П'ятого управління КДБ давно не існує. Але принцип, за яким суспільні проблеми пояснюють існуванням «ворога», пережив радянську спецслужбу. Від «шкідників» 1930-х до «сектантів» і «ідеологічних ворогів» сьогодні — механізм змінював назви, але не саму логіку.

Коли системні проблеми пояснюють «ворогами»

Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років Радянський Союз зіткнувся з масштабними економічними труднощами: дефіцитом продовольства, проблемами із зарплатами, перебоями у виробництві та загальним господарським хаосом.

Але визнавати провали власної політики було невигідно.

Натомість з'явилося значно простіше пояснення:

винні не рішення влади — винні «шкідники».

Так у 1930 році відбувся процес у справі так званої «Промислової партії». Інженерів та інших спеціалістів звинуватили в саботажі, підготовці перевороту та зв'язках з іноземними державами. Процес проходив у Москві з 25 листопада до 7 грудня 1930 року.

У радянській пропагандистській конструкції все виглядало дуже просто:

є економічна проблема → існують диверсанти → держава їх знаходить → держава рятує країну.

Саме ця логіка виявилася набагато живучішою, ніж конкретна справа «Промпартії».

У документальному фільмі Якова Посельського «срср 13 днів | (Справа „Промпартії“)» вирок формулюється так:

«Засідання спеціальної колегії Верховного суду поновлюється. Оголошується вирок спеціальної колегії у справі промпартії під назвою „Союз Радянських Соціалістичних Республік“ — до найвищої міри покарання, до найвищої міри соціального захисту, розстрілу та конфіскації всього майна.»

Історія «Промпартії» стала одним із показових процесів сталінської епохи. Саме звинувачення в «шкідництві» дозволяло покласти відповідальність за проблеми промисловості на конкретну групу людей.

Формула, яка повторювалася десятиліттями

За часів ОГПУ, НКВС, а згодом КДБ радянська держава неодноразово використовувала схожу модель.

Змінювалися люди та назви кампаній.

Але схема залишалася:

проблема → ворог → звинувачення → репресії → «захист» держави.

Ворогом могли стати політичні опоненти, інтелігенція, релігійні групи, дисиденти, національні рухи або люди, яких підозрювали в «антирадянській діяльності».

Поступово саме поняття загрози ставало дедалі ширшим.

І в 1967 році це отримало окреме інституційне оформлення.

1967 рік: П'яте управління КДБ

У 1967 році в системі КДБ СРСР було створено П'яте управління, головним завданням якого була боротьба з тим, що радянська влада називала «ідеологічною диверсією». Документи того часу прямо фіксують створення окремого управління для цієї роботи.

І це був важливий момент.

Тепер «ворог» не обов'язково мав щось підірвати чи зламати.

Небезпечними могли вважатися:

Тобто загрозою могла стати не лише дія, а й ідентичність, переконання або середовище людини.

У 1989 році П'яте управління реорганізували в Управління із захисту радянського конституційного ладу — так зване управління "Z". Того ж періоду американська преса повідомляла про ліквідацію П'ятого управління та його заміну новою структурою.

Назва змінилася.

Але сама проблема нікуди не зникла.

Радянська модель отримує нове життя

СРСР розпався.

КДБ припинив існування.

Але окремі радянські підходи до контролю над інформацією, релігією та суспільними групами продовжили існувати в пострадянському просторі.

Особливо показовим у цьому контексті є російський антикультовий рух.

У 2020 році Комісія США з міжнародної релігійної свободи (USCIRF) опублікувала спеціальний звіт "The Anti-Cult Movement and Religious Regulation in Russia and the Former Soviet Union".

У ньому досліджується радянська спадщина у сфері регулювання релігії та вплив антикультового руху на сучасну політику росії та інших пострадянських держав.

Окремий розділ звіту присвячено Олександру Дворкіну.

USCIRF описує його як одну з ключових фігур російського антикультового руху та аналізує його вплив на суспільну дискусію щодо релігії. У звіті також розглядається діяльність пов'язаного з ним інформаційно-консультаційного центру.

Висновки USCIRF щодо російської моделі релігійного регулювання були критичними: комісія пов'язувала діяльність антикультового середовища з обмеженнями релігійної свободи.

Від «небезпечної секти» до «небезпечного суспільства»

Тут виникає принципове питання.

Що відбувається, якщо технологію навішування ярликів, спочатку спрямовану проти окремих релігійних груп, починають застосовувати до цілих суспільств?

Саме це питання аналізується у низці журналістських розслідувань, на які спирається цей матеріал.

У книзі Джеймса Ресслера «Маніяк проти Бога» та матеріалах каналу @true.crime.book.uk26 містяться твердження щодо Ірини Кременовської, її діяльності та можливих зв'язків із російським антикультовим середовищем.

Зокрема, у наведеному автором матеріалі стверджується:

«Ірина Кременовська — широко відома послідовниця Дворкіна в мережі».

Далі автор пов'язує її діяльність із російською антикультовою мережею та РАЦИРС.

Як риторика про «секти» виходить за межі релігії

У матеріалах, наведених у розслідуванні, увага приділяється риториці представників РАЦИРС та FECRIS щодо України.

Зокрема, цитуються висловлювання Володимира Рогатина, який у 2014 році говорив про участь у Майдані різних релігійних груп:

«Дискримінація вийшла на якісно інший рівень. Треба визнати, що там були не тільки православні та уніати; у протестах на Майдані брали участь неоязичники, баптисти та різні рухи».

