цілей видавалося поглиблення конфлікту між «молодою командою» Зеленського і МЗС Клімкіна, а точніше – не в Клімкіні справа, не переоцінюймо роль особистості в історії – усім дипломатичним корпусом. Там відносини і так не дуже-то, м’яко кажучи… Про цю загрозу та її можливі наслідки ваш покірний слуга написав тут.

Але тим часом чи не кращий міжнародний оглядач із журналістів мого покоління Сергій Сидоренко оприлюднив інформацію про домовленості Парижа й Берліна з Москвою. Домовленості, наслідком яких і стала «пропозиція» росіян.

Ця пропозиція – це дуже в путінському дусі. Заручники в обмін на бонуси на міжнародній арені. Президент Зеленський, коли ще був лише кандидатом, надто багато (і не надто відповідально) говорив про те, що для нього найголовніше – люди. У Путіна цим радо скористалися.

У Путіна, схоже, творчо підійшли до власного досвіду визволення з чужого полону СВОЇХ людей. Відмінність у тому, що в російському випадку йшлося не про військових, які виконували наказ у власних територіальних та міжнародних водах, і нікому не заподіяли шкоди – а про реальних російських терористів, які вчинили ні що інше, як теракт.

Ідеться про вбивство в Катарі одного з лідерів чеченських сепаратистів Зелімхана Яндарбієва. 13 лютого 2004 року Яндарбієв загинув від вибуху замінованого автомобіля. Тяжко постраждав також його неповнолітній (тоді ще) син, постраждав і один із перехожих.

Катарські спецслужби досить швидко взяли виконавців і організатора. Останній виявився першим секретарем російського посольства, тож його довелося просто видворити з країни. Що ж до двох російських агентів, які теж вважалися співробітниками посольства, але не мали дипломатичного імунітету – то їм дали довічне ув’язнення. В Катарі закони суворі, а спецслужби… як би це сказати… не гірші за російські.

Та в підсумку росіяни де-факто обміняли своїх терористів на заручників з числа громадян Катару, яких захопили в одному з московських аеропортів нібито за незаконне перевезення валюти. При цьому терористів передали Росії нібито в рамках екстрадиції, для відбуття покарання в російській тюрмі – але, звісно, ні до якої тюрми вони в Росії не потрапили, мало того, в аеропорту їх зустріла червона доріжка.

За неперевіреною інформацією, Катар також отримав від Росії солідну таємну виплату.

Навіть російська Вікіпедія викладає цю історію досить розлого – поцікавтеся.

Схоже, у випадку з моряками та листом МЗС РФ ми маємо дзеркальну ситуацію. Якщо в 2004-му Путін відправив в іншу країну своїх терористів, і врешті-решт викупив їх, коли вони попалися на гарячому, то зараз він, навпаки, запропонував Україні визнати терористами наших, українських, військових – в обмін на те, щоби вони були виправдані українським судом під зазначені вище умови.

Після чого росіяни могли б переконливо розповідати на Заході про дволикість українського правосуддя, яке пішло проти ОФІЦІЙНОГО визнання «правоти» російського суду – ну й про визнання Україною російської юрисдикції над обома берегами Керченської протоки, як мінімум.

Путін чудово здав карти: долі 24-х наших співгромадян – проти чергової дипломатичної, а стратегічно, міжнародно-правової поразки.

Авжеж, мені легко тут філософствувати, сидячи хай і в крихітній зйомній, але все-таки квартирі – а не в російській в’язниці. І навряд чи мене зрозуміють рідні та близькі цих 24-х. Але завважу, що досі всі моряки, до єдиного, затято трималися твердої позиції невизнання російського судилища. Визнати, що їх судили «справедливо» - це ж теж була б зрада, зрада з боку країни, якій вони присягали.

Президент Зеленський може скільки завгодно вважати, що добере собі електоральних балів, «звільнивши» моряків на умовах Путіна – тобто прийнявши нібито програш шулера. Але досвід показує, що з шулером у принципі не можна сідати за стіл, і якщо він «програє» вам сотню гривень, то тільки щоб обчистити вас мінімум на тисячу.

Всі поступки, які Україна робила Росії починаючи з «Великого Договору» 1997 року, вилилися в тактичні виграші – і всі вони обернулися стратегічними поразками. Тисячі загиблих на Донбасі – прямий наслідок того, що ще з 1991 року ми завжди йшли на те, що Москва вважала «компромісом». У тому числі шантажуючи нас долями наших же громадян.

У підсумку це обходиться дорожче для значно більшої кількості громадян. І, схоже, міністр Клімкін у цілому мав рацію, коли відмовився сідати за стіл із шулером. Катастрофа в тому, що це зробило незворотним конфлікт із президентом Зеленським – і Зеленський, звісно, виграє в цьому конфлікті, а от чи виграє від того Україна, поки ну дуже неясно.

Ясно одне: якщо Путін і віддає заручників – то тільки аби отримати в заручники ще більше з нас. Терористи інакше не чинять. Інша справа, що, як показує досвід Катару, Путін іноді таки готовий платити за СВОЇХ терористів. Можливо, інша країна на місці України і зробила б із цього факту конструктивні висновки.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація