Любі друзі!

У гонах за істиною нам усім іноді трапляються дивні пригоди, котрі потім, звісно ж, смачно добріхуємо заздрісним слухачам в авдиторіях чи коло ватриськ. Буває, що такі дивовижі трапляються, що й собі опісля розповісти не до снаги. Особливо тоді, коли не ми за істиною всіма правдами і неправдами ганяємо — а коли вона нас жене світ за очі.

От візьмімо, до прикладу, таку з багатьох (а, може бути, й надто багатьох) поглядів цікаву штукенцію, як астрологія. Колись то була поважна наука, займатися якою не гребували навіть такі достойники, як Айзек Ньютон і Йоган Кеплер. Однак мову заведімо не так про вічні зорі (насправді планети, ну але то таке), як про смертні душі.

Вважається, що є 12 сузір'їв на шляху Сонця до кінця світу, з удячности перед тваринним світом їх назвали зодіякальними. Насправді (знову це вредне слово, але, звиняйте, ще не востаннє) цих констеляцій є 13 — так домовилися на якомусь Верховному Злеті, що трек Змієборця хай буде зараховано Скорпіону, щоб той не бідкався і не кусався.

Врешті людських душ і без того тоді в мільйон з гаком разів було більше, а ділити їх усіх на 12 логотипів було вже віддавна і просто, і звично, і коротше. І власне оті логотипи (сиріч знаки зодіяку) і є найцікавіші насамперед із психологічного погляду.

Річ у тім, що є типові людські риси характеру — їх не так уже й багато, ну зовсім не безліч. А є їх поєднання, комбінації — сузір'я рис, якщо дозволите. І комбінацій може бути значно більше — особливо, якщо не випускати з уваги те, що вони можуть бути як логічні (розсудливість+спокійність), так і не надто (мрійливість+аналітичність).

Астрологи віками могли — і ще, мабуть, віками будуть — торгувати гуртом і вроздріб своїм візіонерством, беручи за основу загально- чи конкретнолюдські риси та їхню логічну нелогічність. Акцент на вимогу: де привідкриють завісу, якщо вдається щось пояснити, а де затемнять, якщо з тим трудно. Наприклад, люди, народжені в один день, можуть бути дуже схожі — і тоді все ок. А можуть бути геть різні — і тоді очевидно, що це ретроградний зівчора Меркурій зайшов за Юпітер, а шарики за ролики.

Отже, до чого оце все пролегоменство? А до того, що наука — справа тонка. І практика з теорією — у такій взаєможивильній і водночас взаємонищівній сув'язі, що іноді потрібно бути генієм, аби розщепити їх. А то й навіть потрібно цілу наукову чи культурну революцію (насправді не про Китай, принаймні тогосторічний), щоби зіщепити їх наново, на якісно новому рівні.

Ви спитаєте: а до чого ж тут Кива? Власне до цього отетоговсього. Почекайте ж із тим Кивиним дисером! Так виглядає, ніби вас його практика державного управління ще туди-сюди влаштовувала...

А що як цей механізатор впливів на прикладі (як можна зрозуміти з теми дисертації) — наш єдиний шлях до омріяної єдности теорії і практики?

А що як цей виразник (то не маскулінітив від слова «виразка», ні-ні) духовних стремлінь і природних нужд — наш єдиний медіум четвертого переходу абсолютного духа у відносного лоха і навпаки?

Що як цей колайдерний адроїд — наш єдиний шанс здобути сингулярність або/і померти в борбі за неї?

Вітаю, любі друзі! Нарешті ви стали готові до справжніх питань, які вивчає наука кивологія, а відтак — до справжніх відповідей, на які ми всі, і я з вами, з вашою допомогою, так чекаємо.