В іншому інтерв'ю він заявляв:

«В Україні спостерігається зростання впливу та присутності різного роду сатанинських сект... За різними оцінками, у нашій країні діє понад сотня сатанинських груп...»

У матеріалі також наводяться слова Олександра Дворкіна про перший Майдан:

«Весь перший київський Майдан — 2004-го — був наскрізь неоп'ятидесятницьким. Там виріс цілий ліс їхніх наметів. Сандей Аделаджа — скандально відомий український проповідник нігерійського походження...»

Ще один цитований у розслідуванні представник РАЦИРС, Роман Силантьєв, порівнював ситуацію в Україні з тим, що відбувається в культах:

«І взагалі, ситуація з масовою істерією, яку ми спостерігаємо в Україні, по суті нагадує те, що відбувається в культах».

Для автора розслідування ці висловлювання є прикладами ширшої технології демонізації та дегуманізації.

Коли інформаційний ярлик стає виправданням насильства

Ще один приклад у матеріалі — російський православний телеканал «СПАС».

Автор дослідження аналізує випуск програми «Вечір на СПАС», де обговорювалася ситуація в Україні.

Серед гостей був Євген Нікіфоров — директор радіостанції «Радонеж».

У наведеній цитаті він говорить про Україну як про «хворобу», яку нібито можна вилікувати лише військовим шляхом:

«Хвороба в Україні зайшла так далеко, що жодні переконання, переговори чи що-небудь інше не можуть її вилікувати; там можлива лише хірургічна операція».

А далі звучить заклик до знищення:

«Тому єдиною відповіддю на ці нацистські демонстрації є „Солнцепек“, його треба повністю спалити…»

Цей фрагмент важливий не лише через його радикальну лексику.

Він демонструє сам принцип: політичний або військовий противник спочатку описується як патологія, а потім насильство щодо нього подається як «лікування».

Російська риторика про Україну у 2022 році

Цей принцип не залишився лише в телевізійній пропаганді.

24 лютого 2022 року володимир путін оголосив про початок повномасштабного вторгнення росії в Україну, назвавши це «спеціальною військовою операцією».

У своїх офіційних виступах він говорив про «захист» людей на Донбасі, «демілітаризацію» та «денацифікацію» України.

Це важливий приклад того, як політична реальність може подаватися через конструкцію:

існує загроза → загрозу персоніфікують → військові дії оголошуються способом її усунення.

Саме таку логіку автори досліджень інформаційної війни пропонують аналізувати не як набір випадкових пропагандистських фраз, а як систему.

Український напрямок

У статті автора Jan Kowalski «Викриття російської мережі впливу» від 5 червня 2026 року розглядається ще один аспект цієї історії.

Автор стверджує, що Павло Бройде згадувався у листуванні Суркова в контексті проєктів, пов'язаних із розколом України, федералізацією, медійним впливом та роботою через релігійні структури.

На цьому тлі діяльність Ірини Кременовської автор розглядає в ширшому контексті російської антикультової інфраструктури.

У матеріалі згадуються її можливі зв'язки з російськими антикультовими ресурсами, публікаційні перетини з antisekta.org, згадки на ресурсах, пов'язаних із Новопашиним, рекомендації Олександра Невеєва, а також участь у кампаніях проти міжнародної громадянської платформи «АЛЛАТРА».

Чому це стосується національної безпеки

У гібридній війні недостатньо просто створити фейк.

Набагато ефективніше — змусити інституції держави реагувати на створену інформаційну конструкцію.

Спочатку з'являється ярлик.

Потім — «експерти».

Далі — публікації та медійна кампанія.

Після цього до історії можуть бути залучені чиновники, правоохоронці або державні установи.

У результаті створений інформаційний образ починає існувати вже не тільки в соцмережах.

Він може перетворитися на реальні адміністративні рішення.

Саме тому питання інформаційних операцій — це не лише питання журналістики.

Це питання національної безпеки.

Під час війни державні ресурси мають бути зосереджені на протидії реальним загрозам: агентурній діяльності, диверсіям, кібератакам, колабораціонізму, викраденню дітей та воєнним злочинам.

Метод змінює назви — але не принцип

П'ятого управління КДБ більше немає.

Але історія показує, наскільки довгим може бути життя інформаційних технологій.

Колись були:

«шкідники».

Потім:

«антирадянські елементи».

Пізніше:

«ідеологічні диверсанти».

У сучасній російській пропаганді з'явилися інші визначення та ярлики.

Але принцип залишається знайомим:

знайти ворога → переконати суспільство в його небезпеці → позбавити його людського обличчя → виправдати тиск або насильство.

Саме тому історія П'ятого управління КДБ — це не лише історія радянської спецслужби.

Це урок про те, як працює пропаганда.

І про те, чому до будь-яких тверджень про «небезпечні групи», «ворожі організації» та «внутрішніх ворогів» варто ставити просте запитання:

Хто назвав їх ворогами — і кому вигідно, щоб ми в це повірили?

Джерела та матеріали

Авторське уточнення

Усі наведені матеріали використовуються в контексті журналістського дослідження історичних і сучасних механізмів інформаційного впливу.

Твердження щодо конкретних людей, їхніх можливих зв'язків, координації або агентурної діяльності є предметом журналістських розслідувань і не повинні сприйматися як установлені судом факти без відповідного документального підтвердження.

Мета матеріалу — не залякати читача, а показати, як технологія пошуку «внутрішнього ворога» може змінювати форму, переходити з однієї епохи в іншу та використовуватися в інформаційній боротьбі